Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 22 липня 2021 року

у справі «GUMENYUK та інші проти України»

за заявою № 11423/19

Щодо забезпечення продовження здійснення суддівських повноважень суддів Верховного Суду України в складі Верховного Суду

Фабула справи: ця справа стосується суддів Верховного Суду України, які скаржаться на те, що їм незаконно було заборонено здійснювати свої суддівські функції внаслідок судової реформи та законодавчих змін 2016 року. Заявники стверджували, що, незважаючи на позитивне рішення Конституційного Суду, їм не було дозволено відновити свої судові функції.

Уряд стверджував, що заходи, на які скаржились, були законними, і вони переслідували законну мету реформування національної судової влади. Більше того, розглянуті заходи не були не пропорційними щодо заявників, які мали можливість брати участь у конкурсі до нового ВС або бути переведеними до інших національних судів.

У 2015 році Президент України ініціював роботу над стратегією реформування судової влади, яка включала як модернізацію законодавства, так і прийняття змін до Конституції України. Проект змін до Конституції обговорювався з Венеціанською комісією. У своєму висновку CDL-AD (2015) 027 від 26 жовтня 2015 року Венеціанська комісія підтримала запропоновані зміни до Конституції стосовно судової влади. 2 червня 2016 року парламент прийняв зміни до Конституції України щодо норм, що регулюють організацію та функціонування національної судової влади (Закон № 1401, який набрав чинності 30 вересня 2016 року). Згідно з новою редакцією пункту 3 статті 125 Конституції, «Верховний Суд» (надалі «ВС») є найвищою судовою інстанцією в українській судовій системі. Одночасно із змінами до Конституції парламент 2 червня 2016 року прийняв новий закон «Про судоустрій і статус суддів» (Закон № 1402, «Закон про судоустрій 2016 року»), який набув чинності 30 вересня 2016 року. Згідно з пояснювальною запискою, ВС буде створений як новий орган, де суддів призначатимуть на конкурсній основі. Зменшення кількості судових рівнів у судовій системі спростило б та пришвидшило судочинство. Розділ XII Закону про судоустрій 2016 року, озаглавлений „Прикінцеві та перехідні положення”, передбачає, серед іншого, створення Комісії та призначення суддів Комісією за результатами конкурсу (§4); існуючий ВСУ та три касаційні суди діятимуть у межах своїх повноважень, визначених процесуальним законом, до початку функціонування ВС та набуття чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює провадження у ВС (§6); існуючий ВСУ та три касаційні суди припиняють свою діяльність і підлягають ліквідації у порядку, встановленому законом (§7); а судді судів, які підлягають ліквідації (включаючи ВСУ), мають статус, права та гарантії, визначені попереднім законом про статус суддів (§7), та право брати участь у конкурсі до ВС (§14). 3 жовтня 2016 року пленарне засідання ВСУ оскаржило положення Закону про судоустрій 2016 року до Конституційного Суду, в частині припинення діяльності ВСУ та створення нового ВС. ВСУ, серед іншого, стверджував, що перешкоджання суддям виконувати свої судові функції шляхом ліквідації ВСУ суперечить Конституції. 7 листопада 2016 року Вища кваліфікаційна комісія суддів (далі - ВККС) оголосила конкурс на 120 посад суддів для ВС. У конкурсі взяли участь 846 кандидатів. Серед кандидатів було 17 суддів ВСУ. Усі заявники, крім другого заявника, брали участь у конкурсі, але жоден з них не досяг успіху. За результатами конкурсу були обрані та призначені до складу СК нові судді. 15 грудня 2017 року ВС почав функціонувати. 21 червня 2018 року Державний реєстратор вніс до Державного реєстру юридичних осіб інформацію про те, що ВСУ перебуває в процесі ліквідації. Перший заявник, діючи від імені ВСУ, оскаржив цей захід, але 8 листопада 2018 року окружний адміністративний суд Києва відмовив задовольнити позов через відсутність повноважень у першого заявника. 11 березня 2019 року та 30 березня 2020 року Шостий апеляційний адміністративний суд та КС підтримали це рішення. 18 лютого 2020 року Конституційний Суд розглянув справу, порушену 3 жовтня 2016 року. Конституційний суд встановив, що згідно з Конституцією існував лише один вищий судовий орган і що він був перейменований із «Верховного Суду України» у «Верховний Суд». Він також встановив, що, зважаючи на принцип незмінюваності суддів, судді "старого" ВСУ повинні продовжувати виконувати свої функції суддів "нового" ВС. У червні 2020 року законопроект № 3711 було внесено до парламенту, в ньому пропонувалося включити суддів ВСУ до складу апарату ВС. Станом на червень 2021 року цей закон ще не прийнятий, і заявники не змогли відновити свої обов'язки суддів Верховного Суду. За словами Уряду, Ліквідаційна комісія ВСУ регулярно пропонувала виплачувати всі зарплати заявникам відповідно до сум, визначених на підставі попереднього закону про статус суддів, як це передбачено перехідними положеннями Закону про судоустрій 2016. Ліквідаційна комісія надала заявникам інформацію про розмір заробітної плати та повідомила їх про це. Згідно з інформацією, доступною до Суду, заявники, проте, не збиралися стягувати ці суми. 20 червня 2018 року ВККС видав рекомендації щодо переведення заявників до різних апеляційних судів. 20 та 29 листопада 2018 року ВРЮ відхилила вищезазначені рекомендації, не розглянувши їх по суті, зазначивши, що вказані апеляційні суди припинили свою діяльність через реструктуризацію.

