Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 25 березня 2021 року

у справі «STOIMENOVIKJ і MILOSHEVIKJ проти Північної Македонії»

за заявою № 59842/14

Щодо неприпустимості участі судді в розгляді справи, об’єктивно пов’язаної з іншою справою, яку він розглядав раніше

Фабула справи: Заявники скаржились на відсутність неупередженості колегії суду касаційної інстанції, яка вирішила цивільний позов Б.С., враховуючи участь судді М.С. в цій колегії та в суді апеляційної інстанції, який приймав рішення в кримінальній справі відносно неї. Як наслідок цього процесуального недоліку заявники зазнали матеріальної шкоди.

9 лютого 2007 року прокуратура подала обвинувальний акт проти двадцяти однієї особи, включаючи першого заявника Б.С. та О.М. за звинуваченням у зловживанні службовим становищем, шахрайстві та відмиванні грошей. У справі брали участь, серед іншого, нотаріуси та державні службовці. Суд першої інстанції, діючи як кримінальний суд, засудив першого заявника, який був нотаріусом, за зловживання службовим становищем, шахрайство та відмивання грошей до чотирнадцяти років позбавлення волі. Б.С. був засуджений за відмивання грошей до умовного покарання. Вони були визнані винними, серед іншого, у відмиванні грошей шляхом укладання фіктивних договорів позики, які перший заявник засвідчив у якості нотаріуса. На підставі цих домовленостей треті сторони здійснили перекази на рахунок Б.С. шляхом погашення фіктивних позик; було встановлено, що ці трансферти становлять відмивання грошей. Б.С. та О.М. оскаржили дане рішення. 26 лютого 2008 року суд апеляційної інстанції, засідаючи колегією з п'яти суддів, включаючи суддю М.С., підтримав рішення нижчої інстанції. У рішенні суд детально відтворив заперечення та аргументи обвинувачених та висновки суду першої інстанції. Суд не знайшов причин відступати від встановлених фактів та причин, викладених судом першої інстанції щодо вини обвинувачених. 3 грудня 2009 року суд касаційної інстанції залишив рішення суду нижчих інстанцій без змін. Невстановленої дати перший заявник розпочав відбувати покарання у в’язниці. Тоді справу вважали резонансною і вона привернула значну увагу ЗМІ. 17 липня 2008 року Б.С. пред'явив цивільний позов до О.М., Д.М. та Г.М., вимагаючи зобов’язати відповідачів повернути позику, яку Б.С. передав відповідно до двох договорів позики, засвідчених першим заявником. 1 липня 2010 р. О.М., Д.М. та Г.М. пред'явив цивільний позов до Б.С. вимагаючи скасування тих самих договорів позики, аргументуючи це тим, що вони були фіктивними. Вони заявили, що угоди були подібними до тих, що були предметом кримінального провадження, оскільки вони ніколи не набирали чинності та що сторони не обмінювались грошима, оскільки справжня причина їх укладення була відмивання грошей. Позивачі спирались на рішення та докази кримінального провадження, щоб обґрунтувати свій позов. 30 серпня 2011 року обидва позови були об’єднані в рамках одного провадження. Суд першої інстанції, діючи як цивільний суд, відхилив позов Б.С. та задовольнив позов, поданий О.М., Д.М. та Г.М., та анулював зазначені кредитні договори. Визначаючи ключове питання, а саме фіктивний характер угод, відсутність будь-яких ділових відносин та відсутність грошей, позичених між сторонами, суд покладався, зокрема, на висновки кримінального суду та показання свідків, дані під час цього провадження. Суд апеляційної інстанції залишив дане рішення без змін. 5 січня 2012 року Б.С. померла. 15 червня 2012 року адвокат Б.С. подав від її імені апеляційну скаргу до суду касаційної інстанції, не повідомивши суд про смерть Б.С. Верховний суд, засідаючи колегією з п’яти суддів, до складу якої входив суддя М.С., не знаючи про смерть Б.С., розглянув апеляційну скаргу по суті та відхилив її, не знайшовши підстав для відступу від рішень нижчих судів. При цьому Верховний суд посилався на відповідні факти, встановлені нижчими судами та висновки кримінальних судів про вину Б.С., О.М., Г.М. та першого заявника.

