Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 06 липня 2021 року

у справі«TIĞRAK проти Туреччини»

за заявою № 70306/10

Щодо фактичного перегляду остаточного рішення суду шляхом здійснення провадження по виправленню в ньому помилок

Фабула справи: Заявниця скаржилася на те, що остаточне та обов’язкове рішення на її користь було скасовано після процедури виправлення помилок у порушення принципу правової визначеності.

З 1988 року Заявник працювала в державному банку, з яким після процедури реструктуризації, 1 лютого 2002 року уклала типовий трудовий договір. 15 квітня 2005 року Заявник пішла на пенсію. Відповідно до статті 5 трудового договору, банк зобов'язувався виплачувати вихідну допомогу в зв’язку з виходом на пенсію, враховуючи загальний період роботи Заявника в банках за весь період трудового стажу. Їй було виплачено 25 436,85 турецьких лір (приблизно 14 657 євро) вихідної допомоги. Для кожного із режимів зайнятості банк розрахував суму вихідної допомоги на основі загальних та спеціальних верхніх лімітів, передбачених у розділі 14 Закону №1475. 10 листопада 2005 року Заявник подала позов до банку і вимагала 12 648,16 TRY (приблизно 7 940 євро), стверджуючи, що сума вихідної допомоги, була недостатньою. Вона стверджувала, що спеціальну верхню межу, передбачену статтею 14 (6) Закону №1475 не слід було застосовувати до другого періоду служби, оскільки всю її професійну кар’єру слід розглядати в цілому відповідно до статті 5 трудового договору. Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги Заявника. Після оскарження та повторного розгляду 26 грудня 2008 року суд апеляційної інстанції залишив рішення без змін. Таким чином, рішення суду від 3 червня 2008 року стало остаточним та підлягало виконанню. 24 лютого 2009 року Заявнику була виплачена сума вихідної допомоги у повному обсязі. 18 лютого 2009 року банк подав заяву до суду, просячи останній переглянути своє рішення від 26 грудня 2008 року шляхом виправлення помилки у рішенні, стверджуючи, що суд не врахував спеціальну верхню межу, передбачену частиною 6 (14) статті 14 Закону № 1475. 6 жовтня 2009 року суд скасував своє рішення від 26 грудня 2008 року та скасував остаточне рішення суду першої інстанції через фактичну помилку. Суд зазначив, що він допустив фактичну помилку, оскільки не врахував спеціальної верхньої межі для розрахунку суми вихідної допомоги. 1 червня 2010 року суд касаційної інстанції залишив це рішення без змін.

Правове обґрунтування: відповідні принципи були узагальнені у справі Brumărescu проти Румунії (№28342/95, §§61-62, ЄСПЛ 1999-VII) та COMPCAR, s.r.o. проти Словаччини (№ 25132/13, §§ 63-64, 9 червня 2015 року). В силу статті 1 Конвенції, основна відповідальність за впровадження та забезпечення гарантованих прав та свобод покладається на національні органи влади (див. Kudła проти Польщі, №30210/96, §152, ЄСПЛ 2000-XI). У зв’язку з цим держава несе відповідальність за організацію правової системи таким чином, щоб уникнути ухвалення суперечливих рішень у паралельних провадженнях та за дотримання принципу юридичної визначеності остаточних рішень, який був порушений внаслідок використання провадження щодо виправлення помилок у цій справі (див. Vrioni та інші проти Албанії, №2141/03, §58, 24 березня 2009 року та Driza проти Албанії, №33771/02, п.69, ЄСПЛ 2007-V (витяги)).

Висновки: аргументи, викладені відповідачем у його заявах про виправлення помилки у рішенні, були точно такими ж, як ті, які він подав до суду першої інстанції та у звичайному апеляційному провадженні. Оскільки суди першої інстанції та суд апеляційної інстанції кілька разів перевіряли та відхиляли ці аргументи, Суд зауважує, що заяви, подані банком щодо виправлення рішення, були, по суті, спробою перегляду справи за тими ж підставами. Суд встановлює, що шляхом провадження у справі про виправлення помилок суд, після винесення висновку щодо допущення фактичної помилки у своєму попередньому рішенні, переглянув справу по суті та вирішив скасувати рішення суду. Скасування остаточного рішення у цій справі стосувалося права, що застосовується до фактів, що з самого початку провадження являло собою розбіжності між сторонами у справі. Фактично, єдиною суперечкою між сторонами було те, чи повинна загальна або спеціальна верхня межа у Законі №1475 застосовуватися до розрахунку вихідної допомоги, виплаченої Заявнику. Тому залишається з'ясувати, чи втручання у завершене провадження у справі Заявника було сумісним з гарантіями статті 6 Конвенції, зокрема з принципами верховенства права та правової визначеності, притаманними цьому положенню. Принцип правової визначеності не дозволяє стороні вимагати поновлення провадження лише з метою повторного слухання та прийняття нового рішення у справі. Сама можливість існування двох поглядів на цю тему не є підставою для повторного вивчення обставин справи. Відхилення від цього принципу є виправданими лише у разі необхідності через обставини суттєвого та переконливого характеру. Той факт, що була допущена помилка у застосуванні обов'язкових правових положень не є достатньою підставою для відступу від принципу правової визначеності. Відповідно до прецедентної практики Суду, слід продемонструвати, що помилка в застосуванні закону, якби не була виправлена ​​шляхом надзвичайного провадження, призвела б до відмови у правосудді, що виходить за межі можливості існування двох різних поглядів на дану тему. Рішення, винесене національними судами за позовом Заявника, було першим рішенням, яке стало остаточним на внутрішньому рівні у спорах щодо колишніх працівників даного банку. Тому не можна стверджувати, що на той час існувала розбіжна або суперечлива судова практика, яка виправдовувала б ігнорування поваги до остаточності судових рішень. Розвиток судової практики сам по собі не суперечить належному здійсненню правосуддя. Для досягнення узгодженості закону може знадобитися час, і тому періоди суперечливої ​​судової практики можуть допускатися без підриву юридичної визначеності. У матеріалах справи немає нічого, що б свідчило про те, що остаточне рішення на користь Заявника могло стати джерелом глибокої та тривалої розбіжності у судовій практиці, якщо воно не було б скасовано шляхом застосування процедури виправлення помилок. Суд дійшов висновку, що, задовольнивши заяву про виправлення помилки, суд переглянув питання про те, чи слід застосовувати спеціальну верхню межу, незважаючи на наявність остаточного рішення з цього питання. Таким чином, Суд вважає, що рішення суду від 6 жовтня 2009 року скасувало весь судовий процес, який закінчився судовим рішенням, яке не підлягало подальшому перегляду чи оскарженню, а отже, крім того, підлягало виконанню. З огляду на вищевикладене, ніщо не говорить про те, що існували якісь обставини суттєвого та переконливого характеру, що виправдовували б повторний розгляд справи, яка була визначена остаточним та обов’язковим судовим рішенням. З огляду на викладене, Суд приходить до висновку, що, прийнявши заяву про виправлення помилки, подане банком, та згодом скасувавши остаточне рішення, винесене на користь Заявника, судові органи порушили принцип правової визначеності.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, принцип правової визначеності, суперечлива судова практика, повторний розгляд справи, вихідна допомога