Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 01 липня 2021 року

у справі «Нечай проти України»

за заявою № 15360/10

Щодо системних порушень під час продовження судами запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою

Фабула справи: Заявник скаржився на надмірну тривалість попереднього ув'язнення та кримінального провадження проти нього і відсутність ефективних засобів захисту.

27 лютого 2004 року Заявник був заарештований за підозрою у смерті свого батька, а наступного дня проти нього було порушено кримінальне провадження. 3 березня 2004 року Дніпровський районний суд м. Києва (далі - районний суд) призначив Заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на тій підставі, що його підозрюють у вчиненні тяжкого злочину і може продовжувати свою злочинну діяльність, уникати розслідування та судового розгляду і перешкоджати встановленню істини. 21 квітня 2004 року районний суд продовжив тримання Заявника під вартою до 29 травня 2004 року на тих самих підставах. 21 червня 2004 року районний суд постановив, що Заявник повинен пройти примусове лікування в психіатричній лікарні суворого режиму до його одужання, і зазначив, що після одужання Заявник може бути притягнутий до кримінальної відповідальності. 20 січня 2005 року комісія медичних експертів дала висновок, в якому зазначила, що Заявник більше не вимагає примусового психіатричного лікування. 4 квітня 2005 року районний суд скасував постанову від 21 червня 2004 року. Цим самим рішенням районний суд направив справу до прокуратури для подальшого розслідування та підтвердив попередній запобіжний захід стосовно тримання Заявника під вартою. 14 липня 2005 року апеляційний суд продовжив строк тримання Заявника під вартою до шести місяців, зазначивши, що немає підстав для зміни запобіжного заходу щодо нього. 26 грудня 2006 року районний суд визнав Заявника винним у вбивстві та засудив до восьми років позбавлення волі. 14 лютого 2008 року апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та направив справу до прокуратури для додаткового розслідування. Затримання Заявника було продовжено без будь-яких підстав. 13 травня 2008 року апеляційний суд продовжив строк тримання Заявника під вартою до дев'яти місяців, зазначивши, що немає підстав для зміни запобіжного заходу щодо нього. 15 червня 2009 року районний суд визнав Заявника винним у тяжких тілесних ушкодженнях, що спричинили смерть, і засудив його до семи з половиною років позбавлення волі. Апеляційний суд скасував даний вирок та направив справу для додаткового розслідування. Затримання Заявника продовжено без будь-яких причин. 1 квітня 2010 року районний суд відхилив заяву про заміну запобіжного заходу, подану Заявником. 1 серпня 2011 року суд відхилив ще одну заяву про звільнення з-під варти, подану Заявником, мотивуючи ті самі причини, що й зазначені в ухвалі від 1 квітня 2010 року. 5 вересня 2011 року суд постановив звільнити Заявника на тій підставі, що він був засуджений до семи з половиною років позбавлення волі і не було підстав вважати, що він може бути засуджений до більшого терміну, і цей строк минув. Суд вирішив замінити тримання Заявника під вартою іншим запобіжним заходом, тобто зобов'язанням не переховуватися. 2 листопада 2011 року районний суд визнав Заявника винним у тяжких тілесних ушкодженнях, що спричинили смерть, та засудив його до семи з половиною років позбавлення волі. Суд врахував період часу, який Заявник провів під вартою - з 27 лютого 2004 року по 5 вересня 2011 року, і, таким чином, дійшов висновку, що він вже відбував покарання. 12 березня 2012 року апеляційний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції. Після того, як справа була направлена до суду першої інстанції для нового розгляду, 19 липня 2016 року апеляційний суд закрив кримінальне провадження проти Заявника через відсутність доказів його причетності до злочину. Дане рішення було залишене без змін після касаційного оскарження.

Правове обґрунтування: Суд часто виявляв порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України, виходячи з того, що навіть стосовно тривалих періодів тримання під вартою національні суди посилались на однакові набори підстав (якщо такі були) період утримання Заявника під вартою (див. Харченко проти України, №40107/02, §§ 80-81 та 99, 10 лютого 2011 року, та Ігнатов проти України, №40583/15, §§41-42, 15 грудня 2016 року).

Висновок: серйозність звинувачень проти Заявника та ризик його втечі або втручання у розслідування були зазначені в первісних постановах про тримання його під вартою. У подальших випадках суди або продовжили тримання Заявника під вартою без будь-яких аргументів, або зазначили, що немає підстав для зміни запобіжного заходу. Постанови районного суду щодо заяв Заявника про звільнення не містили конкретних аргументів, які б задовольняли вимогам пункту 3 статті 5. Суд зазначає, що рішення щодо тримання Заявника під вартою не передбачало, що суди зробили відповідну оцінку фактів, що мають відношення до питання, чи необхідний такий запобіжний захід за обставин, що застосовуються на різних стадіях провадження. Більше того, з плином часу продовження тримання Заявника під вартою вимагало подальшого обґрунтування, проте суди не надали жодних подальших міркувань. Крім того, національні органи влади не розглядали будь-які інші запобіжні заходи як альтернативу затриманню до звільнення Заявника 5 вересня 2011 року. Беручи до уваги вищевикладене, Суд вважає, що, не враховуючи конкретні факти або не розглядаючи інші заходи як альтернативу попередньому ув’язненню протягом тривалого часу, а також по суті та регулярно покладаючись на серйозність звинувачень, органи влади продовжив термін тримання Заявника під вартою до судового розгляду з підстав, які не можуть розглядатися як "достатні" та "відповідні" для обґрунтування його тривалості.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.3 ст.5 Конвенції), право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Ключові слова: право на свободу та особисту недоторканність, право на справедливий суд, право на ефективний засіб юридичного захисту, тяжкі тілесні ушкодження, примусове лікування