Правове обґрунтування: загальні принципи щодо відсутності неупередженості узагальнені у справі Моріс проти Франції, №29369/10, пп.73-78, ЄСПЛ 2015 року та нещодавно у справі Денисов проти України, №76639/11, §§ 60-65, 25 вересня 2018 року. Б.С. було неможливо вимагати відводу судді М.С. від участі в розгляді її цивільної справи (див. Rustavi 2 Broadcasting Company Ltd та інші проти Грузії, №16812/17, п.363, 18 липня 2019 року). Отже, відповідальність судді М.С., який був обізнаний в обставинах, - довести інформацію до відома голови Верховного Суду тим більше, враховуючи відповідний висновок Департаменту цивільного права Верховного Суду, що попередньо датував своє рішення у справі Б.С. (див. Golubović проти Хорватії, №43947/10, п.58, 27 листопада 2012 року, також Sigríður Elín Sigfúsdóttir проти Ісландії, №41382/17, §35, штраф, 25 лютого 2020 року, та Škrlj проти Хорватії, №32953/13, §§43-46, 11 липня 2019 року). Крім того, не було пояснено, чому було потрібно призначити її членом колегії Департаменту цивільного права Верховного Суду, яка вирішила апеляцію Б.С., що, як стверджується, була єдиною справою у цьому Департаменті протягом його кар'єри у Верховному Суді після того, як його було призначено до Департаменту з питань тривалості судового розгляду (див. Fazlı Aslaner проти Туреччини, №36073/04, п.40, 4 березня 2014 року).

Висновок: оскаржуване цивільне провадження стосувалося договорів позики, в яких Б.С. був позикодавцем і О.М. позичальник; Заявник засвідчив угоди в якості нотаріуса. Хоча вони не були точно такими ж, як договори позики, які були об'єктом кримінального провадження, враховуючи участь Заявника як нотаріуса та контекст, в якому вони були укладені, Суд визнає, що вони мають дуже схожу, якщо не однакову природу. Приблизно ідентичний характер угод в обох групах проваджень також був одним із аргументів, на які посилалися позивачі, домагаючись їх скасування в цивільному процесі. Цивільні суди встановили, що ці угоди були фіктивними, та визнали їх недійсними. Роблячи це, вони прямо покладались, зокрема, на висновки кримінальних судів щодо кримінальної відповідальності Б.С., O.M. та Г.М., а також Заявника, незважаючи на те, що, як вже було сказано вище, кримінальне провадження стосувалося різних договорів позики і тому не могло розглядатися як res judicata з питань, порушених у оскаржуваному цивільному процесі. Зважаючи на таємність обговорень в нарадчій кімнаті, неможливо встановити реальний вплив судді М.С. на рішення колегії Верховного суду. В матеріалах справи немає нічого, що б свідчило про те, що суддя М.С. розглядав можливість самовідводу від участі в розгляді справи або про те, що він повідомив голову Верховного суду про те, що п'ятьма роками раніше брав участь у кримінальному провадженні. У зв'язку з цим Суд зазначає, що обов'язок судді, який засідає у справі, негайно інформувати голову суду про обставини, що виправдовують його чи її відвід, чітко визначено національним законодавством. Це правда, що, як стверджував Уряд, суддя М.С. був лише одним членом колегії Верховного Суду з п’яти суддів, яка прийняла рішення щодо апеляції Б.С. з питань права. Однак, як зазначено вище, з огляду на таємницю обговорень, неможливо встановити реальний вплив судді М.С. з цього приводу. За конкретних обставин цієї справи, побоювання першого заявника, що суддя М.С. вже сформував погляд на суть цивільної справи до її передачі до Верховного суду, можна вважати об’єктивно виправданим. Відповідно, склад колегії Верховного суду не відповідав необхідному стандарту Конвенції за об'єктивним критерієм.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції), відсутня потреба розглядати скаргу в частині порушення права мирно володіти своїм майном (ст.1 Протоколу №1 до Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, право мирно володіти своїм майном, самовідвід, зловживання службовим становищем, шахрайство, відмивання грошей, укладання фіктивних договорів позики