Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 13 жовтня 2020 року

у справі «ÁDÁM та інші проти Румунії»

за заявою № 81114/17

Щодо відсутності порушень в разі запровадження додаткових іспитів для осіб, які навчаються мовою національних меншин

Фабула справи: заявники скаржилися на дискримінацію стосовно них як представників угорської меншини у зв’язку із складанням випускних іспитів у школі, оскільки вони мали складати більше іспитів, аніж етнічні румуни (два угорських іспити), упродовж однієї і тієї ж кількості днів і для них, як для неносіїв мови, іспити з румунської мови були складними. Заявниками в цій справі є шестеро осіб, 1995–1999 років народження. Усі вони етнічні угорці, здобували освіту рідною мовою. Відповідно до умов отримання диплома бакалавра (випускник школи) вони мали складати іспити на знання румунської та угорської мов, на два іспити більше, аніж етнічні румуни. Жоден із заявників не міг отримати ступінь бакалавра, оскільки деякі з них не склали іспит з румунської мови та літератури, а інші з угорської мови та літератури. Заявники намагались перескласти ці іспити, однак безуспішно, хоча й набрали необхідну кількість балів з інших іспитів для отримання цього ступеня. Міністр освіти затверджував розклад для бакалаврату на початку кожного навчального року. Письмові іспити організовувались упродовж декількох днів підряд: учні, які складали додаткові іспити рідною мовою, мали три дні підряд для складання письмових іспитів, а учні, які таких іспитів не складали, мали один день відпочинку між ними.

Правове обґрунтування: ті самі стандарти, розроблені Судом у своїй практиці щодо захисту, передбаченої статтею 14, застосовуються до справ, порушених відповідно до статті 1 Протоколу №12. Стаття 14 забезпечує захист від різного поводження, без об'єктивного та розумного обґрунтування, до осіб, які перебувають в аналогічних або відповідно подібних ситуаціях. Іншими словами, вимога демонструвати аналогічну позицію не вимагає ідентичності груп порівняння. Для цілей статті 14 різниця в режимі дискримінації є дискримінаційною, якщо вона “не має об’єктивного та розумного обґрунтування”, тобто якщо вона не переслідує “законної мети” або якщо немає “розумного співвідношення пропорційності” між використані засоби та мета, яку прагнули реалізувати (див. Molla Sali проти Греції, №20452/14, §§133 та 135, 19 грудня 2018 року). Лише різниця у ставленні, що базується на ідентифікованій характеристиці або “статусі”, може становити дискримінацію у значенні статті 14 (див. Fábián проти Угорщини, №78117/13, §113, 5 вересня 2017 року). Загальна політика або заходи, що мають непропорційно шкідливий вплив на певну групу, можуть вважатися дискримінаційними, навіть якщо вони не спрямовані конкретно на цю групу, і що дискримінація, яка потенційно може суперечити Конвенції, може бути результатом фактичної ситуації (див. D.H. та інші проти Чеської Республіки, №57325/00, §175, ЄСПЛ 2007-IV з подальшими посиланнями). Заборона, що випливає зі статті 14, також породжує позитивні зобов'язання для Договірних держав проводити необхідні розмежування між особами чи групами, обставини яких суттєво та суттєво відрізняються (див. J.D. та A. проти Сполученого Королівства, №32949/17 та 34614/17, п.84, 24 жовтня 2019 року). У цьому контексті актуальність вимірюється стосовно того, про що йдеться, тоді як певний поріг необхідний для того, щоб Суд міг виявити, що різниця в обставинах є значною. Крім того, Суд повторює, що Договірні Держави користуються певною свободою розсуду при оцінці того, як і в якій мірі відмінності в подібних ситуаціях виправдовують інший режим (див. Chapman проти Сполученого Королівства, №27238/95, п. 91, ЄСПЛ 2001 ‑ I, та Муньос Діас проти Іспанії, п. 49151/07, п. 48–49, ЄСПЛ 2009). Те саме стосується необхідності по-різному ставитись до груп, щоб виправити “фактичну нерівність між ними” (див. Stummer проти Австрії, №37452/02, п.88, ЄСПЛ 2011 року).

