Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 10 червня 2021 року

у справі «BAJIĆ проти Північної Македонії»

за заявою № 2833/13

Щодо відсутності порушень прав засудженого внаслідок використання доказів, наданих ним в якості свідка

Фабула справи: Заявник скаржився на несправедливість кримінального провадження через відсутність обґрунтування у рішеннях національних судів, на те, що йому не був надісланий для ознайомлення відзив прокурора на його касаційну скаргу та порушення принципу свободи від самовикриття.

Заявник був інженером суднобудування та уповноваженим інспектором німецької компанії Lloyd (далі - GL), компанії, яка відповідно до угоди, укладеної у 2007 році з державою-відповідачем, була уповноважена перевірити, чи судна на Охридському озері придатні для плавання. Заявник був призначений уповноваженим геодезистом GL для проведення оглядів човнів та видачі сертифікатів, що підтверджують їх придатність для плавання. «Ілінден» (далі - «човен») було одним із суден на Охридському озері, яке підлягало такому огляду. 5 вересня 2009 року човен перекинувся і затонув, що спричинило загибель п’ятнадцяти болгарських туристів, які були серед п’ятдесяти чотирьох пасажирів на борту. 6 вересня 2009 року слідчий суддя розпочав розслідування проти капітана судна за підозрою у “тяжкому правопорушенні проти безпеки та майна людей, вчинене з використанням транспортного засобу”. Під час розслідування слідчий суддя допитав Заявника як свідка. З цього приводу він додав в якості доказів два звіти від 7 вересня 2009 року щодо перевірок човна у 2008 та 2009 роках. У цих звітах було зазначено, що капітану було повідомлено, що перебування пасажирів під час плавання дозволено лише у закритому салоні під верхньою палубою. Згідно з наступним висновком технічного експерта, замовленим судом, аварія сталася в результаті розриву сталевого троса, який був частиною системи рульового управління, що спричинило раптову зміну напрямок навігації човна та його нахил вправо. Технічний звіт встановив, що кількість пасажирів у купе під палубою мала бути обмежена тридцятьма п'ятьма особами. 8 квітня 2010 року було пред’явлено обвинувачення капітану та Заявнику. Заявника звинувачували в тому, що він діяв необачно під час огляду човна у 2007, 2008 та 2009 роках і видав сертифікати за ці роки, не наказавши капітану демонтувати частину арматури (лавки та парасольку), встановлену на верхній палубі човна, або обмеживши кількість дозволених пасажирів до тридцяти п’яти замість сорока трьох (останній показник - той, який зазначений у сертифікатах). У цих сертифікатах зазначалося, що човен «пройшов належний огляд» і що «стан корпусу, машин та обладнання був задовільним». Обвинувальний акт, зокрема, спирався на два звіти перевірки, подані Заявником під час його допиту в якості свідка. Однак, відповідно до положень національного законодавства, усні заяви Заявника під час допиту в якості свідка була запечатана в окремому конверті та вилучена з матеріалів справи. 5 липня 2011 року суд першої інстанції визнав і капітана, і Заявника винними і засудив кожного з них до одного року ув’язнення. Суд постановив, що Заявник повинен був наказати капітану зняти зазначене обладнання з палуби і що він мав відмовити у видачі сертифікатів у 2007, 2008 та 2009 роках, поки капітан не виконав цей наказ. Заявник оскаржив це рішення, стверджуючи, серед іншого, що висновки в оскаржуваному рішенні були неправильними, оскільки підстава, на якій він був визнаний винним (не дав розпорядження про зняття лавок), не пов'язана з тим, що спричинило затоплення човна (розташування пасажирів на лавках). Заявник не мав повноважень перевіряти, як лавки, розміщені на відкритій палубі, можна використовувати під час подорожей. Нарешті, Заявник скаржився на те, що суд першої інстанції використав та спирався на його письмові звіти від 7 вересня 2009 року, які він подав в якості доказів під час допиту як свідка. Після перегляду в апеляційному та касаційному порядку вищевказаний вирок був залишений без змін.

