Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 лютого 2021 року

у справі «VERMEERSCH проти Бельгії»

за заявою № 49652/10

Щодо розгляду касаційної скарги в період набрання чинності законом, який безпосередньо застосовується до касаційного провадження

Фабула справи: Заявник скаржився на відсутність ясності та передбачуваності на момент викладу фактів справи національного законодавства та судової практики у справах позовної давності, що призвело до відмови Заявнику у задоволенні позову про відшкодування завданої йому шкоди з боку держави. Заявник стверджує, що було порушено його право на доступ до суду,

Заявник, який є фермером, подав заяву для отримання дозволу на розширення своєї свинарської ферми. В 1996 році дана заява була задоволена частково, тому Заявник подав позов про визнання рішення недійсним. Остаточне рішення було прийняте в 2004 році на користь Заявника. У 2005 році Заявник звернувся з позовом до держави про відшкодування збитків в розмірі 368470 євро. 1 вересня 2008 року набув чинності закон від 25 липня 2008 року про внесення змін до правил про переривання строку позовної давності щодо позовів до держави. 10 жовтня 2008 року Заявник подав додаткове клопотання. Він стверджував, що його додаткова скарга повинна бути визнана прийнятною з огляду на зворотне застосування закону від 25 липня 2008 року, права на захист та право на доступ до справедливого судового розгляду. Суд залишив його позов без задоволення в зв’язку із закінченням строку позовної давності. Зокрема, дійшовши висновку, що подання позову про визнання рішення недійсним не зупиняло та не переривало строк позовної давності, тому не потрібно було чекати результатів розгляду позову про визнання рішення недійсним для того, щоб подати позов про відшкодування збитків відповідно до звичайних норм про деліктну відповідальність; термін позовної давності для вимог про відшкодування збитків розпочався 1 січня 1996 року, в той час як Заявник звернувся з даним позовом у січні 2005 року.

Правове обґрунтування: загальні принципи, що стосуються права на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, викладені у справі Zubac проти Хорватії, №40160/12, §§76-99, 5 квітня 2018 року; Nejdet Şahin et Perihan Şahin проти Туреччини, №13279/05, §§49-58, 20 жовтня 2011року). Зокрема, Суд повторює, що право доступу до суду має бути конкретним та ефективним, а не теоретичним та ілюзорним. Ефективний доступ до суду передбачає, що особа має чітку і конкретну можливість оскаржити акт, що є втручанням у його права (Paroisse gréco-catholique Lupeni проти Румунії, №76943/11, 29 листопада 2016 року, §86). Суд надає особливого значення тому, щоб учасник судового процесу міг знати чи передбачати випадки, що обмежують доступ до суду, і, зокрема, порядок здійснення засобів правового захисту (Zubac, цитоване вище, §87, Arrozpide Sarasola та інші проти Іспанії, №65101/16 та 2 інших, §106, 23 жовтня 2018 року). Право на доступ до суду не єсабсолютним, воно може породжувати обмеження, які неявно допускаються, оскільки за своєю суттю воно вимагає державного регулювання, яке може змінюватися з часом відповідно до потреб та ресурсів громади та окремих людей. Розробляючи такі правила, Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Проте обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, відкритий для особи, таким чином або до такої міри, що порушується сама суть права. Крім того, їх можна узгодити з пунктом 1 статті 6, лише якщо вони переслідують законну мету та якщо існує розумне співвідношення пропорційності між використовуваними засобами та ціллю, що переслідується (Paroisse Gréco-Catholique Lupeni та інші, цитоване вище, § 89 та Zubac, цитоване вище, § 78). Суд нарешті нагадує, що національні органи влади, а зокрема суди, мають тлумачити національне законодавство. Якщо прийняте тлумачення не є довільним або явно нерозумним, роль Суду обмежується лише перевіркою сумісності наслідків такого тлумачення з Конвенцією (Молла Салі проти Греції, №20452/14, п.149, 19 грудня 2018 року). Це особливо стосується тлумачення судами норм процесуального характеру, таких як строки подання документів або оскарження рішень. Суд також вважає, що норми, що стосуються формальностей та строків, яких слід дотримуватись, щоб подати позов, спрямований на забезпечення належного здійснення правосуддя та дотримання, зокрема, принципу правової визначеності. Зацікавленим сторонам слід очікувати застосування цих норм (Pérez de Rada Cavanilles проти Іспанії, 28 жовтня 1998 року, §45, Звіти про рішення та рішення 1998 - VIII, та Běleš and Others проти Чеської Республіки, №47273/99, §60, ЄСПЛ 2002-IX).

Висновок: дотримання формальних норм цивільного процесу, які дозволяють сторонам врегулювати спір, є корисним і важливим, оскільки воно може обмежити дискреційну владу, щоб забезпечити рівність сторін, щоб запобігти свавіллю, дозволити вирішувати та розглядати спір та приймати рішення ефективно та протягом розумного часу, а також гарантувати юридичну визначеність та повагу до суду. Однак право доступу до суду може бути порушене по суті, коли його нормативні акти припиняють служити цілям правової визначеності та належного здійснення правосуддя та становлять свого роду бар'єр, який заважає стороні, яка звертається до суду, отримати рішення свого спору, винесене компетентним судом. Заявник зробив все, що міг, у рамках провадження в суді касаційної інстанції, беручи до уваги чинні процесуальні норми. Насправді, у своєму касаційному клопотанні він уже згадав запропонований закон, який розглядався парламентом, і він зарезервував можливість використання нових засобів, якщо запропонований закон набере чинності під час розгляду справи. Закон від 25 липня 2008 року набрав чинності, коли касаційна скарга Заявника розглядалася в суді касаційної інстанції. Однак, схоже, хоча наміром законодавця було зробити закон від 25 липня 2008 року безпосередньо застосовним до справ, що перебувають на розгляді, включаючи справи, такі як дана, коли касаційна скарга ще розглядалася, ця мета не могла здійснитися на практиці через процесуальні норми, що застосовуються до подання касаційної скарги з питань права. Ця справа виявила прогалину у правилах, що стосуються допустимості касаційних скарг та касаційних клопотань, норм, які самі по собі не суперечать статті 6 §1. Дійсно, можуть бути виняткові випадки, коли, поки триває розгляд касаційної скарги, набирає чинності закон, який безпосередньо застосовується до касаційного провадження та відносно якого скаржник може стверджувати, що він може вплинути на вирішення спору в суді касаційної інстанції. Як ілюструє ця справа, заява, заснована на такому новому законі, не може бути подана до суду касаційної інстанції. У будь-якому випадку, якщо інше тлумачення процесуальних положень юридично не було можливим, бельгійська правова система не дозволяла Заявникові належно подати до Касаційного суду заяву, засновану на новому законі. Це призвело до ситуації, яка не була адаптована до конкретних обставин справи. За цих обставин Суд вважає, що нормативні акти перестали служити цілям "правової визначеності" та "належного здійснення правосуддя". У поєднанні з правовою невизначеністю, пов'язаною із зупиненням і перериванням строку позовної давності шляхом подання позову про скасування, оскільки він існував на той час, цей закон становив своєрідний бар'єр, який заважав Заявникові вирішувати його по суті. Тому його право на доступ до суду було порушено по суті.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, відшкодування збитків, закінчення строку позовної давності, право на доступ до суду