Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 08 липня 2021 року
у справі «TKHELIDZE проти Грузії»
за заявою № 33056/17
Щодо обов’язку правоохоронних органів вживати превентивних заходів в разі надходження інформації про домашнє насильство
Фабула справи: Заявниця скаржилася на те, що національні органи влади не захистили її дочку від домашнього насильства та не провели ефективного кримінального розслідування обставин, що сприяли її смерті.
У серпні 2013 року донька Заявниці, М.Т., та Л.М., не зареєструвавши шлюб, розпочали спільне життя, переїхавши в квартиру батьків Л.М. На той час доньці М.Т. від попереднього шлюбу було шість років. Пара почала сперечатися незабаром після того, як переїхала, оскільки виявилося, що Л.М. страждав від патологічної ревнощів. З квітня 2014 року почалися систематичні звернення М.Т. та батьків Л.М. до правоохоронних органів, оскільки останній, постійно зловживаючи алкогольними напоями, застосовував М.Т. фізичне насильство та погрози вбивством. Батьки Л.М. повідомляли поліцейських, що їх син страждав від патологічних ревнощів та був психічно нестабільним, стаючи особливо агресивним у нетверезому стані. Крім того, він був раніше судимий за розбій та зберігання наркотичних засобів. У звіті також зазначається, що М.Т., побоюючись за своє життя, також просила поліцію вжити всіх заходів, необхідних для запобігання її партнерові поводитися подібним чином. У вересні 2014 року М.Т. разом із донькою переїхала до своєї матері, після чого Л.М. розпочав майже щодня надсилати повідомлення щодо завдання смерті їй та її дочці, вибивав двері до їх помешкання, погрожував підірвати, демонструючи ручну гранату, намагався здійснити зіткнення з автомобілем М.Т., коли вона слідувала за місцем роботи. М.Т. кожного разу зверталася до поліції, але отримувала відповідь, що за відсутності реального нападу, вжиття будь-яких заходів неможливе. Вона скаржилася на те, що постійно наявна загроза для її безпеки, її життя та життя дочки стало нестерпним. 17 жовтня 2014 року Л.М. пішов на робоче місце М.Т. і попросив її вийти з класу, де вона проводила урок для учнів, щоб він міг поговорити з нею. Коли вона увійшла в коридор, він застрелив її з пістолета. Відразу після цього він повернув на себе пістолет і покінчив життя самогубством. 17 жовтня 2014 року було розпочато розслідування щодо подвійного вбивства та незаконного зберігання вогнепальної зброї Л.М. 31 грудня 2014 року розслідування було припинено, оскільки особа, відповідальна за злочин, померла. Заявниця принаймні п’ять разів подавала скарги щодо порушення кримінального провадження відносно співробітників поліції, які своєчасно не вжили заходів у відповідь на численні скарги М.Т. щодо домашнього насильства. Вона стверджувала, що, незважаючи на кількість випадків, коли дочка Заявниці повідомляла поліцію про фізичне насильство та погрози смерті, поліція не змогла встановити високу ймовірність небезпеки та відкрити розслідування, яка бездіяльність призвела до її вбивства . Крім того, вона підкреслила, що вважає останнє ознакою дискримінації за ознакою статі. Листом від 5 травня 2017 року прокурор підтвердив, що належним чином отримав всю її попередню кореспонденцію, але не надав жодних відповідей на попередні скарги.