Правове обґрунтування: право зберігати мовчання та свобода від самовикриття є загальновизнаними міжнародними стандартами, які лежать в основі поняття справедливого ​​провадження згідно зі статтею 6 Конвенції. Їх обґрунтування полягає, зокрема, у захисті обвинуваченого від неналежного примусу з боку влади, сприяючи тим самим уникненню судових помилок та досягненню цілей статті 6 (див. Олександр Зайченко проти Росії, №39660/02, §38, 18 лютого 2010 року). Свобода від самовикриття передбачає, що сторона обвинувачення у кримінальній справі намагається довести свою позицію проти обвинуваченого, не вдаючись до доказів, отриманих методами примусу чи утиску всупереч волі обвинуваченого (див. JB проти Швейцарії, №31827/96, §64, ЄСПЛ 2001 ‑ III). Для того, щоб визначити, чи певна сукупність дій зруйнувала саму суть права не сприяти власній інкримінації, Суд повинен вивчити характер та ступінь примусу, якщо такий є, наявність належних гарантій у провадженні та використання доказів, отриманих таким чином (див. Schmid-Laffer проти Швейцарії, №41269/08, §38, 16 червня 2015 року). Загальні вимоги справедливості, що містяться у статті 6, застосовуються до всіх кримінальних проваджень, незалежно від виду правопорушення, про яке йдеться. Задоволення суспільних інтересів не може виправдовувати заходів, які знищують саму сутність прав заявника на захист, включаючи свободу від самовикриття, гарантовану статтею 6 Конвенції (див. цит. вище Олександра Зайченка, § 39).

Висновки: усні заяви Заявника, надані в якості свідка у справі, були опечатані і ніколи не використовувалися в кримінальному провадженні проти нього. Також національні суди не посилалися на неї у своїх рішеннях. З цієї ж причини зазначені усні заяві та протокол першого допиту Заявника слідчим суддею не були частиною матеріалів справи, поданих до суду. Національні суди, серед багатьох інших документів, використали як доказ дві письмові звіти, які Заявник подав за власним бажанням, даючи свої свідчення у справі. У зв'язку з цим, за відсутності норм національного законодавства, що регулює використання документів, наданих свідком, який пізніше був засуджений у тому самому кримінальному провадженні (як це було із Заявником у цій справі), і враховуючи, що Заявник скаржився на використання доказів, отриманих під час його активної співпраці на стадії, коли він ще був лише свідком у провадженні, завданням Суду є перевірити характер та ступінь примусу, якщо такий є, наявність процесуальних гарантій та використання будь -якого отриманого таким чином матеріалу. Суд враховує, що Заявник не заперечував проти допиту в якості свідка, що йому надавались процесуальні гарантії, передбачені законом, і що не було жодних ознак примусу у методах слідчого судді з метою змусити Заявника подати докази та інкримінувати себе. Відповідно до заяв Заявника та відповідно до національного законодавства, він не був зобов’язаний відповідати на певні запитання або з цього приводу надавати докази, якщо є ймовірність, що він викриє себе, що, у свою чергу, надало йому можливість мовчати. Заявник не був особливо вразливим і він мав можливість оскаржити достовірність та допустимість оскаржуваних доказів та виступити проти їх використання. Немає жодних доказів того, що національна влада коли-небудь просила Заявника надати нові покази або будь-які докази, які допомогли б їй у розслідуванні або призвели б до його обвинувачення. Засудження Заявника не ґрунтується на інформації, отриманій під час його допиту в якості свідка. Крім того, Заявника не звинувачували одразу після допиту, а на пізнішій стадії, коли слідчий суддя завершив розслідування проти капітана. У світлі викладеного, Суд переконаний, що, незважаючи на те, що два письмові звіти, приєднані до матеріалів провадження на етапі, коли Заявник ще був свідком, пізніше були використані як частина доказів у кримінальному провадженні проти нього, суть його права зберігати мовчання та свобода від самовикриття не були порушені.

Констатовані порушення: право на справедливий суд у зв’язку з порушенням принципу рівності сторін, що виникло внаслідок того, що Заявник не було надано для ознайомлення подання прокурора до Верховного Суду (п.1 ст.6 Конвенції), відсутнє порушення права на справедливий суд стосовно відсутності достатніх підстав у рішеннях національних судів та ймовірного порушення принципу свободи від самовикриття (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, принцип рівності сторін, право зберігати мовчання, свобода від самовикриття