Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 04 серпня 2020 року

у справі «TËRSHANA проти Албанії»

за заявою № 48756/14

Щодо обов’язку проведення ретельного розслідування злочинів, які мають ознаки гендерного насильства

Фабула справи: Заявниця скаржилася на те, що органи влади не захистили її життя. Крім того, вона скаржилася на те, що влада не провела оперативного та ефективного розслідування, що призвело до встановлення особи, переслідування та покарання нападника.

Справа стосувалася нападу на Заявницю у 2009 році, що мало наслідком її знівечення внаслідок облиття верхньої частини тіла кислотою невстановленою особою. Заявниця підозрювала, що такі дії вчинив її колишній чоловік, якого вона звинувачувала у домашньому насильстві. 29 липня 2009 року Заявниця йшла вулицею міста зі своїми колегами, коли невідома особа напала на неї і облила її кислотою. Заявницю доставили до лікарні у критичному стані, 25 відсотків її тіла було знівечено у результаті опіків. Невдовзі після нападу Заявниця поїхала до Італії для проходження спеціалізованого медичного лікування; їй було проведено щонайменше 14 операцій у період між 2009 та 2012 роками. Заявниця страждала від нападів тривоги і мала психологічні проблеми; крім цього вона боялась повертатись до Албанії. Правоохоронні органи негайно розпочали розслідування цього інциденту. Заявниця надала показання, в яких стверджувала, що не впізнала свого нападника, але підозрювала, що напад був організований її колишнім чоловіком І.А., який вже вчиняв насильницькі дії стосовно неї та погрожував її вбити. У квартирі І. А. було проведено обшук та вилучено декілька предметів, у тому числі два ножі. Його було затримано за виготовлення та незаконне володіння зброєю. Однак пізніше прокурор районної прокуратури припинив кримінальне розслідування щодо І.А., встановивши, що ножі були призначені для декоративного використання, а отже, злочину вчинено не було. Під час кримінального провадження були проведені й інші слідчі дії, зокрема, огляд місця події, допит членів сім’ї заявниці та І.А., було отримано відеозаписи з камер спостереження, встановлених на території двох банків, що розташовані поблизу місця вчинення нападу, отримано результати судово-медичних експертиз та доручено ідентифікувати відбитки пальців на контейнері з речовиною, який невідома особа кинула в неї, та встановити походження речовини, що була знайдена в контейнері та на одязі заявниці. У лютому 2010 року було зупинено розслідування, в ході якого не вдалося встановити як походження речовини, якою облили Заявницю, так і особу винного. Заявниця неодноразово зверталася до відповідних державних органів із вимогою дізнатися про результати розслідування, але марно. За останніми даними, що є у матеріалах справи, провадження у справі триває й досі. У 2013 році національні суди припинили провадження у справі за позовом про відшкодування шкоди проти держави, оскільки ні Заявниця, ні її адвокат не з'явилися на судові засідання у цій справі.

Правове обґрунтування: перше речення пункту 1 статті 2 передбачає, що держава не лише утримується від навмисного та незаконного позбавлення життя, а й вживає відповідних заходів для захисту життя осіб, які перебувають під його юрисдикцією (див. L.C.B. проти Сполученого Королівства, 9 червня 1998 року, §36, Звіти 1998 ‑ III). Це передбачає головний обов'язок держави забезпечити право на життя шляхом введення в дію ефективних кримінально-правових норм, що заважають вчиненню злочинів проти особи, які застосовуються правоохоронними органами, для запобігання, припинення та покарання за порушення таких прав (Mastromatteo проти Італії, №37703/97, §67, ЄСПЛ 2002-VIII). Це також поширюється за відповідних обставин на позитивне зобов'язання влади вживати превентивних оперативних заходів для захисту особи, життю якої загрожує ризик від злочинних дій іншої особи (див. Osman проти Сполученого Королівства, 28 жовтня 1998 року, §115, Звіти 1998– VIII; Giuliani та Gaggio проти Італії, №23458/02, §244, ЄСПЛ, 2011). Беручи до уваги труднощі, притаманні охороні сучасних суспільств, непередбачуваність людської поведінки та оперативний вибір, який необхідно здійснювати з точки зору пріоритетів та ресурсів, сфера позитивного обов'язку вживати превентивних оперативних заходів повинна тлумачитися таким чином, який не покладає на органи влади неможливого або непропорційного навантаження. Отже, не кожен ймовірний ризик для життя може спричинити для влади застосування вимоги Конвенції щодо вжиття оперативних заходів для запобігання реалізації цього ризику. Щоб виникло позитивне зобов'язання, слід встановити, що органи влади знали або повинні були знати на той час про існування реального та безпосереднього ризику для життя ідентифікованої особи внаслідок злочинних дій третьої сторони. Якщо Суд виявляє, що органи влади знали або повинні були знати про цей ризик, він повинен оцінити, чи вживали вони заходів у межах своїх повноважень, вжиття яких обґрунтовано можна було очікувати, щоб уникнути цього ризику (див. Osman, цит. вище, §116). Позитивний обов'язок держави захищати життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією, передбачає наявність певної форми ефективного офіційного розслідування, коли є підстави вважати, що особа отримала тілесні ушкодження, які загрожують життю за підозрілих обставин. Розслідування повинно бути спроможним встановити причину поранень і, де це доречно, встановити особу винних з метою покарання (див. Mustafa Tunç та Fecire Tunç проти Туреччини, №24014/05, §172, 14 квітня 2015 року). Коли виникають підозри щодо домашнього насильства чи насильства над жінками, від органів влади вимагається особливої ​​ретельності, щоб вирішити питання конкретного характеру насильства в ході приватного обвинувачення (див. Володіна проти Росії, №41261/17, §92, 9 липня 2019 року). Слід визнати, що в певній ситуації можуть існувати перешкоди або труднощі, які перешкоджають прогресу в розслідуванні. Однак оперативна реакція влади на розслідування застосування летальної сили, як правило, може розглядатися як необхідна для підтримання довіри громадськості до дотримання верховенства права та запобігання будь-якій видимості терпимості до незаконних дій (Armani Da Silva проти Сполученого Королівства, №5878/08, §237, 30 березня 2016 року). Крім того, слідство повинно бути доступним для сім'ї жертви настільки, наскільки це необхідно для захисту їх законних інтересів (Giuliani та Gaggio, цитоване вище, §303).

