Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 14 січня 2021 року

у справі «MONT BLANC TRADING LTD та ANTARES TITANIUM TRADING LTD проти України»

за заявою № 11161/08

Щодо порушення господарським судом принципу рівності сторін та неналежного обґрунтування рішення

Фабула справи: Підприємства-заявники скаржилися, що українські господарські суди не повідомили їх про провадження, і це вплинуло на рівність сторін під час розгляду справи національними судами. Вони також скаржилися, що господарські суди не навели належного обґрунтування для своїх рішень з огляду на аргумент підприємств-заявників про відсутність в українських судів компетенції розглядати справу.

Перше підприємство-заявник було зареєстровано у м. Порт-Луї, Маврикій, а друге підприємство-заявник – у м. Лондон. Перше підприємство-заявник володіло 51% акцій другого підприємства-заявника. 02 грудня 2003 року підприємства-заявники та підприємство «А.» (підприємство, зареєстроване в Україні) уклали комплексну низку угод про виробництво в Україні продукції з титану та її продаж «виключно та ексклюзивно» через підприємства-заявників. Ця домовленість була задокументована у договорі між підприємствами. Основний договір і (згідно з твердженнями підприємств-заявників) додаткова угода № 1 передбачали, що будь-який спір стосовно цих договорів мав передаватися на розгляд Лондонського Міжнародного Третейського Суду (далі – ЛМТС) та розглядатися одним арбітром відповідно до Регламенту ЛМТС і Арбітражного Акту 1996 року у м. Лондон виключно на підставі договорів. Правом, яким регулювався основний договір, було матеріальне право Англії та Уельсу. Згідно з твердженнями Уряду 08 квітня 2004 року підприємства-заявники та підприємство «А» уклали додаткову угоду без номера (далі – спірна угода), якою були внесені зміни до основного договору та додаткової угоди № 1, які регулювали вирішення будь-яких спорів таким чином, щоб (і) застосовним матеріальним правом було право України, та (іі) будь-які майбутні спори підлягали розгляду у Господарському суді міста Києва. Згідно з твердженнями підприємств-заявників вони ніколи не укладали спірну угоду, яка, на їхню думку, є підробленою. 18 листопада 2004 року підприємства-заявники звернулися до ЛМТС з позовом проти підприємства «А», вимагаючи стягнення збитків у зв’язку з порушенням договору. Зокрема, вони стверджували, що підприємство «А» не дотрималося своїх договірних зобов’язань стосовно виробництва та ексклюзивного продажу продукції з титану. Підприємство «А» оскаржило юрисдикцію ЛМТС, посилаючись на спірну угоду, якою було внесено зміни до арбітражного застереження і підсудність спору ЛМТС змінено на підсудність господарським судам України та додало фотокопію спірної угоди. Арбітр призначив британського експерта для вирішення питання справжності спірної угоди та зобов’язав підприємство «А» надати оригінал документа експерту. Підприємство «А» не надало оригінал спірної угоди експерту, який 22 липня 2005 року склав свій висновок, вказавши на наявність вагомих доказів, що представники підприємств-заявників не підписували спірну угоду. 12 вересня 2005 року арбітр визнав власну юрисдикцію для розгляду справи та ухвалив арбітражне рішення, зобов’язавши підприємство «А» сплатити першому підприємству-заявнику суму у розмірі 4 006 961,17 доларів США в якості компенсації за порушення договору, судові та інші витрати першого підприємства-заявника, а також витрати арбітражного провадження. 07 лютого 2005 року підприємство «А» звернулося до Господарського суду міста Києва (далі – господарський суд) з позовом проти підприємств-заявників, вимагаючи стягнення штрафних санкцій за стверджуване невиконання спірної угоди від 08 квітня 2004 року. 14 лютого 2005 року господарський суд розпочав провадження у справі, призначивши її розгляд на 22 серпня 2005 року, та попросив сторони вказати, чи розглядався цей спір іншим судовим органом. Підприємство «А» не поінформувало господарський суд, що той самий спір між тими самими сторонами мав розглядатися ЛМТС у м. Лондон. Підприємство «А» не повідомило підприємств-заявників про подання ним проти них позову до господарського суду. 22 серпня 2005 року господарський суд, розглянувши справу за відсутності представників підприємств-заявників, зобов’язав кожне підприємство-заявника сплатити підприємству «А» суму у розмірі 685 794,53 доларів в якості компенсації за порушення спірної угоди. 27 січня 2006 року судові документи були вручені першому підприємству-заявнику. 30 червня 2006 року підприємства-заявники звернулися до Апеляційного господарського суду міста Києва (далі – апеляційний господарський суд) з апеляційною скаргою, прохаючи його поновити строк для апеляційного оскарження, скасувати рішення господарського суду від 26 грудня 2005 року та закрити провадження на тій підставі, що з цього питання було ухвалено арбітражне рішення від 12 вересня 2005 року, і сторони не домовлялися про підсудність спорів українським судам. Крім того, вони заявили, що згідно із Господарським процесуальним кодексом України українські суди не мали права розглядати справу, оскільки підприємства-заявники не мали жодних зв’язків з Україною – тобто вони не мали майна чи банківського рахунку, чи зареєстрованого там дочірнього підприємства. 17 серпня 2006 року апеляційний господарський суд постановив ухвалу про поновлення строку для апеляційного оскарження. Він призначив розгляд справи на 22 вересня 2006 року. За клопотаннями представника підприємства “А” неодноразово судовий розгляд відкладався. 20 жовтня 2006 року представник першого підприємства-заявника взяв участь у відкладеному засіданні. Представники підприємства «А» та другого підприємства-заявника не брали участі у судовому засіданні. Апеляційний господарський суд вирішив відкласти засідання у зв’язку з відсутністю двох інших представників, але не призначив дату та час наступного засідання. Протокол судового засідання від 20 жовтня 2006 року не містить такої інформації. В ухвалі апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2006 року зазначалося, що розгляд справи було відкладено на 27 жовтня 2006 року. Згідно з твердженнями підприємств-заявників вони не були поінформовані про ухвалу щодо відкладення розгляду справи на 27 жовтня 2006 року. 27 жовтня 2006 року апеляційний господарський суд розглянув справу за відсутності відповідних представників підприємств-заявників. Встановивши, що представники підприємств-заявників були належним чином повідомлені про розгляд справи і жодного клопотання про відкладення розгляду справи не надходило, суд почав розгляд справи з огляду на заперечення підприємства «А» проти будь-якого подальшого перенесення засідання та можливого порушення його права на розгляд справи протягом відповідного процесуального строку. Апеляційний господарський суд залишив без змін рішення суду першої інстанції, відхиливши аргументи підприємств-заявників про встановлення арбітром ЛМТС недійсності спірної угоди та відсутності в українських господарських судів компетенції для розгляду справи з огляду на те, що 12 жовтня 2006 року Печерський районний суд міста Києва відмовив у примусовому виконанні арбітражного рішення, а підприємства-заявники не надали доказів про оскарження цієї ухвали. У протоколі судового засідання від 27 жовтня 2006 року зазначено, що представник підприємства «А.» надав суду додаткові пояснення на заперечення підприємств-заявників. 31 жовтня 2006 року, вже після проведення засідання 27 жовтня 2006 року, представники підприємств-заявників отримали повістки про виклик до суду. Касаційна скарга підприємств-заявників залишилася без задоволення.

