Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 березня 2021 року

у справі «Зінін проти Росії»

за заявою № 54339/09

Щодо обов’язку сторони обвинувачення розкрити джерело оперативної інформації для доведення відсутності провокації

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що міліція підбурювала його до злочину, пов’язаного з порушенням авторських прав та розповсюдженням підробленого програмного забезпечення, що ні він, ні його адвокат не були проінформовані про дату касаційного розгляду і, отже, не брали участь у ньому.

У липні 2008 року Заявник опублікував свій номер телефону в розділі комп'ютерних послуг в газеті. 21 липня 2008 року офіцер поліції під прикриттям, пан Іг., зателефонував Заявникові та попросив його встановити повну восьму версію комп’ютерної програми „К”. Заявник відшукав підроблену копію цієї програми в Інтернеті та завантажив її на портативний жорсткий магнітний диск. Потім він зателефонував Іг. і вони домовились зустрітися через кілька годин в офісі Іг. в торговому центрі. Того ж дня Заявник намагався встановити неліцензійну копію на комп’ютері Іг. за близько 8 євро на той час. Того ж дня Заявника було заарештовано та звинувачено у порушенні авторських прав та розповсюдженні підробленого програмного забезпечення. 18 грудня 2008 року справу Заявника розглянув суд першої інстанції. Заявник засвідчив, що коли Іг., зателефонувавши йому вперше та попросив Заявника встановити комп'ютерну програму "G", Заявник запропонував йому безкоштовну пробну версію цієї програми, але Іг. відмовився. Через кілька днів Іг. попросив Заявника встановити програму “K”. Заявник запропонував йому безкоштовну пробну сьому версію програми “К”. Останній наполягав на встановленні повної восьмої версії. Заявник знайшов її підроблену копію в Інтернеті, але не зміг встановити її та запропонував скопіювати на жорсткий диск Іг., щоб він міг сам встановити його пізніше. Далі Заявник засвідчив, що знав, що програма неліцензійна, і не скопіював би її на комп’ютер Іг., якби Іг. не наполягав. Пан Іг. засвідчив в суді, що двічі дзвонив Заявнику. Заявник вперше запропонував йому сьому версію "К", але він хотів восьму. Під час другого дзвінка Заявник сказав йому, що знайшов восьмий варіант цієї програми. Коли адвокат Заявника запитав Іг. щодо джерела інформації відносно незаконної діяльності Заявника, він заявив, що отримав "інформацію, яка свідчить про розповсюдження підробленого програмного забезпечення Заявником", не посилаючись на жодних фізичних або юридичних осіб, які могли б йому цю інформацію надати. Суд визнав в якості доказу, серед іншого, повідомлення про злочин, подане Іг. (який працював у підрозділі з питань кібербезпеки) до заступника керівника цього підрозділу (п. Д.). Звіт містив письмовий дозвіл Д. на проведення оперативно-розшукових заходів. Заявник визнав свою провину у порушенні авторських прав та розповсюдженні підробленого програмного забезпечення та стверджував, що міліція підбурювала його до вчинення злочину. Суд визнав Заявника винним у грубому порушенні авторських прав та оштрафував його на 8000 рублів (приблизно 206 євро на той час). Суддя не дав жодної оцінки заяві Заявника щодо провокації. Суди апеляційної та касаційної інстанцій залишили рішення суду першої інстанції без змін. Суд касаційної інстанції розглянув справу за відсутності Заявника та його адвоката, матеріали справи не містять інформації щодо того, чи були вони повідомлені про дату розгляду справи.

