Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 21 вересня 2021 року

у справі «KEREM ÇİFTÇİ проти Туреччини»

за заявою № 35205/09

Щодо незаконного тримання під вартою особи внаслідок недоліків у передачі документів між різними державними органами

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що його незаконно позбавили волі, оскільки ордер на арешт щодо нього вже був відкликаний до моменту його арешту, а також на те, що він не має права вимагати компенсації відповідно до національного законодавства стосовно своїх скарг на зазначене порушення.

4 квітня 2006 року суд обрав запобіжний захід щодо Заявника у вигляді тримання під вартою в кримінальному провадженні за підозрою у підриві єдності держави та цілісності країни шляхом нападу на сили безпеки з використанням каменів, палиць та коктейлів Молотова; членство в терористичній організації; заподіяння шкоди державній та приватній власності. Під час слухань, що відбулися 26 грудня 2006 року, Суд присяжних задовольнив клопотання Заявника та постановив відкликати ордер на арешт до його виконання. Незважаючи на відкликання ордера на арешт, Заявника було взято під варту приблизно через місяць відповідно до цього самого ордера на арешт, оскільки рішення про відкликання ордера на арешт до його виконання ще не було передано до поліції. Заявник перебував у поліції під вартою приблизно півтори години.

Правове обґрунтування: пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, насамперед, щоб будь-яке затримання було законним, що включає умову дотримання процедури, передбаченої законом. Тут Конвенція посилається, по суті, на національне законодавство та встановлює обов’язок дотримуватись її матеріальних та процесуальних норм. Однак дотримання національного законодавства є недостатнім: пункт 1 статті 5 вимагає, крім того, що будь-яке позбавлення волі має відповідати меті захисту особи від свавілля (див. С., В. та А. проти Данії, №35553/12 та 2 інші, §74, 22 жовтня 2018 року). Крім того, перелік винятків із права на свободу, викладений у пункті 1 статті 5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків узгоджується з метою цього положення, а саме гарантії того, що ніхто не буде довільно позбавлений свободи (див. Блохін проти Росії, №47152/06, §166, 23 березня 2016 року). Суд зауважує, що він уже розглянув справи, пов'язані з незаконним арештом заявників, коли підстава для їх тримання під вартою перестала існувати, внаслідок адміністративних недоліків у передачі документів між різними державними органами. Суд визнав порушення статті 5 Конвенції у справі “Велинов проти колишньої Югославської Республіки Македонії” (№16880/08, 19 вересня 2013 року), згідно з якою заявника було заарештовано та затримано протягом восьми місяців після сплати штрафу, який був замінений на утримання під вартою та у справі “Опреа проти Румунії” (№26765/05, 10 грудня 2013 року), де заявник був заарештований за ордером на виконання вироку, який був скасований більш ніж за два місяці до цього його арешту.

Пункт 5 статті 5 виконується, коли є можливість подати заяву про компенсацію щодо позбавлення волі, здійсненого в умовах, що суперечать пунктам 1, 2, 3 або 4 статті 5 (див. Wassink проти Нідерландів, 27 вересня 1990 року, §38, Серія А, №185 -А). Отже, право на компенсацію, викладене у пункті 5 статті 5, передбачає, що порушення одного з попередніх пунктів статті 5 було встановлено або національним органом, або Судом (див. N.C. проти Італії, №24952/94, § 49, ЄСПЛ 2002 ‑ X).

Висновки: суд апеляційної інстанції залишив без задоволення позов Заявника на тій підставі, що тривалість його перебування під вартою в поліції можна вважати розумною та відповідною з урахуванням “міжінституційного функціонування”; іншими словами, на думку суду, ця тривалість була розумною для того, щоб правоохоронні органи визначили, чи ордер на арешт Заявника дійсний. Суд зазначає, що, оцінюючи вимогу Заявника про компенсацію, Суд присяжних переважно враховував тривалість часу, яку Заявник провів під вартою в поліції, а не період, необхідний для відкликання ордера на арешт. Суд присяжних лише зазначив, що прокурор отримав рішення, прийняте Судом присяжних з проханням відкликати ордер на арешт у той самий день, коли заарештували Заявника, та повідомив відповідні органи про відкликання ордера на арешт того ж дня, коли він отримав це рішення. Таким чином, Суд вважає, що ухвалене національним судом рішення про компенсаційну вимогу Заявника не містило відповідних та достатніх обґрунтувань щодо періоду, необхідного для здійснення скасування ордера на арешт. Навіть якщо строк, зазначений у цій справі - майже місяць - для виконання рішення про відкликання ордера на арешт, був меншим, ніж у вищезгаданих справах, у яких Суд виявив порушення (див. Велинов та Опреа, обидва цитовані вище), Суд вважає, що цей період не можна вважати розумним та прийнятним. Присяжному суду знадобився майже місяць, щоб просто передати прокурору того ж міста своє рішення про відкликання ордера на арешт. У зв’язку з цим, Суд зазначає, що коли оскаржуване позбавлення волі не має юридичних підстав з самого початку, як у даній справі, потрібен суворий підхід. Він також зазначає, що, дізнавшись, що його розшукує поліція, Заявник здався до відділу поліції відповідно до ордера на арешт у присутності свого адвоката. У світлі вищесказаного Суд вважає, що тримання Заявника під вартою в поліції, незважаючи на те, що ордер на арешт був відкликаний, навіть хоча б на короткий період, було незаконним.

Суд зазначає, що він визнав, що тримання Заявника під вартою в поліції було незаконним згідно з пунктом 1 статті 5 Конвенції. З цього випливає, що пункт 5 статті 5 Конвенції застосовується. Таким чином, Суд повинен встановити, чи надавало турецьке законодавство заявникові право на компенсацію за порушення статті 5 у цій справі. Заявник подав позов про компенсацію за статтею 141 КПК до Суду присяжних щодо його тримання під вартою в поліції і позов було залишено без задоволення. З цього випливає, що у справі Заявника стаття 141 КПК не передбачала правового забезпечення компенсації за порушення його права, передбаченого пунктом 1 статті 5 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.1 ст.5 Конвенції), право на забезпечення компенсації за порушення права на свободу та особисту недоторканність (п.5 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: право на свободу та особисту недоторканність, обрання запобіжного заходу, терористична організація, суд присяжних, виплата компенсації