Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 06 липня 2021 року

у справі «CHIZHOV проти Росії»

за заявою № 11536/19

Щодо забезпечення судом відповідності встановленого порядку спілкування найкращим інтересам дитини

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що рішення районного суду від було прийнято з порушенням права його та його сина на взаємне спілкування, що провадження, яке призвело до відповідного рішення, було несправедливим, оскільки національні суди не вжили належних заходів для перевірки думки дитини, що орган опіки та піклування не надав свого висновку з цього питання, а національні суди не дали належної оцінки інтересів дитини.

У 2004 році Заявник почав жити з пані Є.Ч. у Санкт -Петербурзі. 15 липня 2008 р. Є.Ч. народила їм сина Ю. 2 червня 2009 року Заявник одружився з Є.Ч. 5 вересня 2009 року шлюб між ними був розірваний, але вони продовжували жити в одній квартирі, що належить Заявнику. У липні 2015 року Є.Ч. залишила Заявника. Заявниця перешкоджав їй забрати дитину з собою, а пізніше того ж місяця Є.Ч. звернулася до суду з позовом про визначення місця проживання дитини разом з нею, який був задоволений 31 травня 2016 року. Вона переїхала разом з Ю. до своїх батьків до міста Кіренськ Іркутської області. У квітні 2017 року Заявник поїхав за їх місцем проживання, щоб відновити контакт із сином. 7 липня 2017 року педагог-психолог центру соціального обслуговування населення провела, на прохання Є.Ч., психологічну експертизу Ю. У звіті цього обстеження зазначалося, що нездатність батьків дитини досягти компромісу становила сильний емоційний тиск на дитину та її почуття невпевненості, що для відновлення емоційної рівноваги дитини потрібна наявність обох батьків, вирішення конфлікту між ними, виявлення батьками взаємної поваги, досягнення ними угоди щодо контакту з дитиною, дотримання правил усіма сторонами. 14 липня 2017 року у присутності представника органу опіки та піклування Заявник та Є.Ч. досягли згоди щодо контакту Заявника з дитиною: дата, час та місце. Однак дитина відмовилася спілкуватися. У жовтні 2017 року було проведено дві психологічні консультації щодо Ю. на прохання Є.Ч., спрямовані на збереження та зміцнення психологічного здоров'я дитини. Крім того, психолог у школі, де навчався останній, проводив психологічне консультування дитини з метою посилення його бажання спілкуватися із Заявником. У жовтні 2017 року Є.Ч. подала позов до суду для встановлення порядку спілкування між Заявником та дитиною. Вона вказала, що, враховуючи небажання дитини спілкуватися із Заявником, контакт повинен відбуватися раз на місяць у її присутності і не перевищувати двох годин. Заявник подав зустрічний позов, прагнучи мати більш тривалий контакт з дитиною: два будні, кожні парні вихідні з 18:00. у п’ятницю до 20:00. у неділю, половину всіх свят, половину дня народження дитини та щоденне телефонне спілкування з 18:00. до 20:00. В процесі розгляду справи суд заслухав Ю., 9 років, у присутності психолога. 8 грудня 2017 року суд частково задовольнив вимоги Є.Ч. та Заявника та встановив графік контактів між Заявником та його сином таким чином: двічі на місяць у другу та останню неділю місяця по дві години в присутності Є.Ч. та щоденний телефонний зв’язок між 19.00 та о 20:00 Беручи до уваги вік дитини, її розпорядок дня та прив’язаність до матері, дуже напружені стосунки між сторонами та умови життя Заявника, суд зробив висновок, що вищевказаний порядок спілкування забезпечує баланс між інтересами дитини та батьків і не вплине на фізичне та психологічне здоров'я першого, його моральний розвиток та усталений спосіб життя. Дане рішення залишилося без змін після апеляційного та касаційного оскарження Заявником, який стверджував, що не має можливості двічі на місяць літати до Кіренська з Санкт -Петербурга, щоб побачити свого сина протягом двох годин. 1 березня 2018 року було розпочато виконавче провадження, в ході якого було встановлено, що Є.Ч. не перешкоджає спілкуванню Заявника з сином і що не було підстав для застосування до неї адміністративних заходів. За даними Уряду, 20 травня 2019 року Заявник намагався викрасти дитину, застосовуючи насильство щодо діда дитини. В результаті Ю. заблокував телефон Заявника, не бажаючи спілкуватися з ним.

