Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 22 жовтня 2020 року

у справі «Мельников проти України»[1]

за заявою № 66753/11

Щодо відсутності порушення в разі не зарахування строку тримання під вартою під час досудового слідства до строку відбуття покарання

Фабула справи: Заявник скаржився на умови тримання його під вартою у Київському слідчому ізоляторі (далі – Київське СІЗО) та на тривалість кримінального провадження щодо нього. Крім того, він скаржився у зв’язку з тим, що національні суди не зарахували тривалість тримання його під вартою під час досудового слідства до строку відбуття обраного йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років.

28 грудня 2000 року щодо Заявника було порушено кримінальну справу за обвинуваченням в незаконному позбавленні волі людини з метою отримання викупу. Цій кримінальній справі було присвоєно № 62-2222. Згодом до справи було долучено матеріали щодо різних інших обвинувачень у злочинах, вчинених організованою злочинною групою у 1996 році і пізніше: незаконне позбавлення волі, вбивство, розбій, грабіж, вимагання, самовільне присвоєння владних повноважень і звання службової особи, а також незаконне володіння зброєю. 26 червня 2002 року Заявника затримали як підозрюваного у межах розслідування справи № 62-2222. 28 червня 2002 року йому було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час досудового слідства. На той момент усі пред’явлені йому обвинувачення охоплювалися справою № 62-2222. Строк тримання його під вартою у межах цієї справи неодноразово продовжувався. У жовтні 2003 року матеріали щодо певних обвинувачень були виділені в окрему справу (№ 49-1205). У межах цієї справи ніколи не розглядалося питання обрання Заявнику запобіжного заходу, оскільки обраний йому у справі № 62-2222 запобіжний захід залишався без змін. Згідно з твердженнями Заявника він єдиний перебував у такій ситуації, тоді як всім іншим обвинуваченим запобіжні заходи обирались в обох справах. 21 листопада 2006 року Апеляційний суд міста Києва (далі – Київський міський суд), засідаючи як суд першої інстанції, розпочав судовий розгляд цієї справи. 21 травня 2010 року суд визнав Заявника винним у таких злочинах, вчинених у 1996 та 1997 роках: вбивство двох осіб з корисливих мотивів, незаконне позбавлення волі, вчинення декількох епізодів грабежу, незаконне володіння зброєю та самовільне присвоєння владних повноважень і звання службової особи. Йому було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років. У вироку було зазначено, що строк відбуття покарання заявником розпочався з 21 травня 2010 року. Суд обрав запобіжний захід у вигляді тримання його під вартою до набрання вироком законної сили. У вироку не було зазначено тривалість тримання Заявника під вартою під час досудового слідства та не було вказано про зараховування строку такого тримання до строку відбуття покарання. Цим самим вироком також були засуджені ще п’ять осіб, зокрема пан Дубовий, один із заявників у справі «Волчкова та інші проти України», № 14062/05 та 5 інших заяв, від 08 червня 2017 року. Одному із співобвинувачених М. обрали покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років. Суд першої інстанції постановив, що до строку відбуття покарання мав зараховуватися строк тримання його під вартою під час досудового слідства, який почався 24 березня 2006 року. Іншому співобвинуваченому, О., було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк шість років і шість місяців, а до строку відбуття покарання мав зараховуватися строк тримання його під вартою під час досудового слідства, який почався 17 травня 2005 року. Заявник звернувся з касаційною скаргою, в якій стверджував, що тривалість тримання його під вартою під час досудового слідства з моменту його затримання 26 червня 2002 року до винесення вироку слід було зарахувати до строку відбуття покарання. 19 квітня 2011 року Верховний Суд України загалом залишив вирок без змін. Суд відхилив зазначений аргумент Заявника на тій підставі, що у цій кримінальній справі запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час досудового слідства Заявнику не обирався. 25 січня 2012 року Київський міський суд виніс вирок у справі № 62-2222, що складав 776 сторінок. Суд визнав Заявника винним у вчиненні бандитизму, одинадцяти епізодів вбивства з корисливих мотивів і численних епізодів незаконного позбавлення волі з метою отримання викупу, вимагання, розбою, крадіжки, самовільного присвоєння владних повноважень і звання службової особи, а також незаконному володінні зброєю, які були скоєні у різні дати в період з 1997 до 2002 року. Заявнику обрали покарання у виді довічного позбавлення волі. Дванадцятьом іншим особам також було обрано покарання. У вироку зазначалося, що строк відбуття покарання Заявнику рахувався з 26 червня 2002 року. 23 квітня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив цей вирок без змін.

