Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 28 травня 2020 року

у справі«FARZALIYEV проти Азербайджану»{1]

за заявою № 29620/07

Щодо застосування п.2 ст.6 Конвенції в разі закриття кримінального провадження за відсутності повідомлення про обвинувачення

Фабула справи: Заявник стверджував, що його права на справедливий суд та презумпцію невинуватості були порушені в рамках національного процесу цивільної компенсації.

На початку 1990-х років Заявник обіймав посаду прем'єр-міністра Нахічіванської Автономної Республіки ( далі - “НАР”), автономного утворення в Республіці Азербайджан. На момент подій, що спричинили цю заяву, він не обіймав жодних публічних посад протягом багатьох років і проживав у Туреччині з 1993 року. На підставі заяви Кабінету Міністрів НАР прокуратура порушила кримінальну справу за статтями, що передбачали відповідальність за розкрадання, вчинене групою людей, розкрадання в особливо великих розмірах та зловживання службовим становищем стосовно інциденту, пов’язаного з імовірним розкраданням державних коштів з бюджету НАР, що мали місце в листопаді та грудні 1991 року та лютому 1992 року. Стверджувалося, що державні кошти були виділені на придбання декількох вертольотів в рамках транзакції за участю приватної компанії, однак ці вертольоти ніколи фактично не були поставлені, а гроші натомість були розкрадені. Під час розслідування органи прокуратури допитали вісім осіб, також намагалися допитати Заявника в якості свідка, видавши повістку на допит, але не змогли цього зробити, оскільки Заявник знаходився за кордоном. Органи прокуратури також досліджували інші матеріали, включаючи висновок експертів з бухгалтерського обліку. Рішенням від 21 січня 2006 року прокуратура закрила кримінальне провадження через закінчення дванадцятирічного строку притягнення до кримінальної відповідальності, що застосовувався до даного виду кримінальних правопорушень. Заявник ніколи не поставав за це правопорушення перед судом, компетентним визначати питання про вину за кримінальним законодавством. У вказаному рішенні, зокрема, було зазначено, що матеріалами розслідування було доведено висунуте обвинувачення, однак Заявник повинен бути звільнений від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строку притягнення до кримінальної відповідальності. Заявник зміг вперше дізнатися про ці рішення десь у 2006 року, після того як органи прокуратури порушили проти нього цивільний позов та безуспішно оскаржував рішення про закриття кримінального провадження перед органами прокуратури та судами, стверджуючи, що воно було прийняте з порушенням різних вимог національного законодавства. 16 лютого 2006 року прокуратура звернулася до суду з цивільним позовом проти Заявника, та ще двох осіб в порядку, передбаченому КПК для “подання цивільного позову в рамках кримінального провадження”, просивши суд зобов'язати цих осіб надати державі компенсацію за розкрадання, яке вони імовірно вчинили в 1991 та 1992 роках. У своєму позові прокуратура зазначила, що “було доведено” доказами, зібраними слідством, що відповідачі вчинили розкрадання державних коштів у великих розмірах, але їх “звільнили” від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності. Прокуратура також зазначила, що, хоча кримінальне провадження довелося закрити з цієї причини, відповідачі все ще зобов’язані відшкодувати державу за “злочин”. На підтвердження позову прокуратура подала документальні матеріали та показання свідків, які містилися у кримінальній справі. Рішенням від 8 травня 2006 року суд частково задовольнив позов прокуратури та наказав Заявнику та другому відповідачу спільно сплатити суму 2,327,059 AZN (приблизно 2,025,000 євро (EUR) на той час) в якості відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок злочинного діяння - розкрадання. Судами апеляційної та касаційної інстанції дане рішення було залишено без змін.

