Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 30 квітня 2020 року

у справі«KEANEY проти Ірландії»

за заявою № 72060/17

Щодо відсутності порушення розумних строків розгляду справи в разі дій Заявника, які зумовили його надмірну тривалість

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що тривалість провадження порушувала його право на розгляд справи в розумний строк

У 1996 році Заявник, вигравши гроші в національній лотереї, придбав будівлю з наміром відкрити тематичні бар та ресторан. Через несподівані структурні дефекти приміщення у Заявника закінчилися гроші до завершення проекту. В результаті він запозичив гроші в банку, щоб завершити ремонт; однак позичена сума виявилась недостатньою. Після залучення інвестора, укладання низки угод, передачі паїв, поділу майнових інтересів з інвестором М.Н., останній відмовився переукладати з Заявником договір оренди і заволодів приміщенням. В лютому 2006 року Заявник звернувся до суду з численними позовами до вісімнадцяти позивачів стосовно шкоди, завданої шахрайством, обманом, наданням неправдивої інформації в процесі здійснення господарських операцій в 2000 -2003 роках. Заявник намагався скасувати всі операції, укладені між ним та кількома сторонами протягом цього періоду. За ухвалою суду Заявник виправляв недоліки позовної заяви, судом розглядалися клопотання частини відповідачів, які містили аргументи того, що вони є неналежними відповідачами. Ці клопотання головним чином випливали з погано деталізованого характеру вимог Заявника. 24 липня 2006 року заявник подав заяву про зміну позовних вимог. 16 січня 2007 року суд виніс рішення про визнання частини відповідачів неналежними та зобов’язав Заявника надати виправлену позовну заяву. Позови до чотирнадцяти з вісімнадцяти відповідачів були скасовані. 15 лютого 2007 року Заявник подав новий позов, який знову не відповідав вимогам, визначеним рішенням суду. Після багаторазового подання неналежно оформлених позовів, різноманітних клопотань, які розглядалися судом, остаточний позов був поданий 1 липня 2008 року. Суд визнав, що він не виконав усі вимоги, і його провадження було припинено. Суддя зазначив, що аспекти справи Заявника, взяті разом із способом, яким він та його адвокати намагалися обійти попереднє рішення суду, межують із зловживанням процесом. У період з лютого 2007 року по лютий 2009 року Заявник подав апеляційні скарги відносно різних відповідачів з наміром оскаржити перше рішення суду від 16 січня 2007 року. Апеляційні скарги були залишені без руху і подані повторно з виправленими недоліками 14 березня 2014 року. В судовому засіданні 13 березня 2015 року суд апеляційної інстанції виніс ухвалу, призначивши дату слухання та обмеживши час для подання Заявником додаткових доказів. 23 липня 2015 року рішення суду першої інстанції було залишено без змін, також суд зазначив, що висунення Заявником необґрунтованих тверджень проти інших учасників процесу є не що іншим, як зловживанням процесом. Апеляційна скарга на друге рішення також була подана з порушення вимог законодавства, Заявнику був наданий час для виправлення недоліків, проте він не виконав вказаних вимог. Суд розглянув апеляційну скаргу 28 лютого 2017 року та виніс своє рішення 5 квітня 2017 року, встановивши, що немає підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

Правове обґрунтування: обґрунтованість тривалості провадження повинна оцінюватися з урахуванням обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справа, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також те, що поставлено на карту заявника у суперечці (див. Lupeni Greek Catholic Parish та інші проти Румунії, № 76943/11, §143, 29 листопада 2016 року, Frydlender проти Франції, № 30979/96, §43, ЄСПЛ 2000-VII, Comingersoll SA проти Португалії, № 35382/97, п.19, ЄСПЛ 2000-IV і Sürmeli проти Німеччини, № 75529/01, п. 128, ЄСПЛ 2006 ‑ VII). Вимагаючи розгляду справ у “розумний строк”, пункт 1 статті 6 підкреслює важливість здійснення правосуддя без затримок, які можуть поставити під загрозу його ефективність та довіру (див. Scordino проти Італії (№ 1), № 36813/97, §224, ЄСПЛ 2006-V). Договірні Держави мають організувати свої судові системи таким чином, щоб їхні суди могли гарантувати право кожного отримувати остаточне рішення щодо суперечок, що стосуються цивільних прав та обов'язків, у розумних межах. часу (див. Frydlender проти Франції, цитоване вище, §43; Superwood Holdings Plc та інші проти Ірландії, № 7812/04, § 38, 8 вересня 2011 року). Тимчасове затягування судових справ не тягне за собою міжнародної відповідальності Договірної Держави, якщо вона вживає належних заходів щодо виправлення з необхідною оперативністю. Однак хронічне перевантаження справ у національній системі не може виправдати надмірну тривалість судочинства (Probstmeier проти Німеччини, 1 липня 1997 року, §64, Звіти 1997 ‑ IV), а також той факт, що ситуації із затягуванням стали звичайними (Unión Alimentaria Sanders SA проти Іспанії, 7 липня 1989 року, § 40, Серія A № 157). В цивільному процесі основне зобов'язання щодо руху справи покладається на самих сторін, які зобов'язані старанно виконувати відповідні процесуальні дії (див. Unión Alimentaria Sanders SA проти Іспанії, згадане вище, § 35).

Висновок: провадження тривало понад одинадцять років, щоб визначитись на двох рівнях юрисдикції. Судовий процес Заявника набув масштабу, який не відповідав характеру основного юридичного позову. Заявник та його законні представники порушили провадження проти вісімнадцяти відповідачів, і значна частина початкової роботи суду першої інстанції у 2006 та 2007 роках була присвячена вирішенню питання, який із численних позовів повинен бути відхилений. Поведінка Заявника протягом усього часу мала критичний вплив на хід справи. Нездатність Заявника, якого представляли адвокати, належним чином заявляти та просувати свої позовні вимоги, вирішально сприяла затримці провадження на рівні суду першої інстанції. Заявник мусив неодноразово вносити зміни до своєї позовної заяви, перш ніж вона була належним чином пред’явлена ​​відповідно до вимог законодавства. Багаторазові випадки невиконання Заявником вимог суду однозначно призвели до подальших затримок у справі. Заявник не може посилатися на періоди, протягом яких його дії спричинили затримку. Провадження у справі в суді першої інстанції закінчилося через два роки та десять місяців з дати їх початку, і поведінка Заявника повністю сприяла їх тривалості. Як тільки Заявник оформив свої заяви відповідно до національних процесуальних вимог, провадження у суді закінчилося протягом п’яти місяців. Таким чином, провадження у справі в суді першої інстанції тривало протягом розумного строку.

На рівні суду апеляційної інстанції існували проблеми щодо способу подання Заявником двох апеляцій. В обох випадках він не зміг подати свої апеляційні скарги вчасно. Однак сама поведінка Заявника не може виправдати всю тривалість провадження. Певні стадії апеляційного провадження були необґрунтовано тривалими, і бездіяльність Заявника при розгляді його апеляцій у суді апеляційної інстанції, як видається, тривала без наслідків до тих пір, поки відповідачі не вжили заходів щодо залишення їх без задоволення. Суд виніс своє остаточне рішення 5 квітня 2017 року, через вісім років після останнього звернення з апеляцією до цього суду. Суд приходить до висновку, що, незважаючи на поведінку Заявника, який явно сприяв затримці справи як перед судом першої, так і другої інстанцій, загальна тривалість провадження була надмірною і не відповідала вимозі розумного часу.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 в.поєднанні з п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, право на ефективний засіб юридичного захисту, залишення позовної заяви без руху, надання строку для виправлення недоліків