Правове обґрунтування: гарантія, встановлена у статті 7 Конвенції, є основоположним елементом верховенства права. Як випливає з її предмету та цілі, ця гарантія має тлумачитися та застосовуватися у такий спосіб, щоб забезпечувати ефективний захист від свавільного переслідування, засудження та покарання (див. Del Río Prada проти Іспанії, № 42750/09, пункт 77, ЄСПЛ 2013). Стаття 7 Конвенції не обмежується забороною на ретроспективне застосування кримінального законодавства не на користь обвинуваченого. У більш загальному значенні вона також включає принцип, що виключно законом може визначатися злочин і передбачатися покарання. Хоча цей принцип забороняє, зокрема, розширювати сферу застосування наявних злочинів на дії, які раніше не вважалися кримінальними правопорушеннями, він також встановлює принцип, що кримінальне право не повинно широко тлумачитися на шкоду обвинуваченому, наприклад, за аналогією (див. згадане рішення у справі Del Río Prada проти Іспанії, пункт 78). З цього випливає, що злочини та відповідні покарання повинні бути чітко визначені законом (див. Rohlena проти Чехії, № 59552/08, п.50, ЄСПЛ 2015). Термін «закон» несе якісні вимоги, у тому числі вимоги щодо доступності та передбачуваності. Ці якісні вимоги повинні бути дотримані у розрізі визначення як злочину, так і покарання, який цей злочин тягне за собою. Особа повинна розуміти з формулювання відповідного положення та, у разі необхідності, за допомогою його тлумачення судами, які дії та бездіяльність призводять до кримінальної відповідальності та яке покарання буде призначено за відповідну дію та/або бездіяльність (див. Kafkaris проти Кіпру, № 21906/04, п.140, ЄСПЛ 2008). У практиці Суду проводиться різниця між заходом, який по суті є «покаранням», та заходом, що стосується «виконання» або «примусового забезпечення виконання» «покарання». Стаття 7 Конвенції застосовується лише до першого (див. згадане рішення у справі Del Río Prada проти Іспанії, п.83).

Висновок: Заявник не заперечив ані відповідність покарань кримінальному законодавству, ані доступність і передбачуваність застосованих норм матеріального права. Суть його скарги полягає в тому, що незарахувавши тривалість тримання його під вартою під час досудового слідства (майже вісім років) до строку відбуття покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років, і замість цього зарахувавши його до строку відбуття покарання у виді довічного позбавлення волі, національні суди фактично незаконно змінили не на його користь покарання, обране згідно з вироком від 21 травня 2010 року. Наскільки можна зрозуміти Заявника, він стверджує, що національне законодавство широко тлумачилось не на його користь, при цьому слід зазначити, що його скарга не стосується тлумачення та застосування матеріальних норм кримінального законодавства як таких, а обмежується твердженням про неправильне застосування норм кримінально-процесуального законодавства стосовно обчислення строку позбавлення волі. Враховуючи, що різниця між обсягом покарання та способом його виконання може інколи не бути одразу очевидною і залежати від особливостей відповідної національної правової системи, Суд не виключає, що спосіб застосування процесуальних норм, аналогічних тим, які розглядаються у цій справі, за різних обставин може призвести до висновку про обрання покарання, суворішого за передбачене законодавством. Однак, абстрагуючись від зовнішніх ознак та досліджуючи реалії оскаржуваної у цій справі ситуації, Суд не вбачає жодних ознак порушення прав Заявника за статтею 7 Конвенції. У цій справі Заявник не зміг переконливо довести, що підхід національних судів до обчислення його покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років у справі № 49-1205 призвів до посилення суворості покарання або насправді якимось чином практично вплинув на його становище.

Констатовані порушення: право на справедливий суд ( п.1 ст.6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження щодо Заявника), скарги щодо заборони катування (ст.3 Конвенції) та принципу ніякого покарання без закону (ст.7 Конвенції) визнані не прийнятними.

Ключові слова: право на справедливий суд, надмірна тривалість кримінального провадження, заборона катування, ніякого покарання без закону, довічне позбавлення волі