Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 22 квітня 2021 року

у справі«AVAZ ZEYNALOV проти Азербайджану»

за заявами № 37816/12 та №25260/14

Щодо використання судом в рішенні визначення статусу підозрюваного як порушення презумпції невинуватості

Фабула справи: Заявник скаржився, що формулювання "про ступінь громадської небезпеки кримінального правопорушення, вчиненого [заявником]", використане в рішенні суду апеляційної інстанції, порушила його право на презумпцію невинуватості, оскільки однозначно мала на меті вказати, що він вчинив кримінальне правопорушення, і ця заява була зроблена за відсутності остаточного рішення про визнання його винним.

Заявник був журналістом, засновником та головним редактором газети "Xural". 20 жовтня 2011 року проти Заявника було порушено кримінальне провадження за вимагання хабара у члена парламенту, який стверджував, що Заявник вимагав у неї 10 000 азербайджанських манат (приблизно 9300 євро) в обмін на відсутність публікації в його газеті інформації, яку він мав про неї. До скарги було додано компакт-диск, що містить аудіозапис розмов двох осіб. 28 жовтня 2011 року Заявника було заарештовано та звинувачено відповідно до вищезазначених положень. 28 жовтня 2011 року суд призначив Заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на три місяці. Заявник подав апеляцію, аргументуючи тим, що не було підстав для його затримання. 3 листопада 2011 року суд апеляційної інстанції відхилив апеляційну скаргу. На запит прокурора, який керував справою, 26 жовтня 2011 року суд уповноважив органи прокуратури отримати від двох телефонних операторів список вхідних та вихідних телефонних дзвінків, що стосуються трьох номерів мобільних телефонів, що використовуються Заявником, а також вміст SMS, відправлених та отриманих за відповідний період цими мобільними телефонами. Заявник оскаржив це рішення, заявляючи про порушення його прав, захищених статтями 8 та 10 Конвенції. Дана скарга булазалишена без задоволення. За клопотанням прокурора 28 жовтня 2011 року суд дозволив проведення оперативно-розшукової діяльності та вилучення за місцями проживання та роботи Заявника, без зазначення переліку предметів або документів, які потрібно шукати або вилучати. У рішенні суду містилося посилання на клопотання прокурора, згідно з яким існувала інформація про те, що Заявник мав приховані речові докази щодо хабарів, і існувала ймовірність того, що там зберігалися великі суми грошей та відповідні неправдиві документи. Того ж дня в будинку Заявника, за відсутності його та його адвоката, було проведено обшук. Згідно з протоколом слідчий вилучив різні документи та предмети, включаючи відеокасети, аудіо- та відеодиски, щоденники та різні книги та документи, а також професійні картки та щоденник дружини Заявника. Також за відсутності Заявника та його адвоката був проведений обшук за місцем його роботи та вилучені численні документи та предмети, що містились у дев'яти різних скриньках та комп'ютерному процесорі, що знаходились в особистому кабінеті Заявника та в інших офісах газети. 31 жовтня 2011 року Заявник оскаржив рішення суду від 28 жовтня 2011 року, стверджуючи, що обшуки та виїмки, проведені в місцях його проживання та роботи, а також у транспортному засобі, що знаходився в його використання, було незаконним та невиправданим. Скарга була залишена без задоволення. 30 листопада 2011 року Заявник подав заяву до суду з проханням звільнити його під заставу або взяти під домашній арешт. 1 грудня 2011 року суд відхилив дану заяву. Заявник оскаржив це рішення. 8 грудня 2011 року суд апеляційної інстанції, рішення якого не підлягало оскарженню, підтримав рішення суду першої інстанції. Відповідні частини тексту рішення містять таке формулювання: "враховуючи ступінь громадської небезпеки кримінального правопорушення, вчиненого [заявником]". 12 березня 2013 року суд засудив його до загальної кількості дев'яти років позбавлення волі. Після оскарження вирок залишився без змін. 29 грудня 2014 року Заявник був звільнений від відбування решти покарання після помилування указом президента.

Правове обґрунтування: презумпція невинуватості буде порушена, якщо в судовому рішенні чи заяві посадової особи стосовно особи, яку обвинувачують у кримінальному правопорушенні, відображається думка, що вона винна до того, як її вину доведено згідно із законом. Достатньо, навіть за відсутності офіційного висновку, що існують певні аргументи, які передбачають, що суд або посадова особа вважають обвинуваченого винним, і передчасне висловлення такої думки неминуче порушить даний принцип. Однак слід розрізняти заяви, які відображають думку про винуватість особи, та заяви, які просто описують "статусу підозри". Перші порушують презумпцію невинуватості, тоді як останні розглядаються як беззаперечні в різних ситуаціях, що розглядаються Судом (див. Ramkovski проти колишньої Югославської Республіки Македонія, №33566/11, §§ 81-82, 8 лютого 2018 року і Грубник проти України, №58444/15, §136, 17 вересня 2020 року).

Висновок: оскаржуваний вираз був використаний в частині юридичного обґрунтування рішення, в якому апеляційний суд обґрунтовував продовження тримання під вартою Заявника та в судовому рішенні йдеться про Заявника як обвинуваченого в усіх інших його частинах. Таким чином, апеляційний суд використав оскаржуваний вираз не для того, щоб визнати Заявника винним, а для обґрунтування свого рішення, щоб виправдати його попереднє ув'язнення. Однак відсутність наміру порушити право на презумпцію невинуватості не може виключити порушення пункту 2 статті 6 Конвенції. Суд вважає, що у цій справі оскаржуваний вираз не обмежувався визначенням "статусу підозри" щодо Заявника, а представляв Заявника як особу, яка вчинила кримінальне правопорушення без будь-якого застереження. Отже, загальний спосіб подання формулювання апеляційним судом ризикував залишити особу, яка ознайомиться з ним, поза сумнівів у вчиненні Заявником кримінального правопорушення. Суд також не вважає, що відсутність будь-якого посилання на рішення апеляційного суду від 8 грудня 2011 року в подальших рішеннях національних судів може трактуватися як виправлення цієї ситуації. Навпаки, Суд зазначає, що жодне з наступних рішень національних судів не робило жодної спроби виправити відповідні формулювання рішення апеляційного суду від 8 грудня 2011 року. З огляду на вищевикладене, Суд приходить до висновку, що оскаржуване судження становило проголошення вини Заявника за відсутності остаточного обвинувального вироку та порушила його право бути визнаним не винним.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.3 ст.5 Конвенції), право на справедливий суд (п.п.1, 2 та 3 (d) ст.6 Конвенції), право на повагу до приватного і сімейного життя через обшуки та вилучення, здійснені в будинку, на робочому місці та транспортному засобі Заявника (ст.8 Конвенції), свобода вираження поглядів через обшуки та вилучення, здійснені в будинку, на робочому місці та транспортному засобі Заявника (ст.10 Конвенції).

Ключові слова: право на свободу та особисту недоторканність, право на справедливий суд, право на повагу до приватного і сімейного життя, обшук, вилучення, свобода вираження поглядів, вимагання хабара