Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 28 травня 2020 року

у справі «FARZALIYEV проти Азербайджану»

за заявою № 29620/07

Щодо розгляду цивільного позову в рамках кримінального провадження, закритого у зв’язку із закінченням строків давності

Фабула справи: Заявник стверджував, що його права на справедливий суд та презумпцію невинуватості були порушені в рамках національного процесу цивільної компенсації.

На початку 1990-х років Заявник обіймав посаду прем'єр-міністра Нахічіванської Автономної Республіки ( далі - “НАР”), автономного утворення в Республіці Азербайджан. На момент подій, що спричинили цю заяву, він не обіймав жодних публічних посад протягом багатьох років і проживав у Туреччині з 1993 року. На підставі заяви Кабінету Міністрів НАР прокуратура порушила кримінальну справу за статтями, що передбачали відповідальність за розкрадання, вчинене групою людей, розкрадання в особливо великих розмірах та зловживання службовим становищем стосовно інциденту, пов’язаного з імовірним розкраданням державних коштів з бюджету НАР, що мали місце в листопаді та грудні 1991 року та лютому 1992 року. Стверджувалося, що державні кошти були виділені на придбання декількох вертольотів в рамках транзакції за участю приватної компанії, однак ці вертольоти ніколи фактично не були поставлені, а гроші натомість були розкрадені. Під час розслідування органи прокуратури допитали вісім осіб, також намагалися допитати Заявника в якості свідка, видавши повістку на допит, але не змогли цього зробити, оскільки Заявник знаходився за кордоном. Органи прокуратури також досліджували інші матеріали, включаючи висновок експертів з бухгалтерського обліку. Рішенням від 21 січня 2006 року прокуратура закрила кримінальне провадження через закінчення дванадцятирічного строку притягнення до кримінальної відповідальності, що застосовувався до даного виду кримінальних правопорушень. Заявник ніколи не поставав за це правопорушення перед судом, компетентним визначати питання про вину за кримінальним законодавством. У вказаному рішенні, зокрема, було зазначено, що матеріалами розслідування було доведено висунуте обвинувачення, однак Заявник повинен бути звільнений від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строку притягнення до кримінальної відповідальності. Заявник зміг вперше дізнатися про ці рішення десь у 2006 року, після того як органи прокуратури порушили проти нього цивільний позов та безуспішно оскаржував рішення про закриття кримінального провадження перед органами прокуратури та судами, стверджуючи, що воно було прийняте з порушенням різних вимог національного законодавства. 16 лютого 2006 року прокуратура, спираючись на статті 179-183 Кримінального процесуального кодексу (далі - “КПК”), звернулася до суду з цивільним позовом проти Заявника, та ще двох осіб в порядку, передбаченому КПК для “подання цивільного позову в рамках кримінального провадження”, просивши суд зобов'язати цих осіб надати державі компенсацію за розкрадання, яке вони імовірно вчинили в 1991 та 1992 роках. У своєму позові прокуратура зазначила, що “було доведено” доказами, зібраними слідством, що відповідачі вчинили розкрадання державних коштів у великих розмірах, але їх “звільнили” від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності. Прокуратура також зазначила, що, хоча кримінальне провадження довелося закрити з цієї причини, відповідачі все ще зобов’язані відшкодувати державу за “злочин”. Вони також зазначили, що відповідно до статті 179.4 КПК часові межі подання цивільного позову, передбачені цивільним законодавством та іншими галузями права, не поширюються на цивільні позови, подані в рамках кримінального провадження. На підтвердження позову прокуратура подала документальні матеріали та показання свідків, які містилися у кримінальній справі. Рішенням від 8 травня 2006 року суд частково задовольнив позов прокуратури та наказав Заявнику та другому відповідачу спільно сплатити суму 2,327,059 AZN (приблизно 2,025,000 євро (EUR) на той час) в якості відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок злочинного діяння - розкрадання. Судами апеляційної та касаційної інстанції дане рішення було залишено без змін.

