Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 24 червня 2021 року

у справі «D.S. проти Італії»

за заявою № 14833/16

Щодо присудження компенсації в разі несвоєчасного виконання рішення суду про відшкодування шкоди

Фабула справи: Заявник скаржився на несвоєчасне виконання остаточного рішення суду, яким було стягнуто компенсацію на відшкодування шкоди, заподіяної йому внаслідок інфікування під час переливання крові.

У 1999 році Заявник розпочав цивільне провадження в Римському суді проти Міністерства охорони здоров’я з метою отримати компенсацію за шкоду, яку, на його думку, він зазнав внаслідок інфікування після переливання крові, що сталося в 1980 році. Рішенням суду від 14 червня 2001 року позов Заявника було задоволено, а рішенням суду від 21 січня 2011 року визначена сума відшкодування шкоди в розмірі 251 732,38 євро. Після неодноразового оскарження суд апеляційної інстанції рішенням від 14 січня 2017 року, яке набрало законної сили 22 грудня 2017 року, відхилив апеляцію Міністерства охорони здоров’я та залишив рішення першої інстанції без змін. Відповідно до інформації, наданої сторонами, рішення було виконане 31 січня 2019 року.

Правове обґрунтування: Уряд зауважив, що Заявник міг використовувати засоби правового захисту, передбачені статтею 27-біс Законодавчого указу № 90/2014. Він додав, що Заявник не вжив законних заходів щодо виконання рішення на його користь. У справі D.A. та інші проти Італії (№68060/12 та 18 інших, §§102-197, 14 січня 2016 року) зазначено, що засіб правового захисту, встановлений статтею 27-біс Законодавчого указу №90/2014, являло собою для заявників засіб правового захисту, який “вони мали застосувати під час оскарження їх неможливості отримати доступ до внутрішнього процесу транзакцій своїх справ. Однак у цій справі Заявник скаржиться не на неможливість досягнення ним мирного врегулювання, а на невиконання рішення на його користь. З цього випливає, що стаття 27-біс законодавчого указу № 90/2014 у цьому випадку не є засобом правового захисту, яким Заявник повинен був скористатися. Суд нагадує принципи, вироблені в його рішенні D.A. та інші (цитоване вище).

Висновки: що стосується ймовірного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, Суд зазначає, що своїм рішенням від 21 січня 2011 року суд задовольнив позов Заявника та визначив суму, яка повинна була бути виплачена йому в якості компенсації за шкоду, яка була завдана. Це рішення, яке підлягає виконанню згідно з законом, було підтверджене рішенням суду апеляційної інстанції від 14 січня 2017 року, яке набуло чинності. Однак оскаржуване рішення було виконано лише 31 грудня 2019 року, майже через дев'ять років після його ухвалення. Протягом такого періоду часу Заявник не мав змоги скористатися виконанням рішення, винесеного на його користь, тим більше, що у цій справі завдання шкоди стосувалося галузі здоров'я. Відповідно, слід зробити висновок, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Що стосується стверджуваного порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, Суд вважає, що Заявник був власником боргу, що підлягає сплаті за рішенням, яке набрало законної сили, яке кількісно визначило суму, на яку він мав право. Звідси випливає, що неможливість, через яку він тривалий час був позбавлений отримати належне йому шляхом виконання цього рішення, означає втручання у здійснення ним його права на мирне користування своїм майном, як зазначено в першому реченні абзацу першого статті 1 Протоколу №1. Не виконуючи вищезазначені рішення, національні органи влади протягом вищевказаного тривалого періоду перешкоджали Заявникові отримати суму, яку йому було призначено. Уряд не представив жодного аргументу, який би міг виправдати це втручання.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції), право мирно користуватися своїм майном (ст.1 Протокола №1 до Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, право мирно користуватися своїм майном, засіб правового захисту