Правове обґрунтування: Суд усвідомлює труднощі, пов'язані із завданням поліції щодо пошуку та збору доказів з метою виявлення та розслідування правопорушень. Для виконання цього завдання від них дедалі більше вимагають використання таємних агентів, інформаторів та негласних слідчих дій, особливо у боротьбі з організованою злочинністю та корупцією (див. Раманаускас проти Литви, №74420/01, п.49, ЄСПЛ 2008). Суд повторює, що, хоча він приймає використання таємних агентів як законну методику розслідування для боротьби з тяжкими злочинами, він вимагає забезпечення належних гарантій проти зловживань, оскільки суспільний інтерес не може виправдати використання доказів, отриманих в результаті підбурювання міліції (див. Teixeira de Castro проти Португалії, 9 червня 1998 року, §§34-36, Звіти 1998 ‑ IV). ​​Щоб відрізнити подію, яка порушує пункт 1 статті 6 Конвенції, від допустимої поведінки при використанні законних прихованих методів під час кримінального розслідування, Суд розробив критерії у своїй великій судовій практиці з цього приводу. Оскільки різноманітність ситуацій, які можуть виникнути в цьому контексті, неможливо звести до простого переліку спрощених критеріїв, Суд розглядає скарги на затримання на основі двох тестів: матеріального та процесуального тесту на підбурювання (див. Матанович проти Хорватії, №2742/12, §122, 4 квітня 2017 року, Баннікова проти Росії, №18757/06, п.37-65, 4 листопада 2010 року). Згідно із суттєвим критерієм, розглядаючи аргументовану заяву заявника про провокацію, Суд з’ясовує, чи були у влади поважні причини для проведення таємної операції. Зокрема, вона повинна показати, що були конкретні, об’єктивні та перевірені докази, що свідчать про те, що були зроблені початкові дії для вчинення діянь, що становлять правопорушення, і що злочинне діяння вже існувало на момент втручання поліції. Цей принцип виключає, зокрема, будь-яку поведінку, яка може бути витлумачена як підбурювання заявника до вчинення правопорушення, яке в іншому випадку не було б вчинено, наприклад, прояв ініціативи у взаємозв’язку із заявником, повторення пропозиції, незважаючи на первинну відмову, наполегливі спонукання, обіцянка фінансової вигоди або звернення до співчуття заявника (див. Tchokhonelidze проти Грузії, №31536/07, п.44, 28 червня 2018 року). Застосовуючи вищезазначені критерії, Суд покладає тягар доказування на органи влади. З цією метою він постановив, що "сторона обвинувачення повинна довести, що не було підбурювання, за умови, що твердження обвинуваченого не є повністю неймовірними" (див. Раманаускас, цитуваний вище, § 70 та Матанович, цитований вище, § 130).

Коли обвинувачений стверджує, що його підбурювали до вчинення правопорушення, національні суди повинні ретельно вивчити матеріали, що містяться в матеріалах справи, оскільки для того, щоб судовий розгляд був справедливим у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції, всі докази, отримані в результаті підбурювання поліції, повинні бути виключені (див. Раманаускас, згаданий вище, § 60 та Баннікова, згаданий вище, п. 56). Суд, як правило, залишає за національними органами влади рішення щодо того, яку процедуру має дотримуватися судова влада, коли зіткнеться із заявою про підбурювання (див. Баннікова, згадане вище, § 55).

Висновок: дозвіл на операцію під прикриттям у цій справі було видано за відсутності чіткої та передбачуваної процедури простим адміністративним рішенням того самого органу, що і той, хто проводив операцію. Ні джерело такої викривальної інформації, ні її точний зміст не були розголошені під час слухання справи Заявника, ні з ініціативи обвинувачення, ні на вимогу суду першої інстанції. Пан Іг. ухильно відповів на запитання адвоката Заявника стосовно джерела інформації про інкримінацію. У зв’язку з вищезазначеними обставинами та через відсутність інформації щодо операції під прикриттям, яка могла б пролити світло на існування викривальної інформації щодо діяльності Заявника, Суд не може дійти висновку, що Уряд виконав вимогу щодо тягаря доказування, що демонструє, що Заявник не піддавався провокації з боку поліції.

У матеріалах справи, включаючи протокол судового розгляду, немає вказівок на те, що сторона обвинувачення намагалася спростувати твердження Заявника про те, що його підбурювали до вчинення кримінального правопорушення. Крім того, суддя не прагнув встановити, чи приватна особа чи співробітник правоохоронних органів попереджав поліцію про злочинну діяльність Заявника, чому поліція вирішила розпочати таємну операцію, який саме матеріал вони мали у своєму розпорядженні, або чи чинив пан Іг. будь-який тиск на Заявника під час їх взаємодії - фактори, які мають вирішальне значення для розгляду заяви про провокацію у спосіб, сумісний з буквою та духом статті 6 Конвенції. Незважаючи на те, що Заявник заперечував існування викривальної інформації протягом національного провадження, суд першої інстанції зосередив свою увагу головним чином на поведінці Заявника під час операції, вважаючи, що він мав схильність до вчинення злочину, оскільки він свідомо погодився встановити підроблене програмне забезпечення. Суди апеляційної та касаційної інстанцій неодноразово посилалися на існуючу оперативну інформацію стосовно Заявника, не намагаючись встановити, наскільки конкретною та об'єктивною вона була і чи можна це перевірити, визнавши, без будь-яких задовільних пояснень, заяву Заявника щодо провокації необґрунтованою. Відповідно, з огляду на недоліки процедури санкціонування операції під прикриттям щодо Заявника, нездатності обвинуваченням виконати обов'язок надати докази того, що провокації не було, та неадекватний судовий розгляд аргументованих тверджень Заявника щодо провокації, Суд вважає, що справедливість провадження проти Заявника була безповоротно підірвана, і відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через засудження Заявника внаслідок провокації поліції.

Констатовані порушення: право на справедливий суд щодо затримання (п.1 ст.6 Конвенції), право на справедливий суд щодо несправедливості касаційного провадження (п.п.1, 3 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, порушення авторських прав, розповсюдження підробленого програмного забезпечення, негласні слідчі дії