Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 березня 2021 року

у справі «Юрій Чумак проти України»

за заявою № 23897/10

Щодо незаконності відмови в наданні особі інформації щодо нормативно-правових актів з обмеженим доступом

Фабула справи: Заявник скаржився на відмову, підтверджену судами, в наданні йому інформації, яку він вимагав.

На момент подій Заявник був журналістом та членом неурядової організації, Харківської правозахисної групи; він також був заступником редактора бюлетеня "Права людини". Листом від 5 травня 2005 року Заявник подав письмовий інформаційний запит до Президента України щодо практики незаконного обмеження (шляхом обмежувальних класифікацій, не передбачених законодавством) доступу до нормативно-правових актів. Він зазначив, що у програмі, що транслювалася на національному телебаченні 5 квітня 2005 року, П., радник Президента України, заявив, що деякі укази Президента, які були позначені як "не для публікації", і “не для друку” буде оприлюднено найближчим часом; і що решта указів Президента, які містили суворо конфіденційну інформацію, будуть віднесені до категорії "для службового користування". Отже, Заявник, «як громадянин України та журналіст ..., з метою забезпечення реалізації свого цивільного та професійного права на інформацію», посилаючись, зокрема, на статтю 34 Конституції України та Закон про інформацію просив надати таку письмову інформацію:(i) назви, номери та дати указів президента, пана Ющенка, мали обмежувальний гриф; (ii) який із згаданих вище указів був розсекречений, а який обмежений та віднесений до категорії "для офіційного використання"; (iii) назви, номери та дати указів колишнього президента, пана Кучми, доступ до яких був обмежений. Заявник заявив, що йому потрібна ця інформація, щоб пізніше запросити текст деяких з цих указів. Відповідаючи на прохання Заявника надати йому заголовки, номери та дати тих указів діючого Президента та його попередника, на яких були нанесені обмежувальні ярлики, Секретаріат Президента прямо не вказав відмовити йому у доступі до такої інформації, але натомість зазначив, що доступ до правових документів повинен здійснюватися через Єдиний державний реєстр правових актів, що знаходиться у віданні Міністерства юстиції, і що кожен може запросити копію таких документів. Він також цитував Положення про інформацію з обмеженим доступом, перелічуючи три категорії такої інформації, але без зазначення, чи є ця інформація державною таємницею, конфіденційною чи будь-яким іншим видом інформації з обмеженим доступом. Однак він наголосив, що для доступу до певної інформації необхідний дозвіл. Заявник звернувся до суду щодо визнання незаконною відмови в наданні запитуваної інформації та вимогою зобов’язати надати її. На підтвердження своєї заяви Заявник зазначив, що: (i) посилання на те, що будь-хто міг отримати копію юридичного документа з Реєстру, не мало значення для здійснення його права на інформація шляхом подання інформаційного запиту, а також про те, що Секретаріат Президента повинен був надати запитувану інформацію; (ii) у листі не було зазначено, що надання йому запитуваної інформації зашкодить будь-яким законним інтересам, переліченим у статті 34 Конституції; (iii) він не вимагав текстів указів, що містять державну таємницю або іншу інформацію, обмежену національним законодавством, а просто вимагав назв, дат та номерів юридичних актів, що, очевидно, не було державною таємницею; та (iv) чинний закон не передбачав таких класифікаційних ярликів, як "не для публікації" та подібних; таким чином, ті правові акти, що мають такі ярлики, реквізити яких вимагав Заявник, були незаконно приховані від громадськості. Позовні вимоги Заявника були залишені без задоволення в судах першої та апеляційної інстанцій. 14 жовтня 2009 року Вищий адміністративний суд України відхилив касаційну скаргу Заявника та вказав, що відхиляючи позов, суди обґрунтовано мотивували свою позицію тим фактом, що інформація, яку вимагав Заявник була конфіденційною і не стосувалася його особисто чи здійснення його прав та інтересів, а тому ненадання цієї інформації не порушило його прав, свобод та законних інтересів.

Правове обґрунтування: відмовляючи Заявнику у доступі до запитуваної інформації, національні органи влади втручалися в його права, закріплені у пункті 1 статті 10 Конвенції. Втручання у права Заявника, передбачені пунктом 1 статті 10, буде порушувати Конвенцію, якщо воно не відповідає вимогам пункту 2 статті 10. Тому слід визначити, чи було це “передбачено законом”, чи він переслідував одну або декілька законних цілей, викладених у цьому пункті, і чи було це «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей. Принципи, що стосуються оцінки того, чи було втручання у свободу вираження поглядів "передбачене законом", були узагальнені у справах Satakunnan Markkinapörssi Oy та Satamedia Oy проти Фінляндії, №931/13, §§142- 145, 27 червня 2017 року). Принципи, що стосуються питання про те, чи є втручання у свободу вираження поглядів "необхідним у демократичному суспільстві", узагальнені в Magyar Helsinki Bizottság проти Угорщини, №18030/11, 8 листопада 2016 року, § 187). Крім того, відсутність ефективного судового перегляду може підтвердити встановлення порушення статті 10 (див. Baka проти Угорщини, №20261/12, п.161, 23 червня 2016 року, з подальшими посиланнями).

Висновок: національні органи влади, хоч і не були повністю послідовними у своїх аргументах, висунули дві причини не надання Заявнику запитуваної інформації: її конфіденційний характер і той факт, що така інформація не мала жодного відношення для його прав і свобод. Викладаючи ці причини, і адміністративні органи, і суди посилалися на різні правові положення. Однак жодне з цих положень не стосувалося головного питання, яке постійно порушувалось Заявником протягом національного провадження, тобто незаконності використання обмежувальних ярликів "не для публікації" та "не для друку", а отже, обмеженого доступу характеру запитуваних документів. Більше того, ні на одному з етапів національні органи влади не надали більш детальної інформації про умови та порядок класифікації конкретних запитуваних юридичних документів як конфіденційних. Нарешті, у своїх зауваженнях Уряд прямо заявив, що використання вищезазначених ярликів не передбачено національним законодавством. Питання законності та, зокрема, передбачуваності та деталей законодавчих положень, а також законної мети, переслідуваної відмовою у цій справі, тісно пов'язане з більш широкими питаннями про те, чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним. Будь-який аналіз щодо пропорційності відмови однаково відсутній у рішеннях національних судів. Національні суди не розглянули аргументи Заявника, і, незважаючи на різні причини, на які посилаються органи влади, свої висновки базували на короткій заяві про те, що інформація, про яку йдеться, не стосується його особисто та є конфіденційною, не вказавши жодних подальших причин для такого висновку. Не можна стверджувати, що національні суди застосовували стандарти, які відповідали процесуальним принципам, закріпленим у статті 10 Конвенції, і виконували свій обов'язок наводити "відповідні та достатні" причини, які могли б виправдати втручання, про яке йдеться. З огляду на вищезазначене, Суд не може далі оцінювати законність та законну мету відмови національних органів влади надати Заявникові запитувану інформацію. Суд вважає, що у цій справі розкривається процесуальна дисфункція або дефекти з боку українських органів влади та судів.

Констатовані порушення: свобода вираження поглядів (ст.10 Конвенції).

Ключові слова: свобода вираження поглядів, державна таємниця, конфіденційна інформація, указ Президента України