Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 23 липня 2020 року

у справі «М.К. та інші проти Польщі»[1]

за заявою № 40503/17 та інші

Щодо неприпустимості здійснення державої політики, спрямованої на заборону в’їзду іноземців та їх колективне видворення

Фабула справи: Заявники скаржились на те, що вони були піддані ризику катувань, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження в Чечні внаслідок повернення їх до Білорусі, звідки їх, ймовірно, відправлять назад у Росію, і що поводження з боку польської влади являло собою принизливе ставлення до них.

Перший заявник, пан М.К., є громадянином Росії. У період з липня 2016 року по 8 червня 2017 року він приблизно тридцять разів їздив до польсько-білоруського прикордонного переходу в Тересполі. Він стверджував, що кожного разу, відвідуючи цей пункт перетину кордону, він прямо заявляв про бажання подати заяву про міжнародний захист; щонайменше кілька таких випадків він подавав цю заяву в письмовій формі. Заявник також стверджував, що одного разу (17 березня 2017 р.) Його представник також був у прикордонному пункті пропуску в Тересполі, але йому не було дозволено зустрітися із заявником або бути присутнім на його допиті прикордонниками. Того ж дня п’ятдесят одна особа - переважно чеченського походження - перебувала на прикордонному пункті пропуску в Тересполі. Одночасно чотирнадцять адвокатів, які мали довіреності від цих осіб, знаходились на кордоні та просили дозволити їм допомагати своїм клієнтам під час другого етапу процесу прикордонного контролю. На їх прохання було відмовлено. Усі клієнти адвокатів, про яких йде мова, були повернуті до Білорусі без можливості зустрічі зі своїми представниками. За словами заявника, під час розмови з прикордонниками він висловив побоювання за свою безпеку. Він сказав охоронцям, що він з Чечні, і що перед тим, як виїхати з цього регіону, його неодноразово затримували без будь-яких законних підстав. Він сказав їм, що одного разу під час допиту в чеченській поліції його катували і змушували підписати заяву, погоджуючись служити інформатором для поліції; згодом поліція намагалася його знайти та заарештувати. Він представив прикордонникам документи, що підтверджують, що після катувань у нього розвинувся посттравматичний стресовий розлад. Він також сказав прикордонникам, що не може залишатися в Білорусі, оскільки термін дії візи закінчився, і що на практиці йому буде неможливо отримати там міжнародний захист. Прикордонники відправили його назад до Білорусі. Кожного разу, коли заявник перебував на прикордонному пункті в Тересполі, видавались адміністративні рішення про вивезення його від польського кордону на тій підставі, що він не мав жодних документів, що дозволяють його в'їзд до Польщі, і що він не заявив, що він мав ризик переслідування у своїй країні, але насправді намагався емігрувати з економічних чи особистих причин. Заявник оскаржив принаймні одне з цих адміністративних рішень (це рішення було ухвалене 17 березня 2017 року). 12 червня 2017 року керівник Національної прикордонної охорони підтримав це рішення. Заявник подав апеляцію до Варшавського обласного адміністративного суду. Провадження у цьому суді триває.

Заявники стверджували, що повернення до Білорусі загрожувало депортацією до Чечні через те, що Білорусь не була безпечною країною для біженців з Росії. Вони посилалися на офіційну статистику, згідно з якою всі клопотання про міжнародний захист, подані громадянами Росії в Білорусі з 2004 року, були відхилені.

Правове обґрунтування: під колективним видворенням слід розуміти „будь-який захід, що змушує іноземців як групу виїхати з країни, за винятком випадків, коли такий захід вживається на основі розумного та об’єктивного вивчення індивідуальної ситуації кожного окремого іноземця з групи "(див. Sultani проти Франції, №45223/05, §81, ЄСПЛ 2007 ‑ IV (витяги), та Грузія проти Росії (I), №13255/07, §167, ЄСПЛ 2014 (витяги)). Що стосується сфери застосування статті 4 Протоколу № 4, Суд зазначає, що формулювання цього положення, на відміну від статті 2 Протоколу № 4 та статті 1 Протоколу №7, не стосується правового становища зацікавлених осіб. Більше того, з коментаря до проекту Протоколу № 4 видно, що, на думку Комітету експертів, іноземцями, на яких посилається стаття 4, є не лише ті, хто законно проживає на території держави, а й „усі, хто не мають фактичного права на громадянство в державі, незалежно від того, просто вони перетинають країну або проживають в ній, незалежно від того, є вони біженцями чи в'їхали в країну за власною ініціативою, чи є особами без громадянства або мають інше громадянство "( див. Грузія проти Росії (I), згадане вище, § 168). Відповідно до цього тлумачення, Суд застосував статтю 4 Протоколу № 4 не лише до осіб, які проживають на території держави, а й до осіб, які прибули на територію держави-відповідача та були зупинені та повернуті до держави походження (див. Sultani, §§ 81-84, цит. вище) незалежно від того, законно вони прибули до держави-відповідача (див. Грузія проти Росії (I), § 170, цит. вище). Суд також застосував статтю 4 Протоколу No 4 до осіб, які були перехоплені у відкритому морі під час спроби дістатися до території держави-відповідача і були зупинені та повернуті до держави походження, а також осіб, які були затримані під час спроби перетнути національний кордон по суші і були негайно вивезені з території держави прикордонниками (див. N.D. and N.T. проти Іспанії, цитоване вище, №№8675/15, 8697/15, 13 лютого 2020 року, § 187). Мета статті 4 Протоколу №4 полягає у тому, щоб перешкодити державам мати можливість повернути певну кількість іноземців без вивчення їх особистих обставин, а отже, не дозволяючи їм висувати свої аргументи проти вжитого відповідним органом заходу ( див. Hirsi Jamaa та інші проти Італії, №27765/09, ЄСПЛ 2012, п.177). Для того, щоб визначити, чи проводилась достатньо індивідуальна перевірка, необхідно врахувати обставини кожної такої справи та перевірити, чи приймалося рішення про повернення іноземця з урахуванням конкретної ситуації зацікавлених осіб (див. Hirsi Jamaa та інші, згадане вище, §183).