Правове обґрунтування: стаття 2 Конвенції вимагає від держави не лише утримуватися від "навмисного" позбавлення життя, але і вживати відповідних заходів для захисту життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією (див.Calvelli та Ciglio проти Італії, №32967/96, §48, ЄСПЛ 2002‑I). Це суттєве позитивне зобов'язання передбачає, по-перше, основний обов'язок держави забезпечити право на життя шляхом запровадження законодавчої та адміністративної бази, розробленої для забезпечення ефективного стримування від погроз на право на життя (див. Öneryıldız проти Туреччини, №48939/99, §89, ЄСПЛ 2004-XII). По-друге, за відповідних обставин влада зобов'язана вживати превентивних оперативних заходів для захисту особи, життю якої загрожує злочинні дії іншої особи (див. Kontrová проти Словаччини, №7510/04, п 49, 31 травня 2007 року). Жертви домашнього насильства, які потрапляють до категорії вразливих осіб, мають право, зокрема, на державний захист (див. Talpis проти Італії, №41237/14, п.99, 2 березня 2017 року). Коли виникають будь-які підозри щодо домашнього насильства чи насильства щодо жінок, від органів влади вимагається негайне реагування та подальша особлива ретельність для вирішення конкретного характеру насильства в ході провадження (див. Kurt проти Австрії, №62903/15, §165-66, 15 червня 2021 року, Володіна проти Росії, №41261/17, § 92, 9 липня 2019 року). Там, де є підозра, що дискримінаційне ставлення спричинило насильницький акт, особливо важливо, щоб офіційне розслідування проводилось енергійно та неупереджено, беручи до уваги необхідність постійно підтверджувати засудження суспільством таких дій та підтримувати довіру груп меншин до здатності влади захищати їх від дискримінаційного насильства. Дотримання позитивних зобов’язань держави вимагає, щоб вітчизняна правова система продемонструвала свою здатність застосовувати кримінальне законодавство проти винних у вчиненні таких насильницьких дій (див. Sabalić проти Хорватії, №50231/13, п.95, 14 січня 2021 року). Без суворого підходу з боку правоохоронних органів злочини, спричинені упередженим ставленням, неминуче трактуватимуться нарівні зі звичайними справами без такого відтінку, і як наслідок, байдужість буде рівнозначною офіційному погодженню злочинів на ґрунті ненависті (див. Identoba та інші проти Грузії, №73235/12, §77, 12 травня 2015 року з подальшими посиланнями).
Висновки: насильство, якому піддавалася дочка Заявниці, не може розглядатися як окремий епізод, а натомість має розглядатися як тривала ситуація. Там, де існує тривала ситуація домашнього насильства, навряд чи можна сумніватися у безпосередній наявності небезпеки, яку зазнає жертва. Таким чином, Суд дійшов висновку, що поліція знала або, безперечно, повинна була знати про реальну та безпосередню загрозу безпеці щодо доньки Заявниці. Що стосується вимоги особливої ретельності, Суд виявляє кілька серйозних недоліків з боку правоохоронних органів. По-перше, є вказівки на неточний або неповний збір доказів працівниками поліції. У зв'язку з цим Суд вважає, що недоліки у зборі доказів у відповідь на зареєстрований інцидент домашнього насильства можуть призвести до недооцінки рівня фактично скоєного насильства, можуть мати шкідливий вплив на перспективи відкриття кримінального розслідування і навіть перешкоджати жертвам домашнього насильства, на які часто вже чиниться тиск з боку суспільства, щоб не повідомляти владу про насильника-члена сім'ї в майбутньому. Важливо також у зв'язку з цим, що, фіксуючи інциденти, поліцейські, здається, не проводили "оцінку ризику летального результату" автономно, ініціативно та всебічно. Вони не надавали достатнього значення потенційним факторам, що викликають насильство - таким, як, наприклад, алкогольна залежність Л.М., його патологічні ревнощі, що підсилюється тим, що він та М.