Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 20 травня 2021 року

у справі «ATIMA LIMITED проти України»

за заявою № 56714/11

Щодо порушення в результаті судового провадження права власності добросовісного набувача

Фабула справи: компанія-заявник скаржилася, що в результаті судового провадження, порушеного прокурором проти компанії N., вона була позбавлена частки в компанії K., яку вона придбала у компанії N. і не отримала компенсацію.

Компанія Atima Limited ("компанія-заявник") - компанія з обмеженою відповідальністю, зареєстрована на Кіпрі 1 вересня 2011 року.

8 лютого 2007 року Київська міська рада (далі - Рада) прийняла програму приватизації на 2007-2010 роки щодо майна, що належить муніципалітету Києва (далі - «муніципалітет»). 12 липня 2007 року вона внесла зміни до цієї програми, включивши, серед іншого, компанію К. до списку компаній, що продаються. Муніципалітет у особі Ради володів 80% акцій цієї компанії. 29 липня 2009 року після публічного продажу 21 липня 2009 року, компанія N. викупила у Ради понад 80% акцій компанії K. 2 липня 2010 року компанія N. продала деякі з цих акцій декільком компаніям, включаючи компанію-заявника. Відповідно до договору купівлі-продажу компанія-заявник повинна була стати власником придбаних акцій в той момент, коли вони були зараховані на належний їй рахунок у цінних паперах, який був відкритий у компанії, що виконує функції депозитарію, компанії F.S.U.; виписка з рахунку в цінних паперах компанії-заявника буде документом, що підтверджує передачу майнових прав на акції компанії-заявнику. Того ж дня нотаріус засвідчив цей договір та вніс інформацію про нього до відповідного реєстру. Того ж дня компанія F.S.U. видала компанії-заявнику документ, який підтверджує, що акції, придбані нею у компанії N., були зараховані на її рахунок. 10 серпня 2010 року компанія-заявник заплатила компанії N. 12 100 000 гривень (близько 1 157 164 євро) за вартість придбаних акцій. У серпні 2010 року заступник Генерального прокурора ("прокурор"), діючи в інтересах держави у особі Ради, подав позов до Київського міського господарського суду ("Господарський суд") проти компанії N., прагнучи визнати договір від 29 липня 2009 року недійсним, визнати муніципалітет власником акцій, проданих компанії N., і ці акції повернути муніципалітету. Компанія-заявник просила суд дозволити їй приєднатись до провадження як третя сторона, враховуючи, що вона була власником деяких спірних акцій. Суд відхилив заяву, визнавши, що компанія-заявник не надала доказів того, що вона є власником акцій. 20 жовтня 2010 року суд частково задовольнив позов прокурора, визнавши муніципалітет власником акцій компанії К., які були продані компанії N. Щодо позову про визнання недійсним договору від 29 липня 2009 р. суд зазначив, що, враховуючи те, що рішення від 12 липня 2007 року було незаконним, цей контракт не спричинив жодних правових наслідків і, отже, не може бути визнаний недійсним судом. Компанія-заявник оскаржила вищевказане рішення, зазначивши, що вона була власником деяких акцій компанії К., що підтверджується заявою компанії F.S.U. Отже, це рішення порушило його майнові права. 16 грудня 2010 року Апеляційний суд дозволив компанії-заявнику приєднатися до провадження в якості третьої сторони. 18 січня 2011 року Суд залишив у силі вищезазначене рішення щодо задоволення вимог прокурора. Крім того, він визнав недійсним контракт від 29 липня 2009 року. Суд встановив, що компанія К. належала до категорії компаній, які можуть бути приватизовані за певних умов, встановлених національним законодавством. Суд постановив, що на порушення цих умов жодна оцінка вартості акцій компанії К. не проводилася до приватизації компанії, а також висновок про вартість цих акцій не був підготовлений та затверджений місцевою владою . Крім того, публічний продаж від 21 липня 2009 року організувала компанія U., яка не була ліцензованою біржовою компанією, як того вимагає закон. Нарешті, суд постановив, що компанія-заявник «не надала належних доказів для спростування позову прокурора». Компанія-заявник оскаржила дане рішення. 2 березня 2011 року Вищий господарський суд України (далі - ВГСУ) залишив її без задоволення, дійшовши висновку, що публічний продаж був організований компанією, яка не була ліцензованою біржовою компанією. Таким чином, він дійшов висновку, що контракт від 29 липня 2009 року не відповідав вимогам закону, порушуючи встановлену процедуру приватизації. У жовтні 2013 року компанія-заявник подала позов проти Ради про стягнення суми, яку вона сплатила за придбання деяких акцій компанії K. Суди відхилили позов, остаточне рішення було винесено ВГСУ 20 травня 2015 року. У квітні 2014 року компанія-заявник подала ще один позов проти Ради, вимагаючи визнання права власності на акції, які вона придбала у компанії N. Суди відхилили позов, остаточне рішення було винесене ВГСУ 21 січня 2015 року. Посилаючись на рішення, прийняті в рамках провадження, порушеного прокурором, вони встановили, що, оскільки контракт від 29 липня 2009 року був визнаний недійсним, компанія N. не була власником акцій компанії K., а отже, не мала права продати частину з них компанії-заявнику за контрактом від 2 липня 2010 року; відповідно, жодної передачі компанії-заявнику права власності на спірні акції не відбулося.

