Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 червня 2020 року

у справі «KANDARAKIS проти Греції»[1]

за заявами № 48345/12 та 2 інших

Щодо належного вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту як передумови звернення до ЄСПЛ

Фабула справи: Заявники скаржилися на те, що відмова у задоволенні їх позовів, у яких заявники просили Фонд депозитних вкладів та позик визначити присуджені суми адвокатської винагороди Афінській колегії адвокатів, з мотивів недостатності в заявників правових підстав для його подання, порушило їх право на доступ до суду, а також на те, що відмова у задоволенні їх позовів національними судами порушило їх право на мирне володіння майном.

Заявники - адвокати, зареєстровані в Афінській колегії адвокатів. Після представлення кількох клієнтів у трьох групах провадження щодо експропріації, на користь цих клієнтів була стягнута певна сума судових витрат, яка включала і адвокатську винагороду. Відповідно до національного законодавства ця сума була внесена до Фонду депозитних вкладень та позик на користь адвокатської колегії, в якій були зареєстровані представники особи, майно якої було експропрійоване. Згідно із законодавством, такі гроші повинні бути внесені до Фонду депозитних вкладень та позик, щоб відповідна колегія адвокатів змогла отримати ці гроші та, утримуючи для себе відсоток, передбачений законом, - передати решту відповідному адвокату.

Уряд заявив, що скарга повинна бути відхилена через невичерпання всіх національних засобів юридичного захисту. Зокрема, заявники ніколи не подавали до національних судів жодних позовів, якими б порушували питання про їхнє право на мирне володіння своїм майном. Крім того, не можна стверджувати, що їх скарга щодо доступу до суду містила скаргу, що стосується володінням їхнім майном, оскільки це два різні права. Заявники стверджували, що вони були єдиними адвокатами, які надавали послуги своїм клієнтам, і що за рахунок свавільних рішень національних судів їх було позбавлено адвокатської винагороди.

Правове обґрунтування: Суд посилається на загальні принципи щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту, викладені у справах Vučković та інші проти Сербії ((попереднє заперечення) [ВП], №№. 17153/11 та 29 інших, §§ 69-77, 25 березня 2014), та Gherghina проти Румуніїї) ([ВП] (ухв.), №42219/07, §§ 83-88, 9 липня 2015). Пункт 1 статті 35 Конвенції вимагає, щоб скарги, подані до Суду, спочатку були розглянуті національними органами, принаймні в частині розгляду по суті та щодо формальних вимог і строків, встановлених національним законодавством; крім того, слід використовувати будь-які процесуальні засоби, які можуть запобігти порушенню Конвенції. Якщо заявник не виконав цих вимог, його заяву в принципі слід визнати неприйнятною через невикористання всіх засобів юридичного захисту (див. Vučković та інші, згадане вище, § 72).

Висновок: подали позови до національних судів, вимагаючи, щоб кошти, які були присуджені як адвокатська винагорода у справах щодо експропріації, в яких вони представляли певних клієнтів, були передані до відповідної колегії адвокатів. Суд зазначає, що в жодному зі своїх позовів заявники прямо не посилалися або не порушували питання щодо статті 1 Протоколу №1 до Конвенції. Більш того, заявники не наводили жодних конкретних аргументів щодо ймовірного порушення їхнього права на мирне володіння своїм майном (навіть по суті) перед національними судами. Натомість заявники обмежилися оскарженням тлумачення національних судів положень національного законодавства в частині наявності в них правових підстав для заявлення таких вимог. У зв'язку з цим Суд зазначає, що з його прецедентної практики випливає, що сам лише факт розгляду національним судом відповідної справи сам по собі не свідчить про дотримання вимог пункту 1 статті 35 Конвенції, оскільки навіть у тих юрисдикціях, де національні суди можуть або навіть зобов’язані розглядати справу за власною ініціативою, заявники не позбавляються зобов'язання ставити перед судами питання, передані згодом до Суду. Таким чином, для належного вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту недостатньо, щоб порушення Конвенції було "очевидним" з обставин справи або доводів заявника Суду. Швидше за все, заявник повинен був насправді скаржитися (прямо або опосередковано) на порушення права таким чином, щоб не залишати сумнівів у тому, що та сама скарга, яка згодом була подана до Суду, справді розглядалася на національному рівні. У справі, про яку йдеться, з причин, викладених вище, не можна визнати, що заявники зверталися зі скаргами відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції до національних судів до того, як подати цю скаргу до Суду. За цих обставин Суд вважає, що заявники не вичерпали всіх національних засобів юридичного захисту і, таким чином, не надали національним органам можливості - що, в принципі, передбачається відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції - вирішити (і тим самим запобігти або відновити право) конкретні порушення Конвенції, щодо яких подається заява до Суду.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції), заява в частині скарги за статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції виключена з реєстру.

Ключові слова: право на справедливий суд, експропріація, право на доступ до суду, право на мирне володіння своїм майном