Т. розлучилися і так далі - і не врахували власне сприйняття жертвою небезпеки, тобто наскільки надзвичайно страхітливо було доньці Заявниці. Поліція воліла знизити класифікацію інциденту до "незначної сімейної сварки". Крім того, вражає той факт, що, хоча національна законодавча база передбачала тимчасові обмежувальні заходи щодо злочинця, такі як захисні та обмежувальні накази, причому останній може бути негайно виданий поліцейським на місці події, відповідні вітчизняні органи влади взагалі не вдавались до них. Існувала навіть можливість ізоляції зловмисника в спеціальному реабілітаційному центрі, проте поліція також не розглядала цю можливість. Більше того, з різних звітів та записів, складених співробітниками поліції, не випливає, що Заявниця або її дочка були повідомлені поліцією про їх процесуальні права та різні доступні їм законодавчі та адміністративні заходи захисту. Навпаки, схоже, їх ввели в оману, оскільки поліція посилалася на свою нездатність заарештувати кривдника або застосувати будь-які інші обмежувальні заходи. Незважаючи на те, що поліція не доклала всіх зусиль для належної перевірки повідомлень про різні випадки домашнього насильства, Суд зазначає, що завдяки численним скаргам, неодноразово поданим М.Т., які чітко та переконливо розкривали серйозність ймовірної поведінки Л.М. - заподіяння фізичних травм, невпинні словесні погрози смертю, намір спричинити дорожньо-транспортну пригоду, загрозу підірвати жертву ручною гранатою тощо - все ще існувало безліч доказів, що гарантують порушення кримінального провадження проти Л.М., що відкрило б можливість помістити його в СІЗО. Прикро, що правоохоронні органи цього не зробили. Загальна та дискримінаційна пасивність правоохоронних органів перед заявами про домашнє насильство, якою справжньою ілюстрацією є дана справа, створила клімат, сприятливий для подальшого поширення насильства, вчиненого щодо жінок. Враховуючи це, невиконання державою-відповідачем превентивних оперативних заходів, спрямованих на захист дочки Заявниці порушило права Заявниці та її дочки на рівний захист перед законом. Загалом Суд вважає, що правоохоронні органи демонстрували стійке невжиття заходів, які могли мати реальну перспективу змінити трагічний результат або пом'якшити шкоду. При явному ігноруванні різноманітних захисних заходів, які були безпосередньо доступні для них, органи влади не виявили особливої ретельності щодо запобігання гендерному насильству над дочкою Заявниці, яке завершилося її смертю. Оцінюючи аналогічні висновки міжнародних та національних моніторингових органів, Суд виявляє, що бездіяльність поліції у цій справі може розглядатися як системний збій.
Бездіяльність правоохоронних органів була однією з причин підвищення рівня домашнього насильства та вбивства жертви. З огляду на те, що органи влади знали або повинні були знати про високий рівень ризику, з яким потерпіла може зіткнутися, якщо вони не виконують своїх поліцейських обов'язків, Суд вважає, що їхня недбалість виходила за рамки простої помилки в судженнях або необережності. Однак орган прокуратури проігнорував численні скарги Заявниці і не робив спроб встановити особи працівників поліції, відібрати у них пояснення та притягнути їх до відповідальності у зв'язку з тим, що вони не реагували належним чином на численні випадки ґендерного насильства, які передували вбивству жертви. Крім того, подавши скаргу з проханням провести необхідне розслідування дій правоохоронних органів у цій справі, Заявниця неодноразово вимагала, але не отримала інформації від прокуратури. Навіть дисциплінарного розслідування щодо ймовірної бездіяльності поліції не було відкрито, незважаючи на те, що Заявниця скаржилася на орган, відповідальний за дисциплінарний нагляд за поліцейськими. Однак, враховуючи відповідні обставини справи, а саме існування дискримінаційного відтінку, пов'язаного з насильством, вчиненим щодо жінок, Суд вважає, що існує нагальна потреба провести суттєве розслідування щодо можливої наявності ґендерної дискримінації та упередженості, які також були мотивуючим фактором ймовірної бездіяльності поліції.
Констатовані порушення: право на життя в матеріальному та процесуальному аспектах (ст.2 Конвенції) у поєднанні із забороною дискримінації (ст.14 Конвенції).
Ключові слова: право на життя, заборона дискримінації, фізичне насильство, погроза вбивством, розбій, бездіяльність правоохоронних органів