Правове обґрунтування: конвенційна система вимагає від Договірних держав вжиття необхідних заходів для забезпечення ефективного здійснення прав, гарантованих статтею 6 Конвенції. До завдань Суду не входить визначення бажаних способів комунікації зі сторонами судового провадження, оскільки національні суди знаходяться у кращому становищі, аби оцінити ситуацію з урахуванням практичних обставин. Однак Договірні держави несуть відповідальність за забезпечення того, щоб національні органи влади діяли з необхідною ретельністю у питаннях повідомлення сторін провадження, аби їхнє право на справедливий судовий розгляд не було поставлено під загрозу. Ця відповідальність співіснує з обов’язком заявників не сприяти виникненню ситуацій, на які вони скаржаться до Суду, особливо у провадженнях в декількох правових системах (див. Шмідт проти Латвії, заява № 22493/05, п.86, 27 квітня 2017 року та наведені у ньому посилання). Саме Договірні держави несуть відповідальність за те, щоб національні органи влади діяли з належною ретельністю, забезпечуючи повідомлення відповідачів про провадження щодо них і надання їм можливості постати перед судом і захищати себе (там само, пункт 90). Національні суди повинні виявляти будь-який недолік у повідомленні до початку розгляду справи по суті (див. Ганкін та інші проти Росії, № 2430/06 та 3 інших, пункт 38, від 31 травня 2016 року).

