Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 08 липня 2021 року

у справі «Берлізев проти України»[1]

за заявою № 43571/13

Щодо необґрунтованих скарг відносно здійснення поліцією провокації хабара та засудження на підставі неприйнятних доказів

Фабула справи: Заявник скаржився, що застосування негласної слідчої дії, а саме, відеозапис його розмови з Г. порушило його право на повагу до приватного життя. Заявник також скаржився (а), що його засудили внаслідок здійснення поліцією провокації; та (b) що його засудження ґрунтувалося на доказах, отриманих незаконно під час негласного слідчого заходу, і що його важливий та доречний аргумент щодо не прийнятності таких доказів не був належним чином розглянутий на національному рівні.

На той час Заявник обіймав посаду заступника головного інспектора праці Тернопільської області. У період з 30 березня по 7 квітня 2010 року Заявник кілька разів спілкувався з Г., директором приватної компанії, щодо невідповідності останньої нормам трудового законодавства. За словами Заявника, Г. неодноразово пропонував неформально врегулювати справу з ним, натякаючи йому про грошову винагороду. Заявник відхилив ці пропозиції. 7 квітня 2010 року Г., який був колишнім поліцейським, подав письмову скаргу до поліції, стверджуючи, що Заявник вимагав від нього 3000 українських гривень в обмін на нерозкриття порушень трудового законодавства, скоєних Г. Того ж дня слідчим прокуратури було порушено проти Заявника кримінальне провадження за вимагання хабара. Поліція передала Г. кілька банкнот, позначених люмінесцентною речовиною, видимими лише при спеціальному освітленні, для передачі Заявнику як хабар. Пізніше того ж дня Г. пішов до офісу Заявника і, коли він вийшов, він повідомив поліцію, що доставив гроші. Для запису операції використовувалася відеокамера. Поліція увійшла до кабінету Заявника з двома свідками, які засвідчили, що позначені банкноти були знайдені у шухляді столу Заявника. Нібито люмінесцентна речовина була виявлена ​​на одному з пальців Заявника. У травні 2010 року поліція надала слідчому, який розслідував кримінальну справу, відеозапис негласної дії від 7 квітня 2010 року та повідомила слідчого, що цей відеозапис проводився в рамках оперативно-слідчої діяльності поліції. Вони також надали звіт, в якому зазначалося, що технічні засоби отримання цієї інформації використовувались на підставі розділу 8 Закону про оперативно-розшукову діяльність. Заявника звинуватили в отриманні хабара. Під час судового розгляду Заявник заперечував обвинувачення. Він заявив, що ніколи не вимагав хабара і що відхилив неодноразові пропозиції Г. щодо цього; він стверджував, що під час зустрічі Г. поклав готівку до шухляди письмового столу Заявника, коли він короткий час знаходився в іншій кімнаті, використовуючи копіювальний апарат. Отже, Заявник наполягав на тому, що банкноти були підкинуті в його кабінеті.

Правове обґрунтування: ця справа суттєво відрізняється від справ, розглянутих Судом раніше стосовно ймовірної провокації заявників органами влади, які примусили їх до вчинення правопорушень, які інакше не були б вчинені (див. Любченко проти України, №34640/05, п.33, 31 травня 2016 року). Суд повторює, що не в його ролі в принципі визначати, чи можуть бути допущені певні типи доказів - наприклад, докази, отримані незаконно з точки зору національного законодавства, або чи був Заявник винним чи ні. На питання, на яке слід відповісти, це, чи було справедливе провадження у цілому, включаючи спосіб отримання доказів. Це передбачає перевірку "незаконності", про яку йдеться, та, коли йдеться про порушення іншого права Конвенції, характер виявленого порушення (див. Биков проти Росії, №4378/02, п.89, 10 березня 2009; Lee Davies проти Бельгії, №18704/05, п.41, 28 липня 2009 року, Prade проти Німеччини, №7215/10, п.33, 3 березня 2016 року). Визначаючи, чи було провадження у цілому справедливим, слід також враховувати, чи було дотримано право на захист. Слід встановити, зокрема, чи було надано Заявникові можливість оскаржити справжність доказів та виступити проти їх використання (див. Szilagyi проти Румунії, №30164/04, п.27, 17 грудня 2013 року). Крім того, слід враховувати якість доказів, включаючи те, чи обставини, за яких вони були отримані, ставлять під сумнів їх надійність або точність (див. Биков, згадане вище, § 90, та Lisica проти Хорватії, №20100/06, §49, 25 лютого 2010 року). Хоча жодної проблеми справедливості не виникає, коли отримані докази не підкріплюються іншими матеріалами, можна зазначити, що там, де докази дуже вагомі і немає ризику визнання недостовірними, потреба у підтвердженні доказів відповідно менша (див. Lee Davies, цитоване вище, § 42; Биков, цитоване вище, §90; та Bašić проти Хорватії, №22251/13, п.48, 25 жовтня 2016 року).

