Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 21 листопада 2019 року

у справі «DUMAGAS TRANSPORT S.A. проти Болгарії»

за заявою № 59271/11

Щодо правомірності конфіскації транспортного засобу у володільця в разі засудження водія за контрабанду

Фабула справи: Компанія-заявник скаржилася, що не мала можливості брати участь у провадженні, яке призвело до конфіскації та захищати свої права.

Компанія-заявник надає послуги з перевезення та логістики. 9 лютого 2011 року три вантажівки Компанії-заявника були затримані та працівники болгарської митниці виявили велику кількість незадекларованих парфумів та цигарок. Для цілей подальшого кримінального провадження було встановлено, що вартість контрабандного товару сягала приблизно 28 750 євро. Контрабандні товари та вантажівки були вилучені як речові докази. Компанія-заявник була власником однієї з вантажівок та орендарем двох інших за договорами фінансової оренди, якими передбачалося, що після спливу відповідних строків оренди, Компанія-заявник могла придбати право на вантажівки. Компанія-заявник. продовжувала виплачувати щомісячні платежі за цими контрактами до 2016 року. За оцінками експертів вартість трьох вантажівок складала 205 100 болгарських левів (еквівалент 105 000 євро) Проти трьох водіїв було почато кримінальне провадження за контрабанду. Компанія-заявник подала клопотання про повернення вантажівок, проте трьома постановами прокурора у такому поверненні було відмовлено. Прокурор вказав, що оскільки вчинені водіями правопорушення були доведені «безспірним чином», то вантажівки мали бути конфісковані відповідно до ч.8 ст. 242 Кримінального кодексу. Компанія-заявник оскаржила дані постанови, проте трьома рішеннями суду від 28 лютого 2011 року скарги були залишені без задоволення. За наслідками розгляду однієї із скарг суд вказав, що речові докази можуть бути повернуті до завершення відповідного кримінального провадження лише в тому випадку, якщо це не буде заважати іншим кримінальним провадженням. У двох інших випадках скарги Компанії-заявника були визнані неприйнятними, оскільки не було доведено, що особа, яка подала їх, була уповноважена діяти від її імені. Тим часом, троє водіїв уклали з органами прокуратури угоди про визнання винуватості, визнавши свою вину у контрабанді товарів і погодившись на умовне позбавлення волі. Умови угод також передбачали конфіскацію вантажівок відповідно до ч. 8 ст. 242 Кримінального кодексу. Угоди про визнання винуватості були затверджені судом, не підлягали оскарженню та негайно набрали законної сили. В подальшому Компанія-заявник звернулась до прокуратури із клопотанням про повторне відкриття кримінального провадження. Постановами прокуратура від 31 травня 2011 року та двома подальшими рішеннями від 15 червня 2011 року було встановлено, що підстав для повторного відкриття проваджень не було. Однією з підстав відмови було те, що конфіскація здійснювалась відповідно до вимог ч. 8 ст. 242 Кримінального кодексу, і така конфіскація не могла здійснюватись у тих випадках, коли вартість використовуваного для контрабанди транспортного засобу явно не відповідала серйозності вчиненого правопорушення. Було підкреслено, що тяжкість правопорушення визначається не лише вартістю контрабандних товарів, а й іншими відповідними обставинами. Аналогічні твердження зазначалися і у трьох постановах прокурорів Генеральної прокуратури від 1 та 29 вересня, а також від 17 жовтня 2011 року відповідно до поданих клопотань Компанії-заявника про повторне провадження у справі.

Правове обґрунтування: Компанія-заявник була власником одного з конфіскованих вантажних автомобілів, а також була орендарем двох інших - на підставі лізингу. За цими договорами вона може набути права власності на вантажівки після закінчення відповідних строків оренди. Більше того, Компанія-заявник залишалася зобов’язаною сплачувати щомісячні платежі за договором до 2016 року. Відповідно, Компанія-заявник мала достатньо встановлений майновий інтерес до двох вантажних автомобілів, якими вона формально не володіла, тобто «володіла» ними у розумінні статті 1 Протоколу № 1. З іншого боку, Суд вважає, що конфіскація вантажних автомобілів є втручанням у "володіння" Компанії-заявника. Щодо того, чи було це втручання виправданим, Суд посилається на свої висновки в аналогічній справі of Ünsped Paket Servisi SaN. Ve TiC. A.Ş проти Болгарії ( № 3503/08, 13 жовтня 2015 року, п. 42-47). У цій справі було зазначено, що національний суд, конфіскуючи вантажний автомобіль заявника, ні в якому разі не розглядав законність такої конфіскації, зокрема, на предмет відповідності вартості вантажного автомобіля серйозності правопорушення, як того вимагає частина 8 статті 242 Кримінального кодексу. Також національний суд не досліджував поведінку водія вантажного автомобіля та чи могла або повинна була знати Компанія-заявник про контрабанду. Нарешті, Суд розкритикував положення національного процесуального права за те, що вони не надають Компанії-заявнику можливість оскаржити конфіскацію. Все це означало, що справедливий баланс, який повинен був бути досягнутий між захистом права власності заявника та вимогами суспільного інтересу, був порушений, порушуючи статтю 1 Протоколу № 1. Такі ж міркування справедливі і у даній справі.

Висновок: суд, який затвердив угоди про визнання винуватості між водіями вантажних автомобілів та органами прокуратури та конфіскував вантажні автомобілі Компанії-заявника, не досліджував дотримання вимог частини 8 статті 242 Кримінального кодексу, зокрема вимогу, що дозволяє конфіскацію, лише якщо вартість транспортного засобу, що підлягає конфіскації, відповідає серйозності правопорушення. Крім того, суд не проаналізував, чи знала Компанія-заявник та чи повинна була знати про контрабанду, вчинену її водіями. Нарешті, Компанії-заявнику не було надано жодної можливості оскаржити конфіскацію своїх вантажних автомобілів у кримінальному провадженні проти трьох водіїв. Нарешті, оскільки Уряд стверджував, що Компанія-заявник могла позиватися проти водіїв вантажних автомобілів, засуджених за контрабанду, щодо відшкодування своїх грошових збитків, Суд зауважує, що у подібних ситуаціях Суд вказує на те, що позов про відшкодування такого характеру спричинив би подальшу невизначеність для добросовісного власника конфіскованого майна, оскільки засуджена особа може бути визнана неплатоспроможною. Таким чином, позов про відшкодування збитків не являв собою достатню можливість для Компанії-заявника щодо розгляду відповідної справи перед компетентними національними органами. Загальний характер аргументу, викладеного Урядом, не дозволяє Суду відступати від вищезгаданих висновків. Держава, яка конфіскувала вантажний автомобіль Компанії-заявника, не передбачивши процедури, згідно з якою Компанія-заявник могла б захистити свої майнові права, не може звільнити себе від відповідальності згідно з Конвенцією щодо вимоги забезпечення такої процедури шляхом вказівки на можливість Компанії-заявника вимагати відшкодування у третьої сторони. Вищевикладені міркування є достатніми для того, щоб Суд міг зробити висновок про те, що національні органи не змогли досягти необхідного справедливого балансу між захистом «володіння» Компанії-заявника та вимогами суспільного інтересу.

Констатовані порушення: право мирно володіти своїм майном (ст.1 Протоколу № 1 до Конвенції), немає необхідності перевіряти заяву в частині твердження про порушення права на справедливий суд (п.1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: право мирно володіти своїм майном, право на справедливий суд, контрабанда, повернення речових доказів, відшкодування збитків