Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 22 червня 2021 року

у справі«R.B. проти Естонії»

за заявою № 22597/16

Щодо врахування показань дитини, наданих нею в якості жертви сексуального насильства

Фабула справи: заявник скаржиться на те, що органи влади не провели ефективного кримінального розслідування за її твердженнями про сексуальне насильство з боку її батька, який був виправданий через порушення процесуальних норм під час збирання доказів.

Заявник народилася в серпні 2007 року. У вересні 2010 року її батьки розлучились. Заявник продовжувала жити з матір’ю та зустрічалася з батьком згідно з домовленістю між батьками. З лютого 2012 року зустрічі з дитиною відбувались відповідно до порядку, визначеного судом. Відповідно до заяв матері заявника у подальшому кримінальному провадженні, вона підозрювала поведінку батька вже у 2009 році. У 2011 році вона почала помічати зміни в поведінці своєї дочки, коли та поверталася після візитів із батьком. 19 березня 2012 року заявник, якому на той час було близько чотирьох з половиною років, зробила усну заяву про злочин у поліцію. Під час співбесіди заявник розповіла, як вони з батьком масажували одне одного, включаючи погладжування його статевого органу. У цій справі скарга заявника стосується процесуальних недоліків у кримінальному провадженні в цілому, включаючи неінформування слідчим про її процесуальні права та обов'язки, а також реакцію Верховного Суду на це порушення, що призвела до виключення її показань та виправдання ймовірного злочинця з процесуальних підстав. Після отримання заяв про сексуальне насильство 19 березня 2012 року влада негайно порушила кримінальне провадження. Того ж дня з заявником було проведено бесіду в якості потерпілої. Подальша бесіда відбулася 16 травня 2012 року. Співбесіди проводив спеціаліст-слідчий тієї самої статі у присутності психолога. Заявника супроводжувала її мати як її законний представник. Співбесіди були записані на відео для того, щоб захистити свідчення заявника для можливого їх використання в подальшому судовому розгляді та забезпечити права обвинуваченого, якому не дозволено прямо спілкуватися з нею. Однак, ні в одній з цих співбесід слідчий не повідомив заявника про її право не давати свідчень проти члена її сім'ї та про її обов'язок говорити правду, незважаючи на те, що це вимагається нормами кримінального процесу. Слідчі органи двічі допитували ймовірного зловмисника, який заперечував будь-яке сексуальне насильство над його дочкою та проводили психіатричну експертизу щодо нього. Йому та його захиснику були представлені відеозаписи показань заявника та надана можливість, якою вони не скористались, поставити їй запитання у письмовій формі. Докази, зібрані під час розслідування, були визнані достатніми для того, щоб звинуватити батька заявника у вчиненні сексуального насильства у червні 2013 року та направити справу на судовий розгляд. Враховуючи її молодий вік, заявника не викликали давати показання в суді, як пропонували експерти. Відеозаписи показань заявника, зроблені на досудовому етапі, були розкриті в ході слухань та переглянуті як судами першої інстанції, так і апеляційної. Захист також зміг спостерігати за її поведінкою під час допиту та ставити під сумнів достовірність її висловлювань, аргументуючи, серед іншого, тим, що на неї здійснювався неправомірний вплив її матері, яка була присутня під час допитів. На основі зібраних доказів, включаючи показання експертів та інших свідків, суд першої інстанції визнав твердження заявника про сексуальне насильство доведеними та засудив її батька за звинуваченням. Хоча суд апеляційної інстанції підтримав рішення, його рішення не було одностайним. Суддя, що не погодився, поставив під сумнів достовірність показань потерпілої, на яких ґрунтувалось засудження, і встановив, що показання були отримані з порушенням процесуальних вимог, оскільки її не було повідомлено про обов'язок говорити правду та право не давати показання проти найближчого родича. Згодом, розглядаючи апеляційну скаргу обвинуваченого, суд касаційної інстанції вирішив, що неможливість повідомити заявника до її співбесіди щодо її обов'язку говорити правду та її право відмовитись давати показання проти свого батька мала таке значення щодо не прийнятності її показань, що стало вирішальним питанням у справі. Оскільки спірне упущення не могло бути виправлене шляхом передачі справи до судів нижчої інстанції, де дитина-жертва не могла бути заслухана, виключення основних доказів призвело до виправдання обвинуваченого.