Висновки: Скарга про здійснення поліцією провокації

Наскільки Заявник стверджував, що його підбурювали до отримання хабара, Суд не переконаний, що ситуація, що розглядається, підпадає під категорію "справ про провокацію". Хоча Заявник висловив свою скаргу, використовуючи термін "підбурювання", схоже, що по суті він скаржився на "підставу". Справді, Заявник ніколи фактично не визнавав себе винним у вимаганні чи одержанні хабара. Навпаки, як на національному рівні, так і перед Судом, він постійно стверджував, що Г. підкинув гроші у його кабінеті, щоб засудити його за злочин. ​​Суд вважає фактично не послідовними заперечення Заявника, що він вчинив злочин, і одночасно скарги на те, що він був спровокований на його вчинення. Захист від провокації обов’язково передбачає, що обвинувачений визнає, що діяння, яке йому інкримінують, було вчинено, але стверджує, що це сталося через незаконне підбурювання з боку поліції. Однак, як видно з доводів Заявника, він повністю заперечував свою причетність до злочинної діяльності, що, на думку Суду, перешкоджало можливості подати фактичні заперечення на дії агента-провокатора.

Скарга щодо використання незаконних доказів

У цій справі розмова Заявника з Г. була таємно записана без попереднього судового дозволу. Це являло собою порушення внутрішнього законодавства та Конвенції відповідно до статті 8 Конвенції. Що стосується статті 6, з матеріалів справи випливає, що оскаржувані докази не були єдиним доказом, і суди спирались на інші матеріали, включаючи показання свідків, висновки експертів та речові докази. Навіть припускаючи, що оскаржувані докази мали вирішальне значення для засудження Заявника - на що Заявник не скаржиться, вказуючи натомість лише на їх важливість - цей елемент не є визначальним фактором у оцінці Судом справедливості судового розгляду в цілому. У зв'язку з цим Суд зазначає, що Заявнику ніколи не заважали оскаржувати достовірність та надійність оскаржуваних доказів та протидіяти їх використанню у кримінальному провадженні проти нього. Однак, незважаючи на те, що Заявник користувався процесуальними гарантіями протягом усього кримінального провадження, він не скористався ними перед судом першої інстанції та апеляційним судом. Лише на стадії касаційного провадження Заявник стисло висловив вимогу про визнання неприйнятним зазначеного відеозапису. Зокрема, роблячи це, він не ставив під сумнів надійність та точність цих доказів, навіть незважаючи на те, що це є релевантними чинниками відповідно до практики Суду. Після представлення такого обмеженого аргументу із запізненням, касаційний суд все-таки звернувся до нього у своєму рішенні в межах компетенції відповідно до відповідної законодавчої бази та відхилив його як незначний. Суд, зі свого боку, не вважає, що аргументація суду касаційної інстанції була довільною або явно недостатньою з огляду на обставини цієї справи та процесуальну поведінку Заявника. Беручи до уваги вищезазначені міркування, зокрема наявні процесуальні гарантії, якими Заявник не користувався послідовно, Суд не може дійти висновку про те, що загальна справедливість кримінального провадження проти нього була порушена.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: право на повагу до приватного і сімейного життя, вимагання хабара, недостовірність доказів, право на захист, підбурювання, процесуальні гарантії.