Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 червня 2021 року

у справі «Y.S. та O.S. проти Росії»

за заявою № 17665/17

Щодо наявності загрози для безпеки дитини в разі повернення її за місцем проживання на тимчасово окуповані території України

Фабула справи: Заявники скаржились на те, що рішення російських судів про повернення другого заявника до Донецька згідно Гаазької конвенції порушило їх право на повагу до їх сімейного життя. Далі вони скаржились на те, що їм не було забезпечено справедливого процесу прийняття рішень у вищезазначеному провадженні.

В січні 2016 року перша заявниця, яка з 2011 року проживала в м. Находка, Росія, прибула до Донецька, Україна, де друга заявниця у віці дев'яти років проживала разом зі своїм батьком, А.С. Потім вона відвезла її до Росії без відома та згоди батька і більше не повернулася. За заявою, поданою А.С., 16 серпня 2016 року суд виніс рішення, у якому визнав вивезення другої заявниці з України, держави її звичайного проживання, незаконним та наказав повернути її до Донецька. Суд першої інстанції розглянув аргументи, висунуті першим заявником щодо ймовірного існування "серйозного ризику", пов'язаного з місцем, куди дитина мала бути повернута в державі її звичайного проживання - триваючим військовим конфліктом у Донецьку - суд вважав, що випадкові військові дії там мали місце не як такі, що становлять виняток, що стосується дуже серйозного ризику заподіяння шкоди дитині. Суд вважав, що ймовірний ризик є загальним наслідком проживання в зоні конфлікту, а не індивідуальним для дитини. У зв’язку з цим суд зазначив, що, хоча військовий конфлікт тривав в Україні з квітня 2014 року, лише в 2016 році перший заявник вивіз другого заявника до Росії. Суд апеляційної інстанції погодився із зазначеними висновками суду першої інстанції і постановив, що аргумент першого заявника про те, що повернення дитини до свого батька в Донецьк поставить під загрозу її життя та здоров'я внаслідок військових дій не був підтриманий відповідними та допустимі докази. Заявники стверджували, що російські суди не мали підстав застосовувати положення Гаазької конвенції за обставин цієї справи. Вони, зокрема, стверджували, що вивезення було здійснено з "ДНР", території, над якою Україна не мала ефективного контролю, і де застосування та виконання зобов'язань України за Гаазькою конвенцією було "обмеженим і не гарантованим". Крім того, заявники оскаржили висновки російських судів щодо протиправності вивезення другого заявника, звернувши увагу Суду на неможливість застосування українського законодавства на території "ДНР" та незаконний характер даного рішення суду.

Правове обґрунтування: у справах Нойлінгер і Шурук проти Швейцарії, №41615/07, §§131-40, ЄСПЛ 2010 року та X проти Латвії, №27853/09, пп.92-108, ЄСПЛ 2013 року Суд сформулював низку принципів, які випливають з його судової практики з питань міжнародного викрадення дітей, наступним чином. У сфері міжнародного викрадення дітей зобов'язання, накладені статтею 8 на Договірні держави, слід тлумачити з урахуванням вимог Гаазької конвенції та Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, а також як відповідні норми та принципи міжнародного права, що застосовуються у відносинах між Договірними Сторонами. Вирішальне питання полягає в тому, чи було досягнуто справедливого балансу між конкуруючими інтересами дитини, обох батьків та громадським порядком, у межах свободи розсуду, наданої державам у таких питаннях, враховуючи, однак, що найкращі інтереси дитини повинні бути першочерговими, а цілі запобігання та негайного повернення повинні відповідати конкретній концепції “найкращих інтересів дитини”. Існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси мають бути першочерговими. Ця ж філософія притаманна Гаазькій конвенції, яка пов'язує цей інтерес із відновленням статусу-кво рішенням, яким постановлено негайне повернення дитини до своєї країни звичайного проживання у разі незаконного викрадення з урахуванням того факту, що неповернення іноді може виявитись виправданим з об'єктивних причин, що відповідають інтересам дитини, пояснюючи тим самим існування винятків, зокрема у випадку серйозного ризику, що повернення дитини піддасть її фізичній чи психологічній шкоді чи іншим чином поставити дитину в нестерпну ситуацію (стаття 13 (b)). У контексті заяви про повернення, поданої відповідно до Гаазької конвенції, яка, відповідно, відрізняється від провадження у справах про опіку, концепція найкращих інтересів дитини повинна оцінюватися у світлі винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, яка стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (статті 13 (а)) та існування "серйозного ризику" (статті 13 (b)), а також дотримання фундаментальних принципів Держави, що стосується захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання в першу чергу покладається на національні органи запитуваної держави, котрі, зокрема, мають перевагу безпосереднього контакту із зацікавленими сторонами.

