Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 березня 2021 року

у справі «FEILAZOO проти Мальти»

за заявою № 6865/19

Щодо перебування затриманої особи, яка підлягає депортації, разом з особами, поміщеними на карантин Covid-19

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що 10 квітня 2018 року службовці застосували надмірну силу, стримуючи його, і що не було проведено відповідного розслідування після відмови його захистити. Він також скаржився на свої умови утримання в ізоляторі для іммігрантів.

Заявник є громадянином Нігерії та проживає в с.Сафі (Мальта). 23 лютого 2010 року Заявник був засуджений за скоєння кримінальних правопорушень, пов’язаних з наркотиками, до позбавлення волі та штрафу. Крім того, його було зобов’язано відшкодувати витрати. В зв’язку зтим, що у нього не було коштів сплатити штраф та витрати, він був додаткого засуджений до 22,5 місяців позбавлення волі. За кілька днів до звільнення Заявник повідомив, що повернеться в Іспанію, де він мав дозвіл на проживання, але з’ясувалося, що влада Іспанії відмовилась приймати його як законного резидента. Після звільнення Заявника доставили до Імміграційної служби і повідомили, що мають намір повернути його в Нігерію. Представники влади стверджували, що Заявник проявив агресію, намагався завдати шкоди, навіть кусав тюремних службовців, внаслідок чого довелося застосувати перцевий балончик. Лікарем було зафіксована ряд ушкоджень у Заявника, що було підтверджено експертним висновком. Двоє поранених службовців подали скарги до поліції. В ході розслідування Заявника допитувала за відсутності адвоката, підписувати відповідний протокол він відмовився. 5 лютого 2019 року Заявника було визнано винним та засуджено до позбавлення волі, штрафу, зобов’язано відшкодувати витрати. Після апеляційного перегляду вироку був виданий наказ про депортацію Заявника. Проте його повернули до в’язниці в зв’язку з тим, що він не сплатив 4000 євро штрафу. Заявник стверджував, що під час перебування у в’язниці йому створювалися перешкоди для доступу до правової допомоги. Його звільнили 14 вересня 2019 року лише для тримання під вартою як незаконного мігранта, де він знаходився до 13 листопада 2020 року. Органи влади Нігерії відмовилися надати проїзний документ і тому Заявника до цього часу не депортували. 19 серпня 2019 року Заявник подав заяву до Суду, Уряд був повідомлений про велику кількість його скарг. Представник Заявника, який надавав йому правову допомогу, після цього не подав жодного листа або зауваження, незважаючи на прохання зробити це, Заявник стверджував, що адвокат з ним не зв’язувався і він не отримував правової допомоги. Виявилося, що через непорозуміння між Заявником та адвокатом, останній просив про відсторонення його від справи. Проте це питання не було вирішено судом через пандемію Covid-19.

Правове обґрунтування: відповідно до судової практики жорстоке поводження повинно досягти мінімального рівня жорстокості, якщо воно підпадає під дію статті 3 Конвенції. Оцінка цього мінімального рівня тяжкості є відносною; це залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість, його фізичний та психічний вплив, а в деяких випадках і стать, вік та стан здоров’я жертви. Крім того, розглядаючи, чи є поводження "таким, що принижує гідність" у значенні статті 3, Суд враховуватиме, чи є його метою принизити та зневажити відповідну особу і чи потягло це відповідні наслідки для її особистості, несумісні зі статтею 3. Однак відсутність такої мети не може остаточно виключити висновок про порушення статті 3 (див. Riad and Idiab проти Бельгії, №29787/03 та 29810/03, §§ 95-96, 24 січня 2008 року). Згідно зі статтею 3, держава повинна забезпечити, щоб особа утримувалася в умовах, сумісних з повагою до людської гідності, і щоб спосіб виконання заходу не піддавали особу стражданню або труднощам, що перевищують неминучий рівень страждань, притаманний затриманню (див. Riad and Idiab, згадане вище, § 99; SD проти Греції, №53541/07, п.47, 11 червня 2009 року; і AA проти Греції, №12186/08, §55, 22 липня 2010 року). Оцінюючи умови тримання під вартою, слід враховувати сукупний вплив цих умов, а також конкретні твердження заявника (див. Dougoz проти Греції, №40907/98, п.46, ЄСПЛ 2001 ‑ II). Також слід враховувати тривалість періоду, протягом якого особа тримається під вартою в конкретних умовах (див. Muršić проти Хорватії, №7334/13, п.101, 20 жовтня 2016 року).Крайня нестача особистого простору в зоні утримання має значення як аспект, який слід враховувати з метою встановлення того, чи оскаржувані умови утримання були "погіршуючими" з точки зору статті 3 (див. Karalevičius проти Литви, №53254/99, п.36, 7 квітня 2005 року, а для детального аналізу принципів, що стосуються питання перенаселеності, див. Muršić, згадані вище, §§136-141). Крім необхідності мати достатній особистий простір, інші аспекти фізичних умов тримання під вартою мають значення для оцінки відповідності статті 3. Такі елементи включають доступ до фізичних вправ на відкритому повітрі, природне освітлення або повітря, наявність вентиляції та відповідність основним санітарно-гігієнічним вимогам (див. M.S.S. проти Бельгії та Греції, №30696/09, §222, ЄСПЛ, 2011 року). Суд, зокрема, зазначає, що в тюремних нормах, розроблених Комітетом з питань запобігання катуванням, конкретно згадуються фізичні вправи на свіжому повітрі та вважається базовою гарантією добробуту ув'язнених, щоб усім їм без винятку дозволяли принаймні одну годину фізичних вправ на відкритому повітрі щодня, бажано як частина ширшої програми діяльності (див. Abdullahi Elmi and Aweys Abubakar проти Мальти, №№25794/13, 28151/13, 22 листопада 2016 року, § 102).

