Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 27 квітня 2021 року

у справі«MÎRCA проти Республіки Молдова та Росії»

за заявою № 7845/06

Щодо поширення юрисдикції Російської Федерації на територію іншої країни, в якій вона сприяла створенню сепаратистського режиму

Фабула справи: заявники скаржились на нелюдські умови утримання під вартою. Перший заявник також скаржився на те, що з ним жорстоко поводились, під час його перебування під вартою в “ПНР”.

Батько заявників, К.М., брав участь у військовому конфлікті 1992 року на березі річки Ністру на боці молдавської влади та проти сил самопроголошеної "Придністровської народної республіки" (далі - "ПНР"). Влада "ПНР" звинуватила його у вбивстві, після чого він залишив "ПНР"і оселився в селі, яке знаходилось під контролем Молдови поблизу міста Бендери/Тигіна, міста, яке контролюється "ПНР". 27 червня 2004 року К.М. потрапив у дорожньо-транспортну пригоду, після чого його без свідомості доставили до лікарні в Бендерах/Тігіна. У цій лікарні міліція "МРП" визнала його втікачем, а згодом його перевезли до лікарні в Тирасполі. Його прикували наручниками до ліжка і весь час охороняли. 18 липня 2004 року заявники відвідали К.M. у лікарні. Тієї ж ночі К.М. втік із лікарні. 19 липня 2004 року о 3 годині ночі міліція “ПНР” здійснила напад на будинок, де спали заявники, та заарештувала їх. 26 липня 2004 року заявників звинуватили у вчиненні кримінального правопорушення у сприянні втечі затриманої особи. Того ж дня суд звільнив другого заявника, який зобов'язався не залишати місто. Першого заявника помістили під варту до очікування судового розгляду на невизначений термін. 19 серпня 2004 року другого заявника було повторно заарештовано. 29 липня 2004 року розпочато кримінальне провадження за фактом незаконного позбавлення волі заявників. 26 жовтня 2004 року Центр з прав людини Молдови (установа омбудсмена) відповів братові заявників, що всі зусилля щодо забезпечення дотримання прав заявників органами “ПНР” були марними. Його скарга та додатки були передані місії ОБСЄ в Молдові та Міністерству реінтеграції для подальших дій. 16 червня 2005 року заявники були засуджені за сприяння К.М. у втечі до трьох років позбавлення волі. 25 липня 2006 року перший заявник був звільнений з в'язниці на підставі акту амністії. За словами першого заявника, з ним майже щодня жорстоко поводились, під час перебування в СІЗО, з метою отримати від нього зізнання. Протягом перших восьми днів затримання йому було відмовлено у доступі до лікаря чи адвоката. За словами обох заявників, жоден родич не мав права їх побачити. Лише одного разу першому заявнику дозволили побачити свого сина, який зауважив, що його батько був у дуже поганому стані. Усі усні скарги до прокурорів залишились без відповіді, оскільки вважалося, що справа заявників є політичною. Зрештою були подані письмові скарги, які були додані до кримінальної справи проти заявників та відхилені пізніше за відсутністю доказів. За словами заявників, слідчі відхилили скарги на жорстоке поводження на тій підставі, що тілесні ушкодження були заподіяні внаслідок недотримання вказівок тюремної охорони. Після звільнення з в’язниці перший заявник пройшов медичне обстеження, за результатами якого більшість медичних висновків підтвердили його твердження про жорстоке поводження. Заявники описують умови свого утримання спочатку у в’язниці в Тирасполі, потім у в’язниці в Глінай. Їх тримали в камерах разом із ще двадцятьма затриманими. Вони спали на двоярусних ліжках. Влітку було дуже спекотно. Санітарні умови були дуже поганими. Камери не мали доступу до денного світла і мали сильний запах. У камерах не було туалетів. За словами його адвокатів, стан здоров'я другого заявника погіршився (часткова втрата зору, проблеми з нирками), і адміністрація в'язниці попросила його родичів принести ліки, необхідні для лікування. На думку заявників, під час їхнього затримання вся їхня листування, в тому числі з членами їх сімей, була піддана цензурі. Заявники змогли поспілкуватися зі своїми сім'ями лише після засудження 16 червня 2005 року.

