Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 травня 2021 року

у справі «BERESTOV проти Росії»

за заявою № 17342/13

Щодо отримання судом даних відносно вручення судового виклику стороні як умова належного повідомлення про розгляд справи

Фабула справи: Заявник скаржився, що він не був належним чином повідомлений про слухання цивільних справ проти нього.

Заявник деякий час проживав на вулиці Некрасовській, м. Самара (“адреса №1”). 4 грудня 2007 року він скасував реєстрацію з адреси №1 та проживав по вулиці Тушинській, Самара (“адреса №2”). 29 лютого 2008 року Заявник зареєструвався по проспекту Леніна, село Курумоч Волзького району Самарської області (“адреса №3”), але, схоже, він продовжував проживати за адресою №2. 17 січня 2009 року на пані С. наїхала машина, якою керував Заявник. У неї був струс головного мозку, і їй довелося пройти медичне лікування. Однак навіть після лікування пані С. не змогла повністю відновити свій стан здоров’я. 4 квітня 2011 року вона порушила цивільне провадження проти Заявника з вимогою відшкодування шкоди внаслідок зниження її працездатності. Адресу Заявника вона вказала як адресу №. 1. 4 травня 2011 року суддя встановив, що з 29 лютого 2008 року Заявник був зареєстрований за адресою №3. Цю інформацію надали міграційні органи. Суд вирішив передати справу за підсудністю до відповідного суду. 3 червня 2011 року суд, в провадженні якого перебувала справа, видав повістку, надіславши її на адресу №1, адреса №2 та адреса №3. Водночас він направив запит до адміністрації села Курумоч, з проханням вручити повістку Заявнику особисто. 22 червня 2011 року адміністрація направила лист до суду, в якому зазначила, що намагалася вручити повістку Заявникові за адресою №3. Однак виявилося, що Заявник не проживав там. Суд отримав цей лист 29 червня 2011 року. 24 червня 2011 року співробітник адміністрації зателефонував до суду, щоб повідомити, що Заявника не було знайдено за адресою №3 та що, за словами матері Заявника, він проживає за адресою №1. Того ж дня суд задовольнив позов пані С. у її присутності та у відсутності Заявника. Суд постановив, що Заявник був належним чином проінформований про слухання справи, і що він не вказав жодних причин своєї відсутності та не надав жодних доказів. 17 серпня 2012 року Заявник отримав рішення суду від судових приставів. 21 серпня 2012 року Заявник звернувся до суду з вимогою скасувати рішення від 24 червня 2011 року, зазначивши, що він не отримував жодної повістки та що міг би спростувати твердження позивача доказами, які він додав до своєї заяви. Він також заявив, що з 31 липня 2012 року він проживав на вулиці Тенісній, Самара ("адреса № 4"). Судове засідання було призначено на 30 серпня 2012 року. Суд надіслав повістку за адресою №4. З 26 по 28 серпня 2012 року Заявник перебував у Москві в особистих справах. 30 серпня 2012 року суддя розглянув за відсутності Заявника його клопотання про скасування рішення від 24 червня 2011 року. Пані С. та її представник брали участь у судовому засіданні. Суддя постановив, що немає причин скасовувати рішення, оскільки Заявник не надав жодного вагомого обґрунтування своєї неявки або будь-яких доказів, які могли б вплинути на результат провадження. Заявник подав апеляцію на рішення від 30 серпня 2012 року, зазначивши, що його не повідомляли про слухання справи. Дана апеляція була залишена без задоволення, суд зазначив, що повістка була надіслана Заявнику 22 серпня 2012 року, але повернута відправникові поштою 7 вересня 2012 року.