До компетенції Суду не належить розгляд стверджуваних помилок стосовно питань факту або права, яких припустилися національні суди, якщо тільки вони не порушили права та свободи, що охороняються Конвенцією, – наприклад, коли у виключних випадках можна стверджувати, що помилки становлять несумісну зі статтею 6 Конвенції «несправедливість» (див. Бочан проти України (№ 2), № 22251/08, п.61, ЄСПЛ 2015). Суд не повинен діяти як четверта інстанція, а тому не ставитиме рішення національних судів під сумнів на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо тільки їхні висновки не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими (див. Зубач проти Хорватії, №40160/12, п.79, 05 квітня 2018 року). Згідно з його усталеною практикою стосовно належного відправлення правосуддя у рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином викладені підстави, на яких вони ґрунтуються (див. Гарсія Руїс проти Іспанії, №30544/96, п.26, ЄСПЛ 1999-I). Питання стосовно виконання судом свого обов’язку навести обґрунтування, яке виникає зі статті 6 Конвенції, можна вирішити лише з огляду на обставини справи. Однак, якщо аргумент у випадку його прийняття був би вирішальним для результату розгляду справи, він може вимагати надання конкретної та чіткої відповіді суду у його рішенні (див. Петрович та інші проти Чорногорії, №18116/15, п.41, від 17 липня 2018 року). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, буде порушено, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довод, наведений заявником (див. Проніна проти України, №63566/00, п.25, від 18 липня 2006 року та Мала проти України, №4436/07, п.48, 03 липня 2014 року).

Висновки: перше підприємство-заявник було поінформовано про розгляд справи господарським судом 22 серпня 2005 року лише 26 січня 2006 року. Хоча строк подання апеляційної скарги було поновлено, лише 31 жовтня 2006 року підприємство-заявник отримало повістку про виклик у засідання апеляційного господарського суду 27 жовтня 2006 року, знову після того, як засідання вже відбулося. Аналіз, який Суд очікує побачити у рішеннях національних судів, не має вичерпуватися згадкою про надсилання судових повісток, а під час нього мають максимально бути використані наявні докази для встановлення, чи була відсутня сторона справді завчасно повідомлена про майбутнє засідання. Підприємство «А» двічі зверталося з клопотаннями про відкладення розгляду справи і двічі ці клопотання задовольнялися, апеляційний господарський суд – за відсутності будь-яких доказів повідомлення першого підприємства-заявника про розгляд справи – продовжив розгляд справи та ухвалив постанову. Крім того, як вбачається з протоколу судового засідання, під час розгляду справи 27 жовтня 2006 року підприємство «А» усно надало додаткові зауваження, на які перше підприємство-заявник не мало можливості відповісти. Касаційні суди не прокоментували питання щодо процедури повідомлення та не надали відповідь або не усунули причину скарг підприємства-заявника на порушення його процесуальних прав, які виникли у зв’язку з цим. Наведені міркування є достатніми для висновку Суду, що принцип рівності сторін, передбачений пунктом 1 статті 6 Конвенції, під час провадження у господарських судах не був дотриманий.

У цій справі апеляційний господарський суд відмовився розглядати арбітражне рішення та висновок експерта на тій підставі, що Печерський суд відмовив у примусовому виконанні арбітражного рішення. Однак Суд зазначає, що на момент ухвалення постанови апеляційного господарського суду ухвала Печерського суду не набрала законної сили, й апеляційне провадження ще тривало. Обґрунтування, чому можна було посилатися на ухвалу Печерського суду, були відсутні. Крім того, не було надано відповіді на конкретні та важливі аргументи підприємства-заявника щодо відсутності в українських господарських судів компетенції розглядати справу. Перше підприємство-заявник посилалося на арбітражне застереження та статтю II Нью-Йоркської конвенції, а також надало копію арбітражного рішення і висновок британського експерта, який встановив, що спірна угода була підробленою. Враховуючи ці обставини, Суд вважає, що апеляційний господарський суд не розглянув зазначене твердження підприємства-заявника щодо відсутності в українських господарських судів компетенції розглядати справу, тобто його ключових аргументів, що арбітражне застереження було дійсним, а спірна угода – нікчемною. Отже, у постанові апеляційного господарського суду немає відповіді на аргумент підприємства-заявника, який був вирішальним для результату розгляду справи. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю належного обґрунтування у рішеннях господарських судів.

Констатовані порушення: право на справедливий суд щодо рівності сторін у провадженні у господарських судах (п.1 ст.6 Конвенції), право на справедливий суд у зв’язку з ненаведенням належного обґрунтування рішень господарських судів (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, стягнення збитків, порушення договору, нікчемна угода, арбітражне застереження, стягнення штрафних санкцій