Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 червня 2021 року

у справі «Y.S. та O.S. проти Росії»

за заявою № 17665/17

Щодо наявності серйозного ризику в разі повернення незаконно вивезеної дитини з території України, зони конфлікту т.з. “ДНР”

Фабула справи: Заявники скаржилися, що рішення російських судів повернути другого заявника до Донецька відповідно до Гаазької конвенції порушило їх право на повагу до сімейного життя та що їм не було забезпечено справедливого процесу прийняття рішення у вищезгаданому провадженні.

У січні 2016 року перша заявниця, яка з 2011 року проживає у місті Находка, Росія, прибула до Донецька, Україна, де друга заявниця, у віці дев’яти років, жила зі своїм батьком А.С.. Потім вона відвезла її до Росії без відома або згоди А.С. і більше не повернулася. На підставі заяви, поданої А.С., 16 серпня 2016 року районний суд виніс рішення, у якому визнав незаконним вивезення другої заявниці з України, з її постійного місця проживання, та наказав повернутися до Донецька. Це рішення було підтверджено в апеляційному порядку 12 жовтня 2016 року. Рішення про повернення другої заявниці до місця її постійного проживання в Україні - Донецька - було прийнято судом відповідно до Гаазької конвенції, яка набрала чинності між Росією та Україною 1 червня 2012 року, і Глави 22.2 Цивільного процесуального кодексу Російської Федерації, яка регулює процедуру розгляду заяв про повернення дітей, незаконно вивезених або утримуваних у Російській Федерації, відповідно до міжнародних договорів, в яких Російська Федерація є стороною. Перша заявниця виступала проти повернення другої заявниці до її місця звичайного проживання в Україні - Донецька - аргументуючи це тим, що це становитиме «серйозний ризик» для дитини у значенні статті 13 (b ) Гаазької конвенції. Вона стверджувала, зокрема, що А.С. погано поводився і нехтував другим заявником. Вона також стверджувала, що повернення дитини в Україну поставить під загрозу її фізичний та емоційний добробут з огляду на триваючий військовий конфлікт на території “ДНР”, частиною якої був Донецьк. Тому національні суди мали проводити значущі перевірки, що мало дозволити їм або підтвердити, або виключити існування “серйозного ризику”.

Правове обґрунтування: взаємне спілкування між батьками та дитиною є фундаментальним елементом сімейного життя у значенні статті 8 Конвенції (див. Edina Tóth проти Угорщини, №51323/14, п.49, 30 січня 2018 року). Уряд -відповідач стверджував, що не було втручання у право заявників на повагу до їх сімейного життя. Суд раніше встановив, що втручання відбувається, коли внутрішні заходи перешкоджають взаємному задоволенню між батьками та дітьми від спілкування, і що рішення про повернення, навіть якщо воно не було виконане, само по собі є втручанням у право на повагу до сімейного життя (див. Šneersone та Kampanella проти Італії, №14737/09, §88, 12 липня 2011 року з подальшими посиланнями). Отже, за відсутності будь-яких обставин, що вимагають відступу від такого підходу, Суд приходить до висновку, що рішення суду від 16 серпня 2016 року, яким було постановлено повернення другого заявника в Україну - Донецьк - є втручанням у право заявників на повагу до їх сімейного життя. Втручання у право заявників на повагу до їх сімейного життя, визнане вище, вважатиметься порушенням статті 8, якщо воно не відповідає вимогам пункту 2 цього положення. Таким чином, залишається з'ясувати, чи було втручання "відповідно до закону", чи переслідувало одну чи кілька законних цілей, визначених у цьому пункті, і чи було "необхідним у демократичному суспільстві" для їх досягнення. Суд має визначити, чи було втручання, про яке йдеться, «необхідним у демократичному суспільстві» у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції, що тлумачиться у світлі відповідних міжнародних документів, та чи досягається баланс між конкуруючими інтересами, чи приділялася належна увага найкращим інтересам дитини в межах свободи розсуду, наданої державі в таких питаннях. У зв'язку з цим, хоча стаття 8 не містить чітких процедурних вимог, процес прийняття рішень, що стосується заходів втручання, повинен бути справедливим і таким, щоб забезпечити належну повагу до інтересів, захищеним цією статтею (див. Maumousseau та Washington проти Франції, №39388/05, §62, 6 грудня 2007 року). Суд повинен з'ясувати, чи національні суди дійсно врахували заперечення першої заявниці щодо повернення її дочки, чи були рішення щодо цього достатньо обґрунтовані, і чи переконалися суди в наявності відповідних гарантій та відчутних заходів захисту у країні повернення (див. "Andersena проти Латвії", №79441/17, §118, 19 вересня 2019 року).