Правове обґрунтування: принцип рівності сторін був би позбавлений суті, якби сторона справи не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість взяти участь у судовому розгляді, якщо вона вирішила здійснити право на явку, встановлене національним законодавством (див. Загородников проти Росії, №66941/01, п.30, 7 червня 2007 року). У таких справах, як ця, коли цивільне судочинство велося без того, щоб Заявник про них був проінформований, Суд перевірить: (i) чи органи влади старанно діяли, інформуючи Заявника про провадження, та чи можна вважати, що Заявник відмовився від свого права з’являтися перед судами та захищатись; і, якщо відповідь буде негативною, (ii) чи забезпечило національне законодавство Заявника відповідними засобами для забезпечення нового змагального слухання, як тільки він дізнався про рішення, винесене в справі проти нього (див. Aždajić проти Словенії, №71872/12 , §53, 8 жовтня 2015 року, І Gyuleva проти Болгарії, №38840/08, § 38, 9 червня 2016 року). Навіть якщо сторони в процесі демонструють недостатньо ретельне відношення до своїх обов’язків, Суд постановив, що наслідки, які встановлюються за результатами їх поведінки національними судами, повинні відповідати тяжкості їх порушень та враховувати всеохоплюючий принцип справедливого слухання ( див. Aždajić, цитоване вище, §71). Національні суди повинні докласти розумних зусиль для виклику сторін на судове засідання (див. Бабунідзе проти Росії, №3040/03, 15 травня 2007 року).

Висновок: незважаючи на те, що національні органи докладали зусиль для вручення повістки Заявнику, не можна зробити висновок про те, що вони виконали свій обов'язок належним чином повідомити його про слухання справи. Національний суд не перевірив, чи була повістка доставлена ​​на адресу №2 або повернута відправникові, а також не намагався вирішити плутанину, що виникає внаслідок суперечливої ​​інформації про місце проживання Заявника. У тексті рішення від 24 червня 2011 року немає нічого, що б свідчило про те, що суд розглянув питання про те, чи був Заявник належним чином викликаний, а якщо ні, чи слід було відкласти розгляд справи. Навпаки, незважаючи на той факт, що 24 червня 2011 року суду стало відомо, що Заявник не проживає за своєю зареєстрованою адресою, він виніс рішення того ж дня. Міркування суду з цього приводу обмежувалися висновком про те, що Заявник був належним чином викликаний на слухання. Суд встановив порушення статті 6 Конвенції у багатьох російських справах, подібних до цієї справи, де національні суди не перевіряли, чи були наявні докази отримання, і обмежували свій аналіз загальним зауваженням, що сторона була “належним чином повідомлена”, не підтвердженим жодними доказами щодо доставки. Вітчизняні суди зобов'язані вивчити доказ отримання, який може бути у них в наявності, а може і не бути, та зафіксувати свої висновки в тексті рішення. З цього випливає, що національні органи влади не продемонстрували, що доклали розумних зусиль для належного виклику Заявника на слухання. Крім того, Суд не може дійти висновку про те, що Заявник відмовився від свого права захищатись у процесі, оскільки основною передумовою відмови від такого права є те, що заінтересована особа знає про пов'язане з ним провадження.

Органам влади було важко належним чином повідомити Заявника про цивільне провадження проти нього через те, що він кілька разів міняв адреси та що повістки, надіслані на ці адреси, не дістатися до нього або не були отримані ним. Однак наслідки, які національні судові органи встановили стосовно поведінки Заявника, як при оцінці того, чи був Заявник належним чином ознайомлений із порушеним проти нього провадженням, так і при відхиленні його клопотання про перегляд справи, виглядають не пропорційними до обставин, враховуючи чільне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд у значенні Конвенції. Як результат, Заявнику не було надано розумної можливості представити свою справу, включаючи докази, за умов, що не ставили його в суттєве невигідне становище щодо іншої сторони. Відповідно Суд дійшов висновку, що на практиці Заявнику не було доступно жодних належних засобів для забезпечення нового змагального слухання, як тільки він дізнався про рішення проти нього.

Констатовані порушення: право на справедливий суд через відсутність Заявника в судовому засіданні в цивільному процесі проти нього (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, відшкодування шкоди, змагальність сторін, цивільне провадження