Правове обґрунтування: незалежно від того, чи має втручання наслідком позбавлення або обмеження права власності, у цьому контексті застосовуються ті самі принципи, що містяться у статті 1 Протоколу № 1, і повинні тлумачитися в у світлі принципу, викладеного в першому правилі цього положення (див. Scordino проти Італії (№ 1), №36813/97, п.78, ЄСПЛ 2006-V). А саме, щоб відповідати вимогам Конвенції, цей захід повинен бути законним, здійснюватися в інтересах суспільства і таким чином, щоб досягти справедливого балансу між суспільними інтересами та інтересами заявника (там само; див. також Кривенький проти України, №43768/07, §42, 16 лютого 2017 року).

Висновок: рішення національних судів, прийняті за позовом прокурора проти компанії N., та в процесі, в якому компанії-заявнику було відмовлено у наданні статусу третьої особи в першій інстанції, становили фактичне втручання в право власності компанії-заявника на спірні акції. Посилаючись на національне законодавство, суди вказали підстави для визнання недійсним права власності компанії N. на акції (зокрема, компанія К. була приватизована, а її акції на той час було продано з порушенням національного законодавства). Хоча ці підстави могли мати значення для втручання у право власності компанії N., жодних причин щодо втручання в право власності компанії-заявника, третьої сторони та добросовісного набувача, якій компанія N. перепродала частину акцій, не було надано. Зокрема, у своєму рішенні від 18 січня 2011 року суд апеляційної інстанції обмежився коротким і розмитим коментарем про те, що компанія-заявник «не надала належних доказів для спростування позову прокурора». Здається, цей аргумент стосувався по суті позову прокурора до компанії N. про визнання недійсним продажу акцій компанії K. компанії N., а не власне права власності компанії-заявника на деякі з цих акцій, щодо яких прокурор взагалі не пред'являв позовів. Дійсно, суд апеляційної інстанції безпосередньо не виніс рішення щодо будь-яких наслідків для права власності компанії-заявника. На думку Суду, така ситуація мала місце, оскільки прокурор скерував свій позов виключно проти компанії N., а не проти компанії-заявника, яка вже придбала частину акцій. У цьому відношенні Суд зазначає, що, як це випливає з національного законодавства та тлумачиться національними вищими судами, стягнення акцій з компанії-заявника, добросовісного набувача, якій ці акції були продані, могло бути можливим лише шляхом подання до неї віндикаційного позову відповідно до пункту 1 статті 388 Цивільного кодексу. Відповідно, єдиною правовою підставою, яка передбачена національним законодавством для позбавлення компанії-заявника майна, могло бути вказане правове положення. Однак у цій справі не було подано такого позову. Як результат, суди, очевидно, не могли прийняти рішення щодо майнових прав компанії-заявника та застосувати вищезазначене положення без такої вимоги прокурора до компанії-заявника. У такій справі Суд не бачить, як суди, зіткнувшись з тим, що компанія-заявник вже придбала спірні акції до моменту розгляду позову прокурора, і дозволивши компанії-заявнику приєднатися до провадження як третя сторона, хоча і з запізненням, - могла повністю ігнорувати цей факт та постійне посилання на нього компанії-заявника та продовжувати розгляд позову по суті, ніби права компанії-заявника взагалі не зачіпалися. На думку Суду, згаданий вище аргумент суду апеляційної інстанції щодо компанії-заявника не давав явних правових підстав для непрямого, але чіткого втручання у право власності останньої. ВГСУ також не надав жодних пояснень щодо прав компанії-заявника. З огляду на вищевикладене та, враховуючи, зокрема, що рішення національних судів, що стосуються права власності компанії-заявника, не містили юридичних підстав для втручання у це право, Суд вважає, що таке втручання не було законним у значенні статті 1 Протоколу №1.

Констатовані порушення: право мирно володіти своїм майном (ст.1 Протоколу №1 до Конвенції), немає потреби розглядати скаргу щодо порушення права на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право мирно володіти своїм майном, право на справедливий суд, приватизація, майнові права на акції, цінні папери, віндикаційний позов