Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 14 травня 2019 року

у справі «Молдавська проти України»

за заявою № 43464/18

Щодо відсутності обмеження прав особи вимогою представництва її інтересів в суді виключно адвокатом

Фабула справи: Заявник скаржиться, що її представнику не було дозволено подати касаційну скаргу з питань права і що таке обмеження не можна було передбачити під час спроби подати таку скаргу. Вона також стверджувала, що існує виняток з правила щодо представництва виключно адвокатом, якщо справа є малозначною, але законодавство на момент оскарження не вказало, які справи слід вважати малозначними.

У червні 2017 року заступник прокурора місцевої прокуратури подав позов до господарського суду в інтересах держави, оскаржуючи рішення сільської ради продати земельну ділянку, розташовану біля ватерлінії Заявникові та I. для їх комерційних потреб (вони мали магазин, розташований на цій ділянці). Заявник уповноважив правника, пана М., представляти її в національних судах та інших установах протягом трьох років без зазначення будь-якого конкретного провадження. Необхідна форма надання повноважень була завірена нотаріально. Вона не визначала М. як адвоката. 7 серпня 2017 року суд виніс рішення, яким задовольнив вимогу прокурора та анулював договір купівлі-продажу між сільською радою і Заявником та I. щодо даної земельної ділянки на тій підставі, що відповідно до чинного законодавства земля в прибережній зоні не може бути приватизована. Заявник подав апеляцію на дане рішення. 1 листопада 2017 року господарський суд апеляційної інстанції залишив рішення без змін. Заявник був представлений своїм правником М. на слуханні в цьому суді. 20 листопада 2017 року М. подав касаційну скаргу на рішення від 7 серпня та 1 листопада 2017 року до господарського суду касаційної інстанції. Після судової реформи в Україні справа була передана до Верховного Суду. 12 березня 2018 року Верховний Суд ухвалив постанову про відмову в задоволенні касації Заявника з питань права, оскільки М. не представив доказ того, що він є адвокатом. Верховний Суд зазначив, що згідно зі змінами до Конституції України, які набули чинності 30 вересня 2016 року, з 1 січня 2017 року було обов'язковим, щоб заявники були представлені саме адвокатом у всіх провадженнях, порушених після цієї дати, в яких Верховний Суд засідав як суд касаційної інстанції.

Правове обґрунтування: право доступу до суду не є абсолютним, і може підлягати обмеженням, які дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує державного регулювання, яке може змінюватися в часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб. Визнаючи таке регулювання, Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Попри те, що ухвалення остаточного рішення щодо дотримання вимог Конвенції є повноваженнями Суду, він не повинен підміняти оцінку національних органів будь-якою іншою оцінкою того, що може бути найкращою політикою у цій сфері. Тим не менше, обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, який залишається для особи, у такий спосіб або в такій мірі, що сама суть права буде порушена. Крім того, обмеження не буде сумісним з пунктом 1 статті 6, якщо воно не переслідує легітимну мету і якщо відсутнє розумне співвідношення пропорційності між засобами, що використовуються та метою, яка має бути досягнута (див. Zubac проти Хорватії, №40160/12, §78, 5 квітня 2018 року). У справі «Загородній проти України» (№ 27004/06, 24 листопада 2011 року), яка стосувалася ситуації до проведення конституційної реформи 2016 року, Суд був покликаний розглянути питання Заявника про представництво в українських судах юридично підготовленою особою, яка не була адвокатом. Така можливість була передбачена Конституцією, але не була достатньо деталізована в процесуальному законодавстві, що призвело до висновку Суду про те, що право Загороднього на вільний вибір свого захисника було обмежено у спосіб, що є несумісним з вимогами статті 6 § 1 та 3 Конвенції (див. вищезазначене Загородний проти України, §55).

Висновок: вимога про те, щоб апелянт був представлений кваліфікованим правником перед судом касаційної інстанції, як, наприклад, вимога, що застосовується в даній справі, не може розглядатися як така, що суперечить статті 6. Ця вимога чітко сумісна з особливостями статусу Верховного Суду як вищого суду, що розглядає касаційні питання, і це загальна риса правових систем у ряді держав-членів Ради Європи. Навіть більш широке обмеження вільного вибору захисника, що звужує його лише до адвоката перед всіма судами, само по собі не може підняти питання за статтею 6 Конвенції, оскільки для забезпечення ефективного захисту особи можуть вимагатися конкретна юридична кваліфікація. Однак таке обмеження права Заявника повинно мати достатню підставу у внутрішньому законодавстві, щоб уникнути свавілля. За обставин даної справи Заявник і її представник повинні були знати про однозначні перехідні положення Конституції, що стосуються вимоги відносно представництва у Верховному Cуді, яке повинно здійснюватись виключно адвокатами з 1 січня 2017 року. Виняток з цього правила було зроблено для справ, які вже були розглянуті 30 вересня 2016 року, коли були внесені зміни до Конституції, що не стосувалося Заявника. Більше того, відповідні статті Господарського процесуального кодексу України, викладені до вступу в силу 15 грудня 2017 року, не містять жодного положення, яке могло б ввести в оману Заявника щодо застосовності вищезазначених конституційних положень до її справи. Таким чином, обмеження обов'язкового представництва було передбачуваним і обґрунтованим. Процедурні вимоги, такі як обов'язкове представництво адвокатом, не повинні обмежувати право суб'єкта права на доступ до суду у зв'язку з її фінансовим становищем. Це означає, що сторона повинна мати можливість подати заяву про надання правової допомоги з метою виконання такої процедурної вимоги. У даній справі Заявник не стверджувала, що вона не могла звернутися або дозволити собі залучити адвоката, або потребувала державної правової допомоги для того, щоб мати таке представництво. Суд не бачить необхідності розгляду аргументів Заявника про те, що її справу можна було б вважати "малозначною", і тому вона могла б мати право користуватися винятком з правила про обов'язкове представництво, враховуючи, що малозначні справи не підлягають оскарженню до суду касаційної інстанції відповідно до процесуальних положень. Беручи до уваги вищевикладені міркування, Суд робить висновок, що немає жодної підстави вважати, що право Заявника на суд у розумінні пункту 1 статті 6 було порушено.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції), скарга визнана явно необґрунтованою і відхилена відповідно до пунктів 3 (а) та 4 статті 35 Конвенції.

Ключові слова: право на справедливий суд, судова реформа, малозначні справи, обмеження обов'язкового представництва, надання правової допомоги