Висновок: втручання у право заявників на повагу до їх сімейного життя вважатиметься порушенням статті 8, якщо воно не задовольняє вимогам пункту 2 цього положення. Оскаржуване втручання було "відповідно до закону" у значенні статті 8 Конвенції. Крім того, Суд доходить до висновку щодо законної мети захисту прав і свобод дитини (друга заявниця) та її батька (А.С.). Отже, Суд повинен визначити, чи було втручання, про яке йдеться, "необхідним у демократичному суспільстві" у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції, що тлумачиться у світлі відповідних міжнародних документів, і чи має місце, при встановленні рівноваги між конкуруючими інтересами, надання переваги найкращим інтересам дитини в межах свободи розсуду, що надається державі в таких питаннях. Міркування суду першої інстанції, пов’язані з оцінкою тяжкості ситуації з безпекою в місці звичайного проживання другого заявника в Україні - Донецьку, були досить мізерними. Так само була проведена оцінка судом впливу цієї загальної ситуації з безпекою на другого заявника та того, чи достатній рівень такого впливу для застосування винятку "серйозного ризику" відповідно до статті 13 (b) Гаазької конвенції. Дійшовши висновку про відсутність «дуже серйозного ризику нашкодити дитині», суд не взяв до уваги та не покладався на будь-які урядові звіти, офіційні документи міжнародних організацій, що уважно стежать за ситуацією в Донецьку та / або туристичні поради, де детально описується ситуація з безпекою там на той час. Суд не може одночасно не зауважити, що ситуацію в Донецьку можна легко встановити за допомогою багатьох джерел, які одноголосно засвідчили серйозні порушення прав людини та зловживання на сході України, частиною яких був Донецьк, включаючи тисячі жертв конфліктів та загибель серед цивільного населення, в тому числі дорослих та дітей, переважна більшість яких була спричинена обстрілами, в тому числі з артилерії та мінометів великого калібру. Суд також не оцінив, чи були обставини, що мали місце в Донецьку на той час, більше ніж поодинокі випадки в невпорядкованому політичному середовищі, щоб досягти межі "серйозного ризику". Крім того, текст рішення суду залишив поза увагою обставини щодо наявності адекватних та ефективних заходів у державі звичайного проживання другого заявника - Україні - для запобігання або пом'якшення ймовірного "серйозного ризику" після повернення дитини, незалежно від того, чи міг батько забезпечити заходи безпеки та чи матиме перший заявник своєчасний доступ до правосуддя та судового розгляду після повернення другого заявника. Беручи до уваги вищевикладене, Суд вважає, що твердження про "серйозний ризик", яке може становити повернення другого заявника згідно із застосуванням статті 13 (b) Гаазької конвенції, не було справді враховано російськими судами і що їх рішення про відхилення заперечень першого заявника не були достатньо обґрунтованими, щоб Суд міг переконатися, що ці питання були ефективно розглянуті та оцінені у світлі статті 8 Конвенції. З цих причин Суд приходить до висновку, що заявники зазнали не пропорційного втручання у їх право на повагу до їх сімейного життя, оскільки процес прийняття рішень згідно з національним законодавством не задовольняв процесуальним вимогам, притаманним статті 8 Конвенції, суд першої інстанції, не здійснив ефективної перевірки тверджень заявників відповідно до статті 13 (b) Гаазької конвенції.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: право на повагу до приватного і сімейного життя, Гаазька конвенція, забезпечено справедливого процесу прийняття рішення, триваючий військовий конфлікт, “ДНР”, міжнародне викрадення дітей, найкращі інтереси дитини