Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 02 вересня 2021 року

у справі «RAŽNATOVIĆ v. MONTENEGRO»

за заявою № 14742/18

Щодо відсутності відповідальності психіатричного закладу в разі самогубства пацієнта

Фабула справи: Заявники скаржилися на те, що співробітники психіатричної лікарні знали або повинні були знати, що їх мати та дружина, М.Р. становила реальний і безпосередній ризик самогубства, і що вони не вжили розумних заходів для запобігання цьому ризику.

Матері та дружині заявників, М.Р., (1955 року народження) у 1999 році діагностували депресію. У період 2000-2003 років вона неодноразово була добровільно поміщена до психіатричної лікарні. У цей період вона намагалася покінчити життя самогубством 31 грудня 2001 року, перебуваючи вдома. У період 2003-2006 років вона відвідувала лікаря в психіатричній клініці амбулаторного, хоча і не регулярно. 6 грудня 2006 року вона була госпіталізована добровільно до стаціонару, оскільки намагалася покінчити життя самогубством. 19 грудня 2006 р. М.Р. було дозволено відсвяткувати релігійне свято вдома з сім'єю. Під час короткого перебування вдома вона знову зробила спробу самогубства і негайно повернулася до лікарні. У січні 2007 р. М.Р. провела один вихідний удома з сім’єю, а потім повернулася до лікарні. З нагоди народження онука 12 лютого 2007 року М.Р. знову отримала дозвіл провести кілька днів вдома з сім'єю. 14 лютого 2007 року вона повернулася до лікарні об 11 годині ранку. М.Р. сказала своєму психіатру В. Г., що вона нервує, але заперечує суїцидальні думки. Вона додала, що регулярно проходила терапію вдома. В.Г. вирішив дати їй сильний заспокійливий засіб, і приблизно через півгодини М. Р. заснула. Невдовзі її чоловік покинув лікарню. Коли В.Г. перевірив її о 13.30, М.Р. ще спала. Близько 15 години М.Р. отримала регулярну терапію і сказала черговому психіатру, що разом з іншим пацієнтом вийде на територію лікарні на прогулянку. Однак вони вдвох без дозволу покинули територію лікарні, стрибнули з сусіднього мосту і потонули. 20 лютого 2007 року було розпочато офіційне розслідування. Прокурор зрештою вирішив не притягати до кримінальної відповідальності співробітників лікарні. 21 березня 2007 року заявники подали до суду першої інстанції цивільний позов про відшкодування шкоди до психіатричної клініки. В ході судового розгляду було з’ясовано відсутність в даній лікарні палат закритого типу, оскільки, на думку лікарів-психіатрів, поміщення пацієнта до такої палати погано впливає на його стан. Були надані два взаємосуперечливі висновки експертів щодо доцільності поміщення М.Р. за наявних обставин до палати закритого типу.

Заявники не змогли довести, що М.Р. не отримала належної допомоги. Суд відхилив позов заявників та зобов’язав їх оплатити судові витрати лікарні на загальну суму 13 275 євро. Дане рішення було залишене без змін після апеляційного та касаційного оскарження.

Правове обґрунтування: цей випадок дуже схожий на справу Fernandes de Oliveira проти Португалії, №78103/14, 31 січня 2019 року (§124), в якій суд Суд постановив, що влада несе загальний оперативний обов'язок стосовно пацієнта психіатричного закладу, госпіталізованого добровільно, вжити розумних заходів для захисту його від реального та безпосереднього ризику самогубства. Він також постановив, що необхідні конкретні заходи будуть залежати від конкретних обставин справи, і ці специфічні обставини часто будуть відрізнятися залежно від того, госпіталізовано пацієнта добровільно чи примусово. За оцінкою Суду, більш жорсткий стандарт перевірки може бути застосований у випадку примусової госпіталізації пацієнтів. Суд повинен перевірити, чи знала влада, або мала б знати, що М.Р. становить реальний і безпосередній ризик самогубства, і, якщо так, то чи зробила вона все те, що від неї розумно очікувалося, щоб запобігти цьому ризику шляхом запровадження наявних обмежувальних заходів (див. Keenan проти Сполученого Королівства, №27229/95, п.93, ЄСПЛ 2001 ‑ III). Водночас Суд повторює, що суть Конвенції полягає у повазі до людської гідності та свободи людини. У зв'язку з цим органи влади повинні виконувати свої обов'язки у спосіб, сумісний з правами та свободами відповідної особи, та таким чином, щоб зменшити можливості нанесення собі шкоди, не порушуючи особисту свободу. Надмірно обмежувальні заходи можуть викликати проблеми, передбачені статтями 3, 5 та 8 Конвенції (див. Fernandes de Oliveira, цит. вище, §112). Для того, щоб встановити, знали чи повинні були знати органи влади, що життя конкретної особи піддається реальній та безпосередній загрозі, що спричиняє обов’язок вживати відповідних запобіжних заходів, Суд бере до уваги ряд факторів, такі як історія проблем із психічним здоров'ям, тяжкість психічного стану, попередні спроби самогубства або самоушкодження, суїцидальні думки чи загрози та ознаки фізичного чи психічного дистресу (див. Fernandes de Oliveira, цит. вище, §115).

Висновки: сторони національного судочинства не заперечували того факту, що М.Р. намагалася вчинити самогубство тричі, 31 грудня 2001 року, 6 та 19 грудня 2006 року. Далі було встановлено, що під час останнього перебування в психіатричній клініці М.Р. було дозволено двічі повертатися додому, щоб провести час із сім’єю, оскільки лікарі вважали, що ризик, який вона може становити для себе, зменшився. Нарешті, спираючись на свідчення лікаря-психіатра, який лікував М.Р., національні суди встановили, що вона не виявляла ознак суїцидальних думок в останній день свого життя. Щодо ознак фізичного чи психічного дистресу, на підставі клінічних записів за 14 лютого 2007 року національні суди встановили, що жодних тривожних ознак у поведінці М.Р. не було помічено. Примітно, що, спавши пару годин, близько 15:00. вона отримала регулярну терапію і вийшла гуляти разом з іншим пацієнтом. Лікар-психіатр, який її лікував, пояснив, що всі пацієнти мали необмежений доступ до зовнішніх приміщень лікарні протягом годин відвідування, і що вони зазвичай користувалися цією можливістю. Таку оцінку прийняли національні суди. Оскільки не було надано переконливих аргументів, які могли б змусити Суд відійти від висновків національних судів, Суд дійшов висновку, що не було встановлено, що органи влади знали або повинні були знати, що існує безпосередній ризик для життя M.Р. 14 лютого 2007 року. Відповідно, Суду не потрібно оцінювати, чи влада вжила заходів, яких від неї було розумно очікувати.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на життя (ст.2 Конвенції).

Ключові слова: право на життя, примусова госпіталізація, відшкодування шкоди