Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 жовтня 2020 року

у справі«MUHAMMAD і MUHAMMAD проти Румунії»

за заявою № 80982/12

Щодо порушення прав іноземців, які були вислані з території держави з міркувань національної безпеки

Фабула справи: заявники скаржилися на те, що їм не надано належних процедурних гарантій і вони не змогли ефективно захистити себе в рамках провадження. Водночас заявники стверджували, що їм не повідомили про фактичні звинувачення проти них і вони не мали доступу до матеріалів справи.

Заявники у справі, А.М. та Р.М., є громадянами Пакистану, які народились у 1993 та 1982 роках і проживають відповідно в м. Техесіл Карор (Пакистан) та м. Дубаї (ОАЕ). У вересні 2012 року А.М. прибув до Румунії на підставі студентської візи. Він розпочав навчання на факультеті економічних наук Університету Люціана Блага в м.Сібіу після того, як йому було надано стипендію на навчання. 17 лютого 2009 року Р.М. прибув до Румунії на підставі довгострокової студентської візи. Перший рік підготовчого навчання Р.М. закінчив до того, як йому було надано стипендію на навчання в тому ж університеті в м.Сібіу. У квітні 2012 року його дружина також приїхала до Румунії. 4 грудня 2012 року Служба розвідки Румунії (далі – Служба) направила звернення до офісу прокуратури Бухарестського апеляційного суду із проханням звернутися до відповідного суду для оцінки того, чи варто визнати перебування заявників в Румунії небажаним. На підтримку свого клопотання Служба долучила секретні документи. 4 грудня 2012 року прокуратура подала заяву до Адміністративної палати апеляційного суду про визнання перебування двох заявників в Румунії небажаним. У заяві зазначалося, що, за даними розвідувальної служби, були небезпечні ознаки того, що заявники мали намір вести діяльність, що загрожуватиме основам національної безпеки. Секретні документи були направлені до суду апеляційної інстанції. Також 4 грудня 2012 року поліція міста викликала заявників до апеляційного суду для участі в засіданні наступного дня. У проміжному рішенні від 5 грудня 2012 року колегія суддів, якій було вперше передано справу, відмовилася від її розгляду у зв’язку з тим, що суддя не мав установленого законом дозволу на доступ до секретного документа, переданого органами прокуратури. Справу було передано на розгляд іншому складу суду, який мав дозвіл на доступ до секретних документів від Управління національного реєстру державної таємної інформації (далі – Управління). Того ж дня відбулося судове засідання, на якому були присутні заявники і перекладач мови урду. Заявники зазначили, що вони не розуміли причин, на підставі яких їх викликали до суду, оскільки клопотання до суду містило лише посилання на положення законодавства. Апеляційний суд надав відповідь, що документи у цій справі є засекреченими. Прокурор просив суд визнати їх небажаними іноземцями на тій підставі, що згідно із даними Служби вони брали участь у діяльності, що може підірвати основи національної безпеки Румунії. Того ж дня рішенням суду апеляційної інстанції заявників було визнано небажаними іноземцями у Румунії строком на 15 років та поміщено під адміністративний арешт в очікуванні депортації. 6 грудня 2012 року Служба опублікувала прес-реліз у цій справі, в якому було викладено деталі та приклади діяльності, у проведенні якої звинувачували заявників (спрямованої на підтримку ісламістської групи, ідеологічно пов’язаної з «Аль-Каїдою»). Інформація із прес-релізу була висвітлена у деяких газетах із зазначенням імен заявників та інформації про їх навчання в університеті. Заявники подали скаргу на рішення суду апеляційної інстанції до Вищого суду касації та правосуддя, який їхню скаргу відхилив. Вищий суд погодився, що з наявних секретних документів можна дійти висновку, що суд першої інстанції правильно врахував ознаки того, що заявники мали намір вести діяльність, спрямовану на підірвання основ національної безпеки. Він також зауважив, що відповідно до закону, коли рішення про визнання іноземця небажаним обґрунтовано захистом національної безпеки, дані та інформація разом із фактичними підставами, на які посилалися судді, не могли бути зазначені в рішенні. Таким чином, заявники могли дізнатися причину, чому їх викликали до суду у порядку проваджень у справі про заборону в’їзду та видворення, від перекладача. 27 грудня 2012 року заявники виїхали з Румунії.