Правове обґрунтування: запобігання заявникам виконувати суддівські функції дуже суттєво вплинуло на їх приватне життя. Отже, оскаржувані заходи становили втручання у право заявників на повагу до приватного життя (див. Олександр Волков проти України, №21722/11, ЄСПЛ 2013, п.п.165-67 з подальшими посиланнями). Втручання буде порушенням статті 8 Конвенції, якщо це не може бути виправдано відповідно до пункту 2 статті 8 як таке, що "відповідає закону", переслідує одну або кілька законних цілей, перерахованих у ній, і є "необхідним в демократичному суспільстві» для досягнення цілі, якої це стосується. Вираз "відповідно до закону" у пункті 2 статті 8 Конвенції, по суті, посилається на національне законодавство та визначає обов'язок дотримуватись його матеріальних та процесуальних норм (див. Акопян проти України, №12317/06, п.109, 5 червня 2014 року). Вираз "відповідно до закону" також стосується якості закону, про який йдеться, вимагаючи, щоб він був доступний зацікавленій особі, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки та бути сумісним з верховенство права. Таким чином, поняття вказує, серед іншого, на те, що національне законодавство повинно бути достатньо передбачуваним у своїх умовах, щоб дати особам адекватні вказівки на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдаватися до заходів, що зачіпають їх права відповідно до Конвенції ( див. Фернандес Мартінес проти Іспанії, №56030/07, §117, ЄСПЛ 2014 (витяги), з подальшими посиланнями).

Висновки: у цій справі, незважаючи на те, що втручання, на яке скаржаться, походить від парламентського закону, виникає питання, чи було воно законним для цілей Конвенції, зокрема, чи була передбачена відповідна правова база при його застосуванні та сумісна з нормою закон. У зв'язку з цим Суд бере до уваги рішення Конституційного Суду від 18 лютого 2020 року, яким відповідні законодавчі заходи були визнані неконституційними. Конституційний Суд вважав, що зміни до Конституції у 2016 році не порушували принципу інституційної наступності вищого судового органу, який продовжував діяти під назвою «Верховний Суд». На думку Конституційного Суду, передбачене Конституцією перейменування судового органу не могло відбутися без переведення суддів ВСУ на посади суддів ВС, оскільки не було різниці між правовим статусом судді ВСУ та судді ВС. Вилучення слова “Україна” із фрази “Верховний Суд України” не могло бути підставою для звільнення всіх суддів ВСУ або переведення їх до іншого суду, тим більше до суду нижчої інстанції. Таким чином, Конституційний Суд встановив, що судді ВСУ повинні продовжувати здійснювати свої повноваження як судді ВС, і що різниця між суддями ВСУ та ВС не суперечить принципу незмінюваності суддів, який було частиною конституційної гарантії незалежності суддів. Суд не знаходить підстав не погоджуватися з наведеними міркуваннями. Уряд не продемонстрував, що спосіб, яким заявники були змушені конкурувати, щоб зберегти своє право виконувати свої судові обов'язки, і, зокрема, спосіб організації конкурсу, включаючи вибір засідателів та відсутність інституційних та процесуальних гарантій, можна було б узгодити з конституційними принципами загального захисту особистих прав та з конкретними гарантіями, що стосуються перебування на посаді судді, включаючи принцип незмінюваності суддів, який згідно з прецедентною практикою Суду та міжнародними документами та документами Ради Європи, є ключовим елементом для підтримання незалежності суддів та довіри громадськості до судової влади. Тим не менше, незважаючи на рішення Конституційного Суду, питання відновлення заявниками своїх суддівських функцій все ще розглядається парламентом станом на червень 2021 року. Оцінюючи справу заявників, Суд зазначає, що з грудня 2017 року, коли ВС розпочав свою діяльність, заявники не мали можливості виконувати свої суддівські функції як судді Верховного Суду. Отже, явна відсутність координації у вирішенні ситуації заявників протягом значного періоду, серйозно підірвало правову визначеність та передбачуваність конституційних принципів щодо незалежності судової влади. З огляду на вищезазначені міркування, Суд вважає, що розглянуте втручання не відповідало вимогам законності для цілей Конвенції.

Констатовані порушення: право на справедливий суд в частині права на доступ до суду (п.1 ст.6 Конвенції), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, право на доступ до суду, право на повагу до приватного і сімейного життя, судоустрій і статус суддів, судова реформа, ліквідація, реорганізація суду, незалежність судової влади, державний службовець