Висновок: важливість для представників національної меншини вивчення офіційної мови держави та відповідна необхідність оцінки володіння нею в бакалавраті не ставиться під сумнів. Між договірними державами Ради Європи існує міжнародний консенсус, який визнає особливі потреби меншин та зобов'язання захищати їх безпеку, особистість та спосіб життя, не тільки з метою захисту інтересів самих меншин, але і для збереження культурного різноманіття, яке є цінним для всієї громади. Більше того, права осіб, що належать до національних меншин, користуватися рідною мовою та здобувати освіту цією мовою, а також відповідне зобов'язання держави захищати та заохочувати розвиток мов меншин, є одними з принципів, захищених міжнародними документами про питання, учасником якого є держава-відповідач. Завдання Суду полягає не в оцінці та абстрактному перегляді політики держави у цій галузі, а в розгляді наслідків, які ця політика мала для заявників, в конкретних обставинах їх ситуації, школярів, яким довелося скласти два додаткові іспити бакалаврату, оскільки вони здобули середню освіту рідною мовою. У цьому контексті Суд визнає, що відповідно до національних вимог законодавства та міжнародних зобов'язань, метою цієї політики було створення рівних можливостей для всіх учнів здобувати освіту рідною мовою. Таким чином, вона була покликана забезпечити освіту рідною мовою заявників, одночасно забезпечуючи достатнє володіння та знання румунської мови та літератури. Спосіб, яким органи влади вирішили перевірити ці знання та рівень складності іспиту, який заявники складали, був високим не лише для них, але й для їхніх румунських одноліток, - безсумнівно, входить до сфери свободи розсуду кожної держави. Суд тепер звернеться до питання послідовності іспитів бакалавра. Він відмічає з самого початку, що, незалежно від домовленостей держави, факт залишається фактом: учні, що перебувають у ситуації заявників, повинні скласти на два іспити більше, ніж учні, які навчаються румунською мовою. Однак це прямий і неминучий наслідок свідомого та добровільного вибору заявників навчатися іншою мовою, і держава надає їм таку можливість. У зв'язку з цим Суд зазначає, що закон визнає право, але не зобов'язує учнів, які належать до національної меншини, навчатись їх рідною мовою. Суд не переконаний, що розклад бакалаврату, розглядаючи його в цілому, накладає надмірне навантаження на заявників. Графік проведення іспитової сесії з червня по липень 2018 року створив менший тиск для заявників, які на той час складали бакалаврат, оскільки усні іспити мали відбуватися за чотири місяці до письмових. Не можна зробити висновок, що заявники мали в середньому значно менше часу на відпочинок, ніж їхні румунські однолітки. Той самий висновок залишається дійсним навіть тоді, коли ймовірний дисбаланс розглядається виключно з точки зору іспитів, які заявники мали скласти протягом декількох днів поспіль, на відміну від своїх однолітків з Румунії, які між ними мали день відпочинку. З огляду на конкретні обставини, Суд не переконаний, що незручності, які зазнали заявники, були настільки значними, що досягли межі статті 1 Протоколу No 12 до Конвенції. Суд переконаний, що у справі немає нічого, що дозволило б дійти висновку про те, що заявники були позбавлені на практиці реального вибору здобувати освіту рідною мовою або що держава мала на меті створити умови для примусової асиміляції, як це вказують в якості аргументу заявники. Вищезазначених міркувань достатньо для того, щоб Суд міг зробити висновок про те, що наслідки для заявників вибору мови навчання та організація владою навчання мовою меншини та іспити бакалаврату, хоча і мають значення для стверджуваної різниці в ставленні, якої вони зазнали порівняно з їх румунськими однолітками, не ставили їх в іншу ситуацію, яка була достатньо значущою для цілей статті 1 Протоколу № 12 до Конвенції.

Констатовані порушення: право користуватися без дискримінації будь-яким правом, встановленим законом (ст.1 Протокол №12 до Конвенції).

Ключові слова: примусова асиміляція, здобуття освіти, право користуватися без дискримінації будь-яким правом, встановленим законом