Правове обґрунтування: уряд Росії висловив думку, що підхід до питання юрисдикції, який застосував Суд у справі Ilaşcu та інші проти Молдови та Росії (№48787/99, ЄСПЛ 2004 VII) неправильний та суперечить міжнародному публічному праву. Загальні принципи, що стосуються питання юрисдикції згідно зі статтею 1 Конвенції стосовно вчинених дій та фактів, що виникають у Придністровському регіоні Молдови, були викладені в справі Ilaşcu та інші (цитоване вище, §§ 311-19 ), Catan та інші проти Республіки Молдова та Росії (№№43370/04, 8252/05, 18454/06, §§ 103-07, ЄСПЛ 2012) та, нещодавно, Mozer проти Республіки Молдова та Росії, (№11138/10, §§ 97-98, ЄСПЛ 2016). Що стосується Республіки Молдова, Суд зазначає, що у вказаних справах він встановив, що, хоча Молдова не мала ефективного контролю над Придністровським регіоном, це випливало з того, що Молдова була територіальною державою і що особи, які перебувають на цій території, потрапляли під її юрисдикцію. Зобов'язання Молдови за статтею 1 Конвенції були визнані позитивними (див. Ilaşcu та інші, згадане вище, §§ 322 та 330-31; Catan та інші, згадане вище, §§ 109-10; та Mozer, згадане вище, § 99). Суд не бачить підстав для відмежування цієї справи від вищезазначених справ. Крім того, він зазначає, що уряд Молдови не заперечує проти застосування подібного підходу в цій справі. Отже, він приходить до висновку, що Молдова мала юрисдикцію для цілей статті 1 Конвенції, але її відповідальність за дії, на які скаржиться, повинна оцінюватися у світлі вищезазначених позитивних зобов'язань (див. Ilaşcu та інші, цитовані вище, § 335).

Що стосується Російської Федерації, Суд зазначає, що в справі Ilașcu та інші він вже встановив, що Російська Федерація як у військовому, так і в політичному плані сприяла створенню сепаратистського режиму в регіоні Придністров'я в 1991-1992 роках ( див. Ilaşcu та інші, згадане вище, § 382). У наступних справах щодо Придністровського регіону Суд також встановив, що до липня 2010 року "ПНР" лише могла продовжувати існувати і протистояти молдавським та міжнародним зусиллям з врегулювання конфлікту та забезпечення демократії та верховенства права регіону через російську військову, економічну та політичну підтримку (див. Ivanţoc та інші проти Молдови та Росії, №23687/05, § 116-20, 15 листопада 2011 року; Catan та інші, цит. вище, §§ 121-22; Mozer, цит. вище, §§ 108 та 110). Суд дійшов висновку у справі Mozer, що високий рівень залежності "ПНР" від російської підтримки дав вагоме підтвердження того, що Російська Федерація продовжує здійснювати ефективний контроль та вирішальний вплив на владу Придністров'я, і ​​що, отже, заявники потрапляють до юрисдикція відповідно до статті 1 Конвенції (Mozer, цитоване вище, §§ 110-11). З цього випливає, що заявники у цих справах підпадали під юрисдикцію Російської Федерації відповідно до статті 1 Конвенції. Отже, Суд відхиляє заперечення російського уряду.

Висновок: молдавська влада не мала реальних засобів для поліпшення умов утримання у в'язницях "ПНР", а також не могла перевести заявників до інших в'язниць. Більше того, вони не могли належним чином розслідувати твердження про жорстоке поводження або незаконне затримання. Як випливає з матеріалів справи, розслідування кримінальних справ щодо незаконних дій органів «ПНР» довелося зупинити через відсутність співпраці з боку цього регіону, що унеможливило належне переслідування. За таких обставин Суд не може дійти висновку, що Республіка Молдова не виконала своїх позитивних зобов’язань щодо заявників.

​​Що стосується відповідальності Російської Федерації, Суд встановив, що Росія здійснювала ефективний контроль над "ПНР" протягом періоду тримання заявників під вартою. У світлі цього висновку та відповідно до його судової практики немає необхідності визначати, чи здійснює Росія детальний контроль за політикою та діями підпорядкованої місцевої адміністрації. Внаслідок постійної військової, економічної та політичної підтримки "ПНР", яка інакше не могла вижити, відповідальність Росії згідно з Конвенцією пов'язана з порушенням прав заявників. На закінчення, встановивши, що заявники утримувались у нелюдських умовах у значенні статті 3 Конвенції і що до першого заявника жорстоко ставились, Суд постановив, що це положення було порушено Російською Федерацією.

Констатовані порушення: порушення Російською Федерацією:

1. заборони катування щодо жорстокого поводження з першим заявником, недостатнього лікування другого заявника та нелюдських умов утримання під вартою обох заявників (ст.3 Конвенції),
2. право на свободу та особисту недоторканність (п.1 ст.5 Конвенції),
3. право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції),
4. право на повагу до приватного і сімейного життя, як щодо цензури листування заявників у в'язниці, так і обмеження їх права на сімейні візити під час тримання під вартою (ст.8 Конвенції),
5. право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції у поєднанні із ст.ст.3, 5, 6, 8 Конвенції).

Відсутність порушення даних положень з боку Республіки Молдова.

Ключові слова: заборона катування, жорстоке поводження, нелюдські умови утримання, право на свободу та особисту недоторканність, право на справедливий суд, право на повагу до приватного і сімейного життя, цензура листування, право на ефективний засіб юридичного захисту