Правове обґрунтування: зважаючи на принцип того, що Конвенція має на меті гарантувати не теоретичні чи ілюзорні права, а права, які є практичними та ефективними, право на справедливий судовий розгляд не може розглядатися як ефективне, якщо тільки доводи та зауваження сторін справді не були “почуті”, інакше кажучи, належним чином перевірені судом (див. Carmel Saliba проти Мальти, №24221/13, п.65, 29 листопада 2016 року, з подальшими посиланнями). Відповідно до встановленої Судом прецедентної практики - що відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, - у рішеннях судів та трибуналів слід адекватно зазначати причини, на яких вони ґрунтуються. Не вимагаючи детальної відповіді на кожен аргумент висунутий скаржником, цей обов'язок надати мотивування передбачає, що сторони судового провадження вправі розраховувати на отримання конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результатів цього провадження (див. Moreira Ferreira проти Португалії (№2), №19867/12, п.84, 11 липня 2017 року; Cihangir Yıldız проти Туреччини, №39407/03, п.42, 17 квітня 2018 року; та Orlen Lietuva Ltd. проти Литви, №45849/13, п.82, 29 січня 2019 року). Ступінь застосування цього обов'язку надати мотивування може змінюватися залежно від характеру рішення і має визначатися з урахуванням обставин справи (див. García Ruiz проти Іспанії, №30544/96, ЄСПЛ 1999-І, п.26).

Висновок: Заявник послідовно наводив ряд аргументів у своїх скаргах. Крім усього іншого, він скаржився, що цивільний позов проти нього був поданий та прийнятий з порушенням відповідних матеріальних та процесуальних норм. Зокрема, він стверджував, що прокуратура незаконно подала “цивільний позов в рамках кримінального провадження” відповідно до статті 179 та ін. КПК після закриття кримінального провадження, яке, за його словами, було “завідомо розпочате з єдиною метою відновити строк позовної давності”. Заявник стверджував, що стаття 179.4 КПК у даній справі не застосовується і цивільний позов повинен був розглядатися відповідно до положень цивільного законодавства, згідно з якими всі строки давності давно минули для будь-яких видів цивільних позовів. Він стверджував, що з цих причин позов слід було б відхилити.

Цивільний позов в рамках кримінального провадження може бути поданий проти обвинуваченого або особи, яка може бути притягнута до матеріальної відповідальності за злочинні дії обвинуваченого на будь-якій стадії “під час кримінального провадження”, починаючи від початку кримінального переслідування до початку судового розгляду. Такий цивільний позов повинен був бути розглянутим судом першої інстанції, який розглядав кримінальну справу, з якої випливав цивільний позов. Будь-які періоди для подання цивільного позову, передбачені цивільним законодавством та іншими галузями права, не поширюються на вимоги, подані за цією процедурою. Отже, видається, що стаття 179.4 КПК не дозволяє стороні захисту у кримінальному провадженні висловити заперечення про те, що у цивільному позові, поданому в рамках такого кримінального провадження, за цивільним законодавством сплив строк позовної давності. Однак у справі Заявника на час подачі цивільного позову стосовно нього не було жодного чинного кримінального провадження. Позов було подано та розглянуто цивільним судом. Це було зроблено, незважаючи на чітку позицію КПК, згідно з якою цивільний позов може бути поданий на підставі КПК лише в рамках кримінальної процедури до суду, що розглядає кримінальну справу. Таким чином, твердження Заявника про відсутність законних підстав для прийняття судом цього позову до розгляду в порядку, встановленому КПК щодо “цивільних позовів в рамках кримінального провадження” та щодо незастосовності статті 179.4 КПК були потенційно визначальним для результату справи, оскільки вони могли призвести до відмови у позові. Суд зазначає, що не є його завданням, відповідно до статті 6 Конвенції, перевіряти чи були аргументи Заявника обґрунтованими і вирішення таких питань покладається на національні суди. Однак, Суду не потрібно проводити таку перевірку для того, щоб зробити висновок про те, що доводи в будь-якому випадку були актуальними та, як зазначалося вище, потенційно визначальними для результату справи. Тому вони вимагали конкретної та швидкої відповіді. Однак національні суди не надали жодної відповіді на них у своїх рішеннях. За таких обставин неможливо встановити, чи суди взагалі розглядали доводи Заявника, чи оцінювали їх та відхиляли, і якщо так, то якими були причини для такого рішення. Вищевикладені міркування є достатніми для того, щоб Суд міг зробити висновок про порушення права Заявника на вмотивоване рішення.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.п.1, 2 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, презумпція невинуватості, розкрадання, зловживання службовим становищем, звільнення від кримінальної відповідальності, право на вмотивоване рішення