Правове обґрунтування: як стаття 3, так і 8 Конвенції передбачають зобов'язання держави захищати фізичну та психологічну цілісність особи (див. М. і К. проти Румунії, №29032/04, §§107-11, 27 вересня 2011 року та M.P. та інші проти Болгарії, №22457/08, § 108, 15 листопада 2011 року. Що стосується, зокрема, таких серйозних злочинів, як зґвалтування та інші форми сексуального насильства над дітьми, які загрожують основоположним цінностям та основним аспектам приватного життя, держави-члени повинні забезпечити, функціонування ефективних кримінально-правових норм (див. X. та інші проти Болгарії, №22457/16, 2 лютого 2021 року). У таких випадках позитивні зобов'язання держави також включають вимоги, пов'язані з ефективністю кримінального розслідування. Зобов'язання, покладені на державу відповідно до статей 3 та 8 Конвенції у справах про ймовірне сексуальне насильство над дітьми, вимагають дотримання найкращих інтересів дитини. Право на людську гідність та психологічну цілісність вимагає особливої ​​уваги там, де дитина стає жертвою насильства (див. M.M.B. проти Словаччини, №6318/17, п.61, 26 листопада 2019 року. Суд також наголосив, що на держави покладений обов'язок прийняти процесуальні норми, що гарантують і захищають показання дітей (див. G.U. проти Туреччини, №16143/10, п.73, 18 жовтня 2016 року). З огляду на вищевикладене, відповідно до статей 3 і 8 держави зобов’язані прийняти положення, які криміналізують сексуальне насильство над дітьми, та застосовувати їх на практиці шляхом ефективного розслідування та переслідування, враховуючи особливу вразливість дітей, їх гідність та їх права як дитини та як жертви (див. Z проти Болгарії, №39257/17, 28 травня 2020 року §70).

Висновок: вся кримінальна справа по суті спиралася на достовірність показань заявника. Однак Верховний суд виключив ці свідчення цілком із сукупності доказів на процесуальних підставах, пов'язаних з ненадання слідчим необхідних попереджень. Незважаючи на те, що він також вказував на інші процесуальні недоліки, зокрема у рішеннях судів нижчої інстанції, виявлене порушення органів розслідування саме по собі було достатнім для виправдання обвинуваченого. Для ефективного захисту прав дітей відповідно до міжнародних стандартів важливо захищати їх свідчення як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду. Щодо застережень, які слід повідомляти свідкам, естонське законодавство не робить різниці між свідками відповідно до їх віку, а отже, не передбачає винятків чи адаптацій для дітей-свідків. У зв'язку з цим Суд зазначає, що відповідно до Керівних принципів Комітету міністрів Ради Європи щодо доброзичливості до дітей правосуддя, де застосовуються менш суворі правила щодо надання свідчень чи інших заходів, що сприяють безпеці дітей, такі заходи самі по собі не повинні зменшувати значення показань або доказів, наданих дитиною, без шкоди для їх права на захист. Однак у цій справі показання заявника були визнані неприйнятними саме через суворе застосування процесуальних норм, які не робили різниці між дорослими та дітьми. Суд повторює, що його не стосується відповідальність будь-якого конкретного національного органу, оскільки те, що стосується усіх розглянутих справ, є міжнародною відповідальністю держави. З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що були суттєві недоліки процесуальної реакції національних органів влади на твердження заявника про зґвалтування та сексуальне насильство з боку її батька, які недостатньо враховували її особливу вразливість та відповідні потреби маленької дитини, щоб забезпечити її ефективний захист як ймовірної жертви сексуальних злочинів. Відповідно, Суд, не висловивши думки щодо вини обвинуваченого, приходить до висновку, що спосіб реалізації кримінально-правових механізмів у цілому у цій справі, що призвів до закриття справи з процесуальних підстав, був дефектним аж до того, що це є порушенням позитивних зобов'язань держави-відповідача відповідно до статей 3 та 8 Конвенції.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: заборона катування, право на повагу до приватного і сімейного життя, право не давати свідчень, обов'язок говорити правду, найкращі інтереси дитини