Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 червня 2020 року

у справі «KANDARAKIS проти Греції»

за заявами № 48345/12 та 2 інших

Щодо відмови у праві звернення до суду адвоката з позовом про стягнення адвокатської винагороди

Фабула справи: Заявники скаржилися на те, що відмова у задоволенні їх позовів, у яких заявники просили Фонд депозитних вкладів та позик визначити присуджені суми адвокатської винагороди Афінській колегії адвокатів, з мотивів недостатності в заявників правових підстав для його подання, порушило їх право на доступ до суду, а також на те, що відмова у задоволенні їх позовів національними судами порушило їх право на мирне володіння майном.

Заявники - адвокати, зареєстровані в Афінській колегії адвокатів. Після представлення кількох клієнтів у трьох групах провадження щодо експропріації, на користь цих клієнтів була стягнута певна сума судових витрат, яка включала і адвокатську винагороду. Відповідно до національного законодавства ця сума була внесена до Фонду депозитних вкладень та позик на користь адвокатської колегії, в якій були зареєстровані представники особи, майно якої було експропрійоване. Згідно із законодавством, такі гроші повинні бути внесені до Фонду депозитних вкладень та позик, щоб відповідна колегія адвокатів змогла отримати ці гроші та, утримуючи для себе відсоток, передбачений законом, - передати решту відповідному адвокату.

Правове обґрунтування: право на доступ до суду, гарантоване статтею 6 Конвенції, було змістовно витлумачене у справі Golder проти Сполученого Королівства (21 лютого 1975, §§28-36, Series A. №18). У цій справі Суд визнав право доступу до суду невід'ємним аспектом гарантій, закріплених у статті 6, посилаючись на принципи верховенства права та уникнення свавілля влади, що лежить в основі більшої частини Конвенції. Таким чином, пункт 1 статті 6 забезпечує кожному право пред'явлення позову щодо його цивільних прав та обов'язків до суду (див. Roche проти Сполученого Королівства, №32555/96, §116; див. також Z та інші проти Сполученого Королівства, №29392/95, §91, ECHR 2001-V; Cudak проти Литви, №15869/02, §54, ECHR 2010). Отже, пункт 1 статті 6 може поширюватися на кожного, хто вважає, що втручання у здійснення одного з його (цивільних) прав є незаконним та скаржиться, що він чи вона не мала можливості заявити відповідну вимогу під час судового провадження, що відповідало б вимогам пункту 1 статті 6. Якщо існує серйозний та справжній спір щодо правомірності такого втручання, що стосується або самого існування, або сфери застосування заявленого цивільного права, пункт 1 статті 6 надає зацікавленій особі право на "вирішення питання національного права національним судом» (див. Z та інші, згадане вище, § 92; див. також Markovic та інші проти Італії, №1398/03, § 98, ECHR 2006-XIV). Право на доступ до суду повинно бути "практичним та ефективним", а не теоретичним чи ілюзорним (див. в цьому відношенні, Bellet проти Франції, 4 Грудня 1995, § 36, Series A №333-B). Щоб право доступу було ефективним, особа повинна мати чітку та практичну можливість оскаржувати дії, які є втручанням у права такої особи (див. Nunes Dias проти Португалії (ухв.), № 2672/03 та 69829/01, ECHR 2003-IV, та Bellet, згадане вище, § 36). Також право доступу до суду включає не лише право на ініціювання провадження, а й право на "вирішення" спору судом (див. наприклад, Fălie проти Румунії, №23257/04, §§ 22 та 24, 19 травня 2015, та Kutić проти Хорватії, №48778/99, § 25, ECHR 2002-II3). Однак право доступу до судів не є абсолютним, а може бути обмежене; це дозволяється з огляду на необхідність регулювання права на доступ до суду державою відповідно до суті такого права. Таке регулювання може змінюватись відповідно до часу, місця, потреб та ресурсів суспільства або окремих осіб (див. Stanev проти Болгарії, №36760/06, §230, ECHR 20124). Тим не менш, застосовані обмеження не повинні обмежувати доступ особи до суду, в такій мірі, що порушує саму суть права на доступ до суду. Крім того, обмеження не буде сумісним із пунктом 1 статті 6, якщо воно не переслідує законної мети, а використані засоби та ціль, яка мала бути досягнута, не є пропорційними.

Висновок: відмова національними судами у задоволенні позовів заявників (на підставі того, що вони не мали права їх подавати) явно є втручанням у право заявників на доступ до суду. Відповідна законодавча база та спосіб її застосування національними судами не запропонували заявникам чіткої, практичної та ефективної можливості заявити свої позовні вимоги, оскільки не було достатньо чітко визначено перелік суб’єктів, які можуть подавати позов про стягнення коштів, присуджених судами у справах щодо експропріації як адвокатська винагорода. Однак для того, щоб зробити висновок про порушення права заявників на доступ до суду, Суд повинен з’ясувати, чи існували для заявників інші засоби юридичного захисту в межах національної правової системи, які б уможливили заявлення заявниками своїх вимог. У зв'язку з цим, Суд повинен дослідити інші можливості, на які вказував Уряд та які були запропоновані національним законодавством, а саме - можливість подати суброгаційний позов та можливість подати позов проти своїх клієнтів. Уряд не навів жодного рішення національного суду, в якому суброгаційний позов, поданий адвокатом, який домагався передання колегії адвокатів адвокатської винагороди, визначену національним судом у справі щодо експропріації, був би задоволений. Більш того, положення, що стосуються можливості подання суброгаційного позову, стосуються відносин між кредитором та боржником; отже, тлумачення національних судів не було таким, що очевидно випливало з національного законодавства. Ці ж міркування стосуються позову адвоката проти свого клієнта. Відповідно до релевантного національного законодавства, це може бути ефективним засобом юридичного захисту у справах, коли адвокат та його клієнт погоджували плату; однак у справах щодо експропріації розмір адвокатської винагороди встановлюється судом, і виявляється, що система, що регулює отримання адвокатської винагороди у справах щодо експропріації, відрізняється від звичайної системи. Суду не було представлено жодного прикладу успішного подання такого позову в межах справи щодо експропріації. У зв'язку з цим Суд повторює, що Конвенція покликана гарантувати практичні та ефективні права, а не теоретичні та ілюзорні. Той факт, що існують деякі теоретичні засоби юридичного захисту, не повинен змушувати Суд визнавати їх придатними до практичного застосування, особливо коли Уряд не надав жодного відповідного рішення національного суду, що ілюструє ефективність такого засобу юридичного захисту. Органи державної влади повинні поважати національне законодавство та застосовувати його у передбачуваному та послідовному порядку, а також, що передбачені елементи мають бути достатньо розробленими та очевидними на практиці, щоб забезпечити юридичну та процесуальну визначеність. Враховуючи викладене, Суд приходить до висновку, що обмеження, накладене на право заявників на доступ до суду, не було пропорційним. Зокрема, Суд не впевнений, що відповідні норми, що застосовуються в даній справі, відповідають вимогам якості закону, передбаченим Конвенцією, і були достатньо передбачуваними. Заявники мали право розраховувати на цілісну систему, засновану на чіткій, практичній та ефективній можливості заявити свої вимоги, чого в даній справі не було. Відповідно до цього робиться висновок про порушення права заявників на доступ до суду.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції), заява в частині скарги за статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції виключена з реєстру.

Ключові слова: право на справедливий суд, експропріація, право на доступ до суду, суброгаційний позов