Висновки: районний суд розглянув аргументи, висунуті першим заявником. Було перевірено твердження про занедбаність та неналежне ставлення до дитини з боку А.С. та визнано необґрунтованим та спростованим наявними доказами (довідки, квитанції, фотографії та відеоматеріали). Щодо ймовірного існування “серйозного ризику”, пов’язаного з місцем, куди дитина мала бути повернута, у державі її звичайного місця проживання - триваючий військовий конфлікт у Донецьку - районний суд висловив думку, що випадкові військові дії там мали місце, що ймовірний ризик є загальним наслідком життя в зоні конфлікту, а не індивідуальним для дитини. У зв'язку з цим суд зазначив, що, хоча військовий конфлікт тривав в Україні з квітня 2014 року, лише у 2016 році перший заявник забрав другого заявника до Росії. Крім того, Суд вважав, що вона не надала жодних доказів того, що ймовірний ризик не може бути усунутий компетентними органами України, і що виїзд другої заявниці зі свого постійного місця проживання є єдиним можливим засобом захисту її від ймовірного ризику. Суд апеляційної інстанції підтримав вищезазначені міркування районного суду та визнав, що аргументи першої заявниці про те, що повернення дитини до батька в Донецьк поставить під загрозу її життя та здоров’я через військові дії там, не були підтверджені відповідними та допустимі докази. Суд зазначає, що міркування районного суду щодо оцінки серйозності ситуації з безпекою в місці постійного проживання другого заявника в Україні - Донецьку - були досить мізерними. Такою ж була оцінка районним судом впливу цієї загальної ситуації на безпеку для другого заявника та того, чи рівень такого впливу був достатнім для залучення винятку «серйозного ризику» відповідно до статті 13 (b) Гаазької конвенції. Доходячи висновку про відсутність “дуже серйозного ризику заподіяння шкоди дитині”, районний суд не взяв до уваги та не покладався на будь-які звіти уряду, офіційні документи міжнародних організацій, які уважно стежать за ситуацією у Донецьку та/або поради щодо подорожей, де детально описується ситуація з безпекою на час розгляду справи. Суд не може не відзначити водночас, що ситуацію в Донецьку можна було легко визначити за допомогою великої кількості джерел, які одноголосно засвідчили серйозні порушення прав людини та зловживання на сході України, частиною яких був Донецьк, включаючи тисячі жертв конфліктів та смерті серед цивільного населення, враховуючи як дорослих, так і дітей, переважна більшість з яких спричинена обстрілами, у тому числі з артилерії та мінометів великого калібру. Районний суд також не оцінив, чи були такі обставини, що мали місце в Донецьку на той час, більш ніж поодинокими випадками у невпорядкованому політичному середовищі, щоб досягти порогу «серйозного ризику». Він не врахував думки другої заявниці, викладеної у звіті від 21 липня 2016 року головним інспектором місцевого органу з опіки та піклування, де, зокрема, згадувалося, що вона боїться повернутися до Донецька, бо побоювалася стрілянини та вибухів бомб, і тому підтримав аргумент про те, що їй буде загрожувати ризик у місці, куди її мають повернути. Крім того, у тексті рішення районного суду не згадувалося про наявність адекватних та ефективних заходів у державі, за постійним місцем проживання другого заявника - в Україні - для запобігання або пом’якшення ймовірного “серйозного ризику” після повернення дитини, незалежно від того, чи міг би А.С. забезпечити заходи безпеки та чи матиме перший заявник своєчасний доступ до правосуддя та судового розгляду після повернення другого заявника. Беручи до уваги викладене вище, Суд вважає, що твердження про «серйозний ризик», що може становити виняток у питанні повернення другого заявника на підставі статті 13 (b) Гаазької конвенції, справді не були враховані російськими судами і що їх рішення про відхилення заперечень першого заявника не були достатньо обґрунтованими, щоб дозволити Суду переконатися, що ці питання були ефективно розглянуті та оцінені у світлі статті 8 Конвенції. З цих причин Суд дійшов висновку, що заявники зазнали непропорційного втручання у їх право на повагу до сімейного життя, оскільки процес прийняття рішень відповідно до національного законодавства не задовольняв процесуальним вимогам, притаманним статті 8 Конвенції, Районний суд не здійснив ефективного розгляду заяв заявників за статтею 13 (b) Гаазької конвенції.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції), немає потреби розглядати скарги щодо порушення права на життя та заборону катування відносно другого заявника (ст.2 та ст.3 Конвенції).

Ключові слова: право на повагу до приватного і сімейного життя, право на життя, заборона катування, визначення місця проживання дитини, найкращі інтереси дитини, Гаазька конвенція