Висновок: із тверджень відповідних сторін видно, що Заявник був оглянутий лікарями у зв'язку з його захворюваннями, коли це було необхідно, і йому було призначено відповідне медичне лікування, як це було б, якби він проходив лікування у державній лікарні як і будь-який інший вільний громадянин. Медичне лікування в місцях тримання під вартою має бути належним та порівнянним за якістю лікування, яке державні органи влади зобов’язались забезпечити населенню в цілому. Проте це не означає, що кожному затриманому має бути гарантоване таке саме медичне лікування, яке надається в найкращих закладах охорони здоров'я за межами місць тримання під вартою. Суд стурбований різноманітними заявами, особливо з огляду на те, що тримання Заявника під вартою тривало близько чотирнадцяти місяців. Суд вражає особливо той факт, що Заявника майже сімдесят п’ять днів (з 29 квітня по 13 липня 2020 року) тримали одного в контейнері, без доступу до природного світла або повітря, і що протягом перших сорока днів (з 29 квітня по 8 червня) він не мав можливості виходити на повітря. Справді, враховуючи використання контейнерів для розміщення в контексті відкритих центрів та конкретні заяви Заявника з посиланням на точні дати, коли це тривало та за яких обставин, Суд вважає за доцільне надати довіру версії подій Заявника. Відсутність доступу до простору та фізичних навантажень є фактором, що має значну вагу в поєднанні з іншими умовами. Що стосується страждань від спеки в контейнері, зазначених Заявником, Суд повторює, що не можна нехтувати стражданнями від холоду та спеки, оскільки такі умови можуть впливати на самопочуття та в екстремальних обставинах впливати на здоров'я. Крім того, протягом цих сімдесяти п’яти днів, коли він утримувався в контейнері, але особливо протягом перших сорока днів цього періоду, протягом яких йому навіть не дозволяли здійснювати фізичні вправи, Заявник зазнав фактичної ізоляції, хоча і не де-юре. У зв’язку з цим тривалість відповідного періоду вимагає ретельного вивчення Судом його обґрунтування, необхідності вжитих заходів та їх пропорційності щодо інших можливих обмежень, гарантій, що пропонуються Заявнику для уникнення свавілля та вжитих заходів органами влади, які повинні були переконатись, що фізичний та психологічний стан Заявника дозволяв йому залишатися в ізоляції. Не оспорюється, що Заявник був ув'язнений для власного захисту з власної вини. Однак жорсткість та тривалість вжитого заходу, а саме те, що щонайменше сорок днів Заявник майже не контактував з кимось (крім охоронців та можливості кількох телефонних дзвінків), здається надмірною за даних обставин. Здається, влада не вжила жодних заходів для забезпечення того, щоб фізичний та психологічний стан Заявника дозволяв йому залишатися в ізоляції, а також не здається, що за конкретних обставин цієї справи не передбачались інші альтернативи цій ізоляції. Крім того, Суд стурбований твердженням, не спростованим Урядом, про те, що після цього періоду Заявника було переміщено до інших житлових приміщень, де в карантині Covid-19 утримувались новоприбулі (шукачі притулку). Немає жодних ознак того, що Заявник потребував такого карантину - особливо після періоду ізоляції - який, крім того, тривав майже сім тижнів. Таким чином, захід розміщення його на кілька тижнів з іншими особами, які могли б становити загрозу для його здоров'я за відсутності відповідних висновків щодо цього, не може розглядатися як захід, що відповідає основним санітарним вимогам.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (п.1 ст.5 Конвенції), невиконання державою-відповідачем своїх зобов’язань щодо індивідуальних заяв (ст.34 Конвенції).

Ключові слова: карантин Covid-19, заборона катування, право на свободу та особисту недоторканність, індивідуальна заява, жорстоке поводження