Правове обґрунтування: пункт 1 статті 1 Протоколу №7 прямо стосується іноземців, „які законно проживають на території держави” (див. Грузія проти Росії (I), №13255/07, ЄСПЛ 2014 року), і які, у разі висилки, користуватися конкретними гарантіями, передбаченими цим положенням (див. CG та інші проти Болгарії, №1365/07, п.70, 24 квітня 2008 року, та Ljatifi проти “колишньої Югославської Республіки Македонія”, №19017/16, §32, 17 травня 2018 року). Стаття 1 пункт 2 Протоколу № 7 передбачає виняток, що дозволяє державам вислати іноземця, який законно проживає на його території, навіть до того, як він або вона скористалися правами, передбаченими пунктом 1 статті 1, у випадках, коли таке вислання є необхідним в інтересах громадського порядку або з міркувань національної безпеки. Згідно з Пояснювальною доповіддю щодо Протоколу № 7, приймаючи статтю 1 Протоколу № 7, держави узгодили "мінімум" процесуальних гарантій у разі висилки. Стаття 1 пункт 1 Протоколу № 7 встановлює як першу основну гарантію, що заінтересована особа може бути вислана лише "на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону". Ця фраза має подібне значення у всій Конвенції та протоколах до неї (див. C.G. та інші, згадане вище, § 73). Це стосується не лише існування правової основи у внутрішньому законодавстві, але й якості відповідного закону: він повинен бути доступним та передбачуваним, а також повинен забезпечувати міру захисту від свавільного втручання державних органів у права, передбачені Конвенцією (див. Lupsa проти Румунії, №10337/04, §55, ЄСПЛ 2006 ‑ VII, та Baltaji проти Болгарії, №12919/04, §55, 12 липня 2011 року). Свавілля тягне за собою заперечення верховенства закону (див. Al-Dulimi та Montana Management Inc. проти Швейцарії, №5809/08, п.145, 21 червня 2016 року) і не може бути більш терпимим щодо процесуальних прав ніж це стосується матеріальних прав. На додаток до загального стану законності, пункт 1 статті 1 Протоколу №7 передбачає три конкретні процесуальні гарантії: іноземці повинні мати можливість наводити мотиви проти їх висилки, на перегляд їх справи та, нарешті, бути представленими для цих цілей перед компетентним органом.

Висновок: у цій справі заявники мали значні обмеження у здійсненні свого права бути поінформованими про фактичні елементи, що лежать в основі рішення про їх депортацію, та їх право на доступ до змісту документів та інформації, на яку посилається компетентний орган, який прийняв це рішення. З матеріалів справи не випливає, що необхідність таких обмежень була розглянута та визнана належним чином обґрунтованою, незалежним органом на національному рівні. Отже, Суд зобов’язаний суворо перевіряти заходи, вжиті в процесі провадження проти заявників, з метою компенсації наслідків цих обмежень для збереження самої суті їх прав відповідно до пункту 1 статті 1 Протоколу №7. У зв'язку з цим Суд зауважив, що заявники отримували лише дуже загальну інформацію про юридичну характеристику звинувачень, висунутих проти них, хоча жодної їхньої конкретної дії, яка нібито загрожувала національній безпеці, не було видно з справи. Також їм не було надано жодної інформації про ключові стадії провадження або про можливість доступу до секретних документів у справі через адвоката. Що стосується обсягу контролю, який здійснюється незалежним органом влади, Суд дотримується думки, що сам факт того, що рішення про видворення було прийнято незалежними судовими органами на високому рівні, не свідчить, що вони насправді використовували повноваження, покладені на них згідно з румунським законодавством, в достатній мірі, щоб урівноважити обмеження, які заявники зазнали при здійсненні своїх процесуальних прав. На закінчення, беручи до уваги розгляд справи в цілому та враховуючи свободу розсуду, надану державам у таких справах, Суд доходить висновку, що обмеження, накладені на здійснення заявниками своїх прав відповідно до статті 1 Протоколу №7 не були противагою у національних провадженнях, щоб зберегти саму суть цих прав.

Констатовані порушення: право іноземців, які законно проживають на території держави не бути висланими (ст.1 Протоколу №7 до Конвенції).

Ключові слова: право іноземців, які законно проживають на території держави не бути висланими, видворення, державна таємна інформація