Правове обґрунтування: перший пункт статті 8 Конвенції гарантує кожному право на повагу до свого сімейного життя. Як чітко встановлено у прецедентній практиці Суду, взаємне спілкування між батьками та дітьми є фундаментальним елементом сімейного життя, а внутрішні заходи, що перешкоджають такому спілкуванню, становлять втручання у право, яке охороняється цим положенням. Будь-яке таке втручання є порушенням цієї статті, якщо воно не "відповідає закону", не переслідує мету або цілі, які є законними або не узгоджуються з його другим абзацом і не можуть розглядатися як "необхідні в демократичному суспільстві" (див. Strand Lobben та інші проти Норвегії, №37283/13, §202, 10 вересня 2019 року). Розгляд того, що відповідає найкращим інтересам дитини, має вирішальне значення у кожному подібному випадку. Завдання Суду полягає не в тому, щоб замінити національну владу у виконанні своїх обов'язків щодо питань опіки та піклування, а скоріше переглянути, у світлі Конвенції, рішення, прийняті цими органами під час здійснення ними свободи розсуду (див. Elsholz проти Німеччини, №25735/94, §48, ЄСПЛ 2000-VIII). Стаття 8 Конвенції вимагає справедливого балансу між інтересами дитини та інтересами батьків, і, досягаючи такого балансу, особливе значення має надаватися інтересам дитини, які залежно від їх характеру і важливості можуть переважати над інтересами батьків. Зокрема, батьки не можуть мати право згідно зі статтею 8 вживати таких заходів, які шкодять здоров'ю та розвитку дитини (див. цит. вище Elsholz, §50; Хоппе проти Німеччини, №28422/95, §49, 5 грудня 2002 року). Хоча стаття 8 Конвенції не містить чітких процедурних вимог, процес прийняття рішень, що стосується заходів втручання, має бути справедливим і таким, щоб забезпечити належну повагу до інтересів, захищених статтею 8. Суд не може задовільно оцінити, чи причини наведені національними судами для обґрунтування цих заходів, були “достатніми” для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції, не визначаючи одночасно, чи брав участь батько у процесі прийняття рішень, в цілому та ступінь, достатній, щоб забезпечити необхідний захист його інтересів (див. Süß проти Німеччини, №40324/98, §89, 10 листопада 2005 року з подальшими посиланнями).

Висновки: вивчивши розглянуті рішення національних судів, Суд не має сумнівів в тому, що вони ґрунтувалися на найкращих інтересах дитини. Національні суди врахували, серед іншого, вік дитини, її розпорядок дня, прив’язаність до матері та надзвичайно напружені стосунки між Заявником та матір’ю дитини, що спричинило перебування дитини під сильним емоційним тиском та підірвало її почуття безпеки, і дійшли висновку, що вищевказаний порядок спілкування забезпечує баланс між інтересами дитини та батьків і буде корисним для фізичного та психічного здоров’я дитини, її розвитку та усталеного способу життя. Ніщо не вказує на те, що висновки національних судів, які мали перевагу прямого контакту з усіма зацікавленими особами, були довільними або явно необґрунтованими і, таким чином, виходили за межі їх свободи розсуду. Спірне рішення було ухвалене після змагального провадження, в якому Заявник перебував у становищі, що дало йому змогу навести всі аргументи на підтримку своєї заяви про розширення контакту, а також він мав доступ до всієї відповідної інформації, на яку посилалися суди. Суд першої інстанції заслухав дитину в присутності психолога. Представник органу опіки та піклування був присутнім на всіх слуханнях та брав активну участь у провадженні. Що стосується відсутності прокурора під час розгляду провадження у суді, Суд зазначає, що Заявник не продемонстрував, що обставини цієї справи робили таку участь строго необхідною та виправданою, цілком обґрунтованою, обумовленою значущою метою чи громадським інтересом. Щодо нібито неспроможності національних судів призначити експертизу щодо стосунків дітей з кожним із батьків, Суд зазначає, що за загальним правилом національні суди мають оцінювати наявні у них докази, включаючи засоби для встановлення відповідних фактів. Було б занадто недалекоглядно говорити про те, що національні суди завжди зобов’язані залучати психолога з питань контактів між одним з батьків та дитиною, які проживають окремо, оскільки це питання залежить від конкретних обставин кожної справи. У цій справі національні суди мали достатньо доказів, що дозволили їм дійти висновку, що відображає найкращі інтереси дитини. З огляду на викладене, Суд переконаний, що підхід національних судів був обґрунтованим за цих обставин: він забезпечив наявність достатньої кількості матеріалів для прийняття обгрунтованого рішення щодо питання встановлення порядку спілкування Заявника з його сином у конкретній справі та Заявник був залучений до процесу прийняття рішення в тій мірі, яка достатня для того, щоб забезпечити йому необхідний захист його інтересів. Таким чином, Суд може визнати, що процесуальні вимоги, передбачені статтею 8 Конвенції, були дотримані. Відповідно, Суд вважає, що оскаржуване рішення ґрунтувалося на причинах, які були не тільки доречними, але й достатніми для цілей пункту 2 статті 8. Зокрема, враховуючи свободу розсуду влади у цій справі, втручання, яке оскаржується, не було непропорційним законній меті, яку переслідували.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: право на повагу до приватного і сімейного життя, визначення місця проживання дитини, змагальність