Правове обґрунтування: як прямо зазначено в положеннях самої статті, частина 2 статті 6 застосовується, коли особа “обвинувачується у кримінальному правопорушенні”. Суд неодноразово підкреслював, що відповідно до частини 2 статті 6, це автономне поняття і його слід тлумачити відповідно до трьох критеріїв, викладених у його прецедентній практиці, а саме кваліфікації проваджень у національному законодавстві, їх основної сутності та ступеню і тяжкості потенційного покарання (див. Allen проти Сполученого Королівства, №25424/09, п.95, ЄСПЛ 2013, з подальшими посиланнями). “Кримінальне обвинувачення”, в рамках автономного розуміння статті 6 Конвенції, існує з моменту, коли фізична особа офіційно повідомляється компетентним органом про звинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, або з моменту, коли його становище зазнало істотного впливу від дій, вжитих компетентними органами внаслідок підозри щодо нього. Саме фактичне виникнення першої з вищезгаданих подій, незалежно від їх хронологічної послідовності, обумовлює застосування статті 6 у її кримінальному аспекті (див. Simeonovi проти Болгарії, №21980/04, п.п.110 - 111, 12 травня 2017 року з додатковими посиланнями; Allenet de Ribemont проти Франції, 10 лютого 1995 року, п.37, серія A №308, щодо аналогічного підходу, прийнятого спеціально у контексті частини 2 статті 6). Раніше Суд постановляв, що частина 2 статті 6 застосовується до подальших “зв'язаних” проваджень у випадках, коли попередні кримінальні розслідування були закриті без підозрюваних, яким були б офіційно пред'явлені звинувачення відповідно до національного законодавства та направлені до суду, встановивши, що в автономному значенні даної норми, ці заявники вважались “обвинувачуваними у кримінальному правопорушенні” у закритих провадженнях (див., наприклад, Vanjak проти Хорватії, №29889/04, п.п.12-15, 36 та 41, 14 січня 2010 року, де кримінальне провадження проти підозрюваного було закрите через недостатнє підтвердження того, що він вчинив кримінальне правопорушення та Vulakh та інші проти Росії, №33468/03, п.п. 6-8 та 33, 10 січня 2012 року, де проти родича заявника як одного з підозрюваних було порушено кримінальне провадження, але закрите до того, як йому можна було пред'явити звинувачення внаслідок самогубства, коли він дізнався про арешти двох інших підозрюваних).

Висновок: в цій справі немає жодних офіційних рішень, щодо висунутих Заявнику звинувачень у кримінальному правопорушенні, прийнятих відповідно до положень КПК. Однак рішення від 9 листопада 2005 року про порушення кримінальної справи прямо визначило Заявника, як одного із основних підозрюваних у вчиненні злочинів розкрадання та зловживання службовим становищем. Компетентні органи мали намір допитати його, хоча на тому етапі формально в якості свідка, але явно у зв'язку з їх підозрою, що він вчинив ці правопорушення. Нарешті, органи прокуратури подали цивільний позов згідно з положеннями КПК за процедурою “цивільних позовів у рамках кримінального провадження”. Ця процедура вимагала, inter alia, існування “кримінального обвинувачення”, оскільки вона може бути подана лише проти “обвинуваченої” особи або особи, яка могла бути матеріально відповідальною за злочинні дії обвинуваченого. Враховуючи певну специфіку справи, що полягає у тісній послідовності взаємопов'язаних подій, розглянутій в цілому, а також відносно тісну часову близькість між відповідними подіями про які йдеться, Суд вважає, що в конкретних обставинах даної справи поєднаний ефект від дій компетентних органів, що був результатом підозр щодо Заявника, полягав у тому, що його ситуація була під “істотним впливом” компетентних органів і, отже, для цілей цієї скарги він повинен розглядатися як особа, яка “обвинувачується у кримінальному правопорушенні” в автономному розумінні частини 2 статті 6. Щодо подальшого цивільного провадження, порушеного проти Заявника, Суд повторює, що сфера дії частини 2 статті 6 не обмежується розглядом кримінальної справи проти Заявника, і може застосовуватися до судових рішень, прийнятих після закінчення такого провадження шляхом закриття або виправдання. Такі відповідні судові рішення підпадають під дію частини 2 статті 6, коли в силу національного законодавства та практики вони пов'язані з кримінальним провадженням і є “наслідками та необхідними супутниками”, або “прямим продовженням” закриття кримінального провадження. Після закриття кримінального провадження презумпція невинуватості вимагає, щоб відсутність кримінального засудження особи бралася до уваги і в будь-якому іншому провадженні будь-якого характеру. Подальше цивільне провадження було зв'язане з закритим кримінальним провадженням, і це не було аргументовано іншим чином. Відповідно, згідно з релевантним законодавством та практикою, що застосовуються національними органами та судами у даній справі, цивільний процес був “прямим наслідком” кримінального розслідування.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.п.1, 2 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, презумпція невинуватості, розкрадання, зловживання службовим становищем, звільнення від кримінальної відповідальності, право на вмотивоване рішення