Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 17 грудня 2020 року

у справі «MILE NOVAKOVIĆ проти Хорватії»

за заявою № 73544/14

Щодо неправомірності звільнення викладача навчального закладу в разі здійснення викладання мовою національної меншини

Фабула справи: Заявник скаржиться на те, що його звільнення було довільним та що його дискримінували за віком та етнічним походженням із Сербії.

Заявник у справі, М.Н., який на сьогодні помер, був громадянином Хорватії, народився у 1944 році та проживав у місті Дарда (Хорватія). З 1971 року Заявник, серб, працював учителем у Хорватії, а з липня 1998 року – у середній школі в регіоні Дарда, районі в Східній Славонії, який у післявоєнний час був інтегрований до Хорватії. Після перевірки, проведеної лише щодо вчителів сербської національності, Заявникові в межах адміністративного провадження спочатку було заборонено викладати у школі. Зрештою адміністративний суд скасував це рішення у 2006 році на тій підставі, що питання, яка мова має використовуватись для навчання у школі, де викладав Заявник, не було остаточно вирішено. Водночас у березні 1999 року адміністрація школи звільнила Заявника за невикористання стандартної хорватської мови під час викладання, як це передбачено відповідним національним законодавством. Адміністрація дійшла висновку про неможливість переведення Заявника, оскільки у школі не було вакантних посад вчителів для викладання сербською мовою. Також йому не могли надаватися підготовчі курси, оскільки, зважаючи на вік у 55 років, Заявник не може вивчити хорватську мову

Правове обґрунтування: нещодавно Суд переглянув свою прецедентну практику щодо сфери застосування статті 8 Конвенції у трудових спорах між фізичною особою та державою (див. Денисов проти України, №76639/11, §§ 100-117, 25 вересня 2018 року). У цій справі Суд підтвердив, що суперечки, пов'язані із зайнятістю, самі по собі не виключаються із сфери "приватного життя" у значенні статті 8 Конвенції. Він також пояснив, що в такому спорі зазвичай виникає питання приватного життя: або через основні причини оскаржуваного заходу (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на мотивах), або - щодо певної категорії справ - через наслідки для приватного життя (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на наслідках - див. Денисов, згадане вище, §115). Нарешті, Суд підтвердив, що коли йдеться про підхід, заснований на наслідках, повинен бути досягнутий певний поріг суворості, і що заявник повинен представити докази, що підтверджують наслідки оскаржуваного заходу (див. Денисов, згадане вище, § 116). Втручання вважатиметься "необхідним у демократичному суспільстві" для законної мети, якщо воно відповідає "нагальній соціальній потребі", і, зокрема, якщо воно пропорційне законній меті, що переслідується. Незважаючи на те, що національна влада повинна зробити первинну оцінку необхідності, остаточна оцінка щодо того, чи вказані причини втручання є релевантними та достатніми, залишається предметом перевірки Судом на відповідність вимогам Конвенції (див. Полях та інші проти України, №58812/15 та 4 інших, § 283, 17 жовтня 2019 року).

Висновок: щодо застосовності статті 8 Конвенції, Суд вважає, що звільнення Заявника з роботи означало втручання у його право на повагу до приватного життя. Таке втручання сумісне зі статтею 8 лише в тому випадку, якщо воно "відповідає закону" та "необхідне в демократичному суспільстві" для досягнення однієї або кількох цілей, викладених у другому пункті. Не заперечувалося, що звільнення заявника мало юридичну основу у внутрішньому законодавстві, а саме у статті 106 Закону про працю. Якість цього закону сторони не ставили під сумнів, і Суд не бачить підстав для цього. Тому він дійшов висновку, що оскаржуване втручання було "відповідно до закону". Суд приймає твердження Уряду про те, що законною метою, яку переслідувало оскаржуване втручання, був насамперед "захист прав інших", а саме право учнів, які відвідують школу, на освіту хорватською мовою.

На початку Суд зазначає, що національне законодавство дозволяє навчатись мовами національних меншин, згідно відповідних міжнародних норм права, які зобов'язують державу-відповідача сприяти, серед іншого, збереженню мов національних меншин. У зв'язку з цим Суд зазначає, що очікувана мова викладання в школі на той час, як видається, не була чітко визначеною. Дійсно, вітчизняні органи влади - адміністративні та цивільні суди - мали труднощі з встановленням, якою мовою Заявник повинен був викладати на той час. Хоча це правда, що згідно із Законом про середню освіту, як загальне правило, усі школи мали забезпечувати навчання хорватською мовою, враховуючи специфіку процесу мирної реінтеграції в в регіоні, деякі школи у Східній Славонії на той час забезпечували заняття мовами меншин, зокрема сербською. Суд зазначає, що адміністративний суд не зміг остаточно встановити, якою мовою повинен був викладати Заявник. Крім того, згідно з листом директора школи та її показаннями перед судом першої інстанції, здається, що усне розпорядження про те, що в усіх класах викладання повинно здійснюватися виключно хорватською мовою, було надано лише про за місяць до проведення відповідної перевірки. Цивільні суди зрештою прийняли цей висновок. Відповідна перевірка, яка спричинила звільнення Заявника, була проведена лише щодо чотирьох вчителів сербського етнічного походження за анонімною скаргою учнів хорватського походження. Як зазначав Заявник, жоден вчитель хорватського походження не піддавався інспекції з метою встановити, чи доречно користування ними мовою під час занять, чи справді вони дотримувались інших законодавчих норм при виконанні своїх педагогічних обов'язків. Хоча це правда, що скарга учнів подавалась лише проти вчителів сербського походження, у конкретному повоєнному контексті регіону Східної Славонії на той час, виділивши певну групу осіб за мовним критерієм, який тісно пов'язаний з їх етнічним походженням, могло б виправдано порушити питання сумісності із забороною дискримінації, гарантованою як Конвенцією, так і Конституцією Республіки Хорватії. Уряд стверджував, що звільнення Заявника було необхідним заходом для захисту права учнів на освіту хорватською мовою. Хоча Суд жодним чином не бажає підірвати важливість цієї мети та її значення в конкретному контексті регіону Східної Славонії на той час, він не може не зазначити, що жодних альтернатив звільненню, які б дозволили Заявнику узгодити своє викладання з чинним законодавством не розглядалося у його справі. За обставин справи Заявника національні органи влади не надали релевантних та достатніх причин, чому не можна було очікувати від Заявника вдосконалення своїх навичок хорватської мови або адаптації свого словникового запасу до того рівня, який був нещодавно прийнятим стандартом у школі на той час. Враховуючи незаперечну близькість двох відповідних мов, а також той факт, що Заявник більшу частину свого професійного життя проживав і працював у Хорватії, важко зрозуміти, чому варіант надання йому можливості пройти додаткові курси з навчання стандартній хорватській мові за подальших обставин не вивчалось. Натомість, покладаючись виключно на його вік та роки служби, влада застосувала найсуворішу санкцію, тим самим суттєво втручаючись у права Заявника. Беручи до уваги, зокрема, специфічний післявоєнний контекст регіону Східної Славонії на той час, зазначених вище міркувань достатньо, щоб Суд міг зробити висновок, що звільнення Заявника з роботи не відповідало нагальній соціальній потребі, а також не було пропорційно цілі, яку прагнули досягти.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: право на повагу до приватного і сімейного життя, дискримінація за віком та етнічним походженням, захист права на освіту, трудовий спір