Висновок: стаття 4 Протоколу № 4 застосовується до мігрантів, перехоплених владою держави у відкритому морі та їх вивезення до їх країн транзиту чи походження. Якщо заборона на колективне видворення іноземців, викладена в цьому положенні, повинна бути застосована стосовно дій держави, наслідком якої було перешкоджання мігрантам дістатися до кордонів цієї держави, то це ще більш очевидно стосується ситуації, коли іноземці опиняються на сухопутному кордоні та повертаються звідти до сусідньої країни. Крім того, коли вони підлягали прикордонному контролю, заявники знаходились під територіальною юрисдикцією польської влади. В результаті рішень про відмову їм у в'їзді до Польщі їх, проти їхньої волі, було відправлено назад до Білорусі, де вони стверджували, що вони залишаються під загрозою повернення в Росію. Отже, Суд приходить до висновку, що вони були вислані за змістом цього положення. Залишається встановити, чи було це вислання "колективним" за своїм характером. У цьому контексті Суд зазначає аргумент Уряду про те, що кожного разу, коли заявники опинялися на польському кордоні, вони опитувались співробітниками прикордонної охорони та отримували індивідуальні рішення щодо відмови у в'їзді до Польщі. Однак Суд вважає, що під час цієї процедури заяви заявників щодо їх бажання звернутися за міжнародним захистом були проігноровані і що, хоча окремі рішення були винесені щодо кожного заявника, вони не відображали належним чином причин, наведених заявниками, щоб виправдати свій страх перед переслідуванням. Суд також вказує на той факт, що заявникам не було дозволено консультуватися з адвокатами і їм було заборонено доступ до них, навіть коли їхні адвокати знаходились у пункті пропуску на кордоні та вимагали дозволу на зустрічі зі своїми клієнтами. Заявники у цій справі намагалися скористатися процедурою прийняття заяв про міжнародний захист, яка мала бути доступною для них згідно з національним законодавством. Вони намагалися перетнути кордон на законних підставах, використовуючи офіційний пункт пропуску та піддаючи себе прикордонному контролю, як того вимагає відповідний закон. Отже, той факт, що держава відмовилася зважати на їхні аргументи щодо обґрунтування їх заяв про міжнародний захист, не може бути віднесено до їх власної поведінки. Незалежні звіти, що стосуються ситуації (зокрема щодо прикордонного пункту пропуску в Тересполі), вказують, що справи заявників являють собою приклад ширшої державної політики щодо відмови в'їзду іноземцям, які приїжджають з Білорусі, незалежно від того, чи були вони економічними мігранами або висловлювали страх перед переслідуванням у країнах походження. Суд дійшов висновку, що рішення про відмову у в’їзді до Польщі, винесені у справах заявників, не приймались з належним урахуванням індивідуальної ситуації кожного із заявників і були частиною ширшої політики відмови у розгляді заяв про міжнародний захист від осіб, що перебувають на польсько-білоруському кордоні та повернення цих осіб до Білорусі з порушенням внутрішнього та міжнародного права. Ці рішення становили колективне видворення іноземців у значенні статті 4 Протоколу № 4.

Констатовані порушення: заборона катування через те, що заявникам було відмовлено у доступі до процедури надання притулку та піддано ризику нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження та катувань у Чечні (стаття 3 Конвенції), заборона колективного видворення іноземців (стаття 4 Протоколу № 4 до Конвенції), ефективний засіб правового захисту (ст.13 Конвенції, взятої у поєднанні зі статтею 3 Конвенції та статтею 4 Протоколу № 4 до Конвенції), зобов’язання щодо тимчасових заходів (ст.34 Конвенції), відсутність необхідності перевіряти, чи мало місце порушення заборони катування через поводження із заявниками з боку польських органів під час прикордонних перевірок (стаття 3 Конвенції).

Ключові слова: заборона катування, ризик нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, ефективний засіб правового захисту, депортація, прикордонний контроль