Висновок: за відсутності аргументів Заявниці про неефективність кримінально-правових норм, в Албанії на той час існувала ефективна законодавча база щодо злочинів проти життя та здоров'я. Заявниця підозрювала, що її колишній чоловік здійснив напад на неї із застосуванням кислоти, враховуючи домашнє насильство, якого, за її твердженнями, вона зазнавала в минулому. Заявниця вперше скаржилась на насильство колишнього чоловіка щодо неї, коли вона зробила заяву перед прокурором після нападу 29 липня 2009 року. Дану інформацію Заявниці підтвердили члени її сім'ї. Однак, схоже, Заявниця до нападу не звертала увагу влади на ризики, які створював для її життя колишній чоловік, що спричинило б позитивний обов'язок влади вжити запобіжних заходів або інших розумних заходів для захисту життя Заявниці. За обставин цієї справи Суд не може зрозуміти, як органи державної влади можуть бути притягнуті до відповідальності за те, що вони не запобігли нападу на Заявницю. З цього випливає, що не було порушення статті 2 Конвенції щодо позитивного обов'язку влади захищати життя та фізичну цілісність Заявниці.

На момент нападу в Албанії існував загальний клімат, який сприяв насильству щодо жінок. Якщо напад відбувається в зазначених загальних умовах, слідство набуває ще більшого значення, і слідчі органи повинні бути більш старанними у проведенні ретельного розслідування, щоб забезпечити ефективне виконання національних законів, які захищають право на життя. Обставини нападу на Заявницю - який має ознаки гендерного насильства - повинні були спонукати органи влади реагувати з особливою ретельністю на проведення слідчих заходів. Кожен раз, коли є підозра, що напад може бути гендерно мотивованим, особливо важливо, щоб розслідування проводилося оперативно. Остаточне рішення у справі від 2 лютого 2010 року зупинити розслідування, яке не підлягало оскарженню не дає жодної чіткої відповіді відносно речовини, знайденої у контейнері та на одязі Заявниці. Більше того, незважаючи на неодноразові запити Заявниці про хід розслідування, у відповідь їй не надали жодної інформації та документів. Отже, вона не могла оскаржити відсутність будь-яких слідчих дій або вимагати від органів влади вжити інших заходів. Також вона не могла подати позов про відшкодування збитків за відсутності встановленого зловмисника. Відповідно, дане кримінальне провадження, яке прокурор зупинив з 2010 року, не може бути визначене як ефективна відповідь влади на напад із застосуванням кислоти. Таким чином, мало місце порушення статті 2 Конвенції щодо процесуального обов'язку держави.

Констатовані порушення: право на життя в процесуальному аспекті (ст.2 Конвенції), відсутність порушення права на життя в матеріальному аспекті (ст.2 Конвенції), відсутність потреби розглядати по суті скаргу в частині порушення права на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції) та заборони дискримінації (ст.14 Конвенції).

Ключові слова: право на життя, право на ефективний засіб юридичного захисту, заборона дискримінації, превентивні оперативні заходи, приватне обвинувачення