Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 26 березня 2020 року

у справі «Центр демократії та верховенства права проти України»

за заявою № 10090/16

Щодо відмови в доступі до інформації в ході виборчого процесу як втручання у свободу вираження поглядів

Фабула справи: Організація-заявник скаржилася, що органи державної влади відмовили їй у доступі до інформації, необхідної для ефективної реалізації нею свого права на свободу вираження поглядів.

Організацією-заявником є українська неурядова організація. Вона працює з 2005 року та на момент подання заяви мала назву «Інститут Медіа Права». Її офіси розташовані у м.Київ. 26 жовтня 2014 року в Україні відбулися парламентські вибори. Їх було проведено після президентських виборів у травні 2014 року. Згідно з законодавством, щоб зареєструватися для участі у виборах, усі кандидати в народні депутати Верховної Ради України повинні були подати до Центральної виборчої комісії (далі – ЦВК) свої автобіографії. Згодом коротка інформація про всіх кандидатів, узята з їхніх автобіографій, була оприлюднена на веб-сайті ЦВК. 08 листопада 2014 року ЦВК закінчила підрахунок голосів та оголосила, що виборчі списки шести партій подолали прохідний виборчий бар’єр і мали бути представлені у Верховній Раді України. З шести осіб, які знаходилися на перших позиціях у списках, п’ять уже обіймали державні посади: пан Ю. Бойко, мер м. Київ, пан В. Кличко, пан О. Ляшко, пані Ю. Тимошенко, тодішній Прем’єр-міністр України А. Яценюк. Шостою була пані Г. Гопко, яка була першою у списку партії «Самопоміч» і раніше ніколи не обіймала державних посад. 10 листопада 2014 року організація-заявник звернулася до ЦВК із запитом про надання їй на електронну пошту копій автобіографій шести зазначених осіб. Вона посилалася на Закон України «Про доступ до публічної інформації» та Закон України «Про вибори народних депутатів», стверджуючи, що автобіографії були публічною інформацією. Вона не вказала, яким чином використовуватиме ці документи. 17 листопада 2014 року ЦВК відмовила у наданні копій. Натомість була надана лише та інформація, яка вже була оприлюднена на веб-сайті ЦВК. Організація-заявник оскаржила цю постанову до Окружного адміністративного суду міста Києва. 08 червня 2015 року окружний суд відмовив у задоволенні позову організації-заявника. Посилаючись на статтю 11 Закону України «Про інформацію», суд постановив, що інформація, що містилася в автобіографіях, за загальним правилом була конфіденційною і могла бути поширена лише у випадках, спеціально передбачених законом. Закон України «Про інформацію» дозволяв поширювати інформацію, яка була предметом суспільного інтересу, зокрема у випадку її необхідності для реалізації громадянами своїх прав. Згідно з фактами організація-заявник не довела, що запитувана нею інформація була необхідна для ефективної реалізації виборцями їхнього права голосу. Організація-заявник подала апеляційну скаргу, яка була залишена без задоволення. Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження у справі про перегляд рішень судів нижчих інстанцій, постановивши про відсутність порушення норм права у них без зазначення детального обґрунтування.

Правове обґрунтування: Суд роз’яснив та узагальнив принципи, які слід застосовувати під час оцінки того, чи є відмова в доступі до інформації втручанням у свободу вираження поглядів у згаданому рішенні у справі «Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини» (№18030/11, пункти 149 – 180, 08 листопада 2016 року). Відповідно до цього рішення питання, чи становить втручання у права заявника на свободу вираження поглядів відмова у доступі до інформації і якою мірою, слід оцінювати в кожному окремому випадку та з урахуванням конкретних обставин (там само, пункт 158). Під час цієї оцінки мають значення чотири критерії:

1. мета запиту на інформацію;
2. характер запитуваної інформації;
3. особлива роль запитувача інформації в «отриманні та поширенні» її серед громадськості; та
4. готовність і доступність запитуваної інформації.

Для того, щоб стаття 10 Конвенції підлягала застосуванню, слід з’ясувати, чи була запитувана інформація дійсно необхідною для реалізації права на свободу вираження поглядів (там само, пункт 158). Принципи щодо оцінки того, чи було втручання у право на свободу вираження поглядів «встановлене законом», нещодавно були узагальнені в рішенні у справі «Компанії «Сатакуннан Марккінапьорссі Ой» та «Сатамедіа Ой» проти Фінляндії», № 931/13, п.п.142 – 145, 27 червня 2017 року). Принципи щодо питання, чи було втручання у свободу вираження поглядів «необхідним у демократичному суспільстві», узагальнені в згаданому рішенні у справі «Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини», пункт 187).

Висновок: відмовившись надавати організації-заявнику інформацію про освіту та трудову діяльність головних кандидатів, що містилася в їхніх офіційних автобіографіях, поданих до ЦВК під час висунення їхніх кандидатур до Верховної Ради України, національні органи влади перешкодили їй в реалізації свого права на свободу отримувати та поширювати інформацію таким чином, що порушили саму суть її прав за статтею 10 Конвенції. Уряд не довів, що інтереси політичних лідерів були такого характеру та ступеня, які могли б стати підставою для застосування статті 8 Конвенції під час вжиття урівноважуючих заходів у зв’язку з ефективним здійсненням права організації-заявника, захищеного пунктом 1 статті 10 Конвенції. Однак, захист персональних даних політичних лідерів є законною метою, яка дозволяє обмежити свободу вираження поглядів згідно з пунктом 2 цього положення. Таким чином, головне питання полягає у тому, чи були засоби, використані для захисту цих інтересів, Стосовно інформації про освіту та трудову діяльність кандидатів національні суди не вжили належних врівноважуючих заходів під час порівняння шкоди, яку могло завдати можливе поширення цих відомостей інтересу політиків не розголошувати цю інформацію, з наслідками для ефективного здійснення організацією-заявником права на свободу вираження поглядів. Вочевидь вони намагалися врахувати останній аспект врівноважуючих заходів, коли зробили висновок про недоведеність необхідності поширення інформації з точки зору ефективного здійснення виборчих прав. Проте не було здійснено жодних спроб оцінити перший аспект врівноважуючих заходів: ступінь потенційного негативного впливу на приватне життя політиків. Не було навіть надано пояснення, як за таких обставин могло постраждати приватне життя двох політиків, які з власної волі оприлюднили свої автобіографії. Звичайно, організація-заявник дещо ускладнила завдання органів державної влади щодо вжиття врівноважуючих заходів, спочатку не навівши жодних причин для свого запиту. Проте слід враховувати, що відповідно до національного законодавства наведення причин не було обов’язковою частиною запиту на інформацію, а після отримання відмови у задоволенні запиту організація-заявник пояснила причини для звернення під час провадження у національних судах. Ніщо не свідчить, що будь-які норми національного законодавства чи інші міркування перешкодили національним судам врахувати цю додаткову інформацію та з огляду на неї, найімовірніше, повторно оцінити висновки ЦВК. Отже, постанова про відмову надати організації-заявнику доступ до інформації про освіту та трудову діяльність політичних лідерів, яка містилася в їхніх автобіографіях, поданих ними до ЦВК під час парламентської виборчої кампанії, не була «необхідною у демократичному суспільстві».

Констатовані порушення: свобода вираження поглядів у зв’язку з постановою про відмову надати організації-заявнику доступ до інформації про освіту, трудову діяльність політичних лідерів, яка містилася в їхніх автобіографіях, поданих до виборчої комісії (ст.10 Конвенції).

Ключові слова: парламентські вибори, виборча кампанія, народні депутати, Центральна виборча комісія