Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 22 жовтня 2020 року

у справі «Мельников проти України»

за заявою № 66753/11

Щодо обов’язку детального обґрунтування та наведення доказів відносно скарг на умови тримання під вартою

Фабула справи: Заявник скаржився на умови тримання його під вартою у Київському слідчому ізоляторі (далі – Київське СІЗО) та на тривалість кримінального провадження щодо нього. Крім того, він скаржився у зв’язку з тим, що національні суди не зарахували тривалість тримання його під вартою під час досудового слідства до строку відбуття обраного йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років.

28 грудня 2000 року щодо Заявника було порушено кримінальну справу за обвинуваченням в незаконному позбавленні волі людини з метою отримання викупу. Цій кримінальній справі було присвоєно № 62-2222. Згодом до справи було долучено матеріали щодо різних інших обвинувачень у злочинах, вчинених організованою злочинною групою у 1996 році і пізніше: незаконне позбавлення волі, вбивство, розбій, грабіж, вимагання, самовільне присвоєння владних повноважень і звання службової особи, а також незаконне володіння зброєю. 26 червня 2002 року Заявника затримали як підозрюваного у межах розслідування справи № 62-2222. 28 червня 2002 року йому було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час досудового слідства. На той момент усі пред’явлені йому обвинувачення охоплювалися справою № 62-2222. Строк тримання його під вартою у межах цієї справи неодноразово продовжувався. У жовтні 2003 року матеріали щодо певних обвинувачень були виділені в окрему справу (№ 49-1205). У межах цієї справи ніколи не розглядалося питання обрання Заявнику запобіжного заходу, оскільки обраний йому у справі № 62-2222 запобіжний захід залишався без змін. Згідно з твердженнями Заявника він єдиний перебував у такій ситуації, тоді як всім іншим обвинуваченим запобіжні заходи обирались в обох справах. 17 жовтня 2006 року Генеральна прокуратура України затвердила обвинувальний висновок у справі № 49-1205 та направила його для розгляду по суті. 21 листопада 2006 року Апеляційний суд міста Києва (далі – Київський міський суд), засідаючи як суд першої інстанції, розпочав судовий розгляд цієї справи. 21 травня 2010 року суд визнав Заявника винним у таких злочинах, вчинених у 1996 та 1997 роках: вбивство двох осіб з корисливих мотивів, незаконне позбавлення волі, вчинення декількох епізодів грабежу, незаконне володіння зброєю та самовільне присвоєння владних повноважень і звання службової особи. Йому було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років. У вироку було зазначено, що строк відбуття покарання заявником розпочався з 21 травня 2010 року. Суд обрав запобіжний захід у вигляді тримання його під вартою до набрання вироком законної сили. У вироку не було зазначено тривалість тримання Заявника під вартою під час досудового слідства та не було вказано про зараховування строку такого тримання до строку відбуття покарання. Цим самим вироком також були засуджені ще п’ять осіб, зокрема пан Дубовий, один із заявників у справі «Волчкова та інші проти України», № 14062/05 та 5 інших заяв, від 08 червня 2017 року. Одному із співобвинувачених М. обрали покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років. Суд першої інстанції постановив, що до строку відбуття покарання мав зараховуватися строк тримання його під вартою під час досудового слідства, який почався 24 березня 2006 року. Іншому співобвинуваченому, О., було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк шість років і шість місяців, а до строку відбуття покарання мав зараховуватися строк тримання його під вартою під час досудового слідства, який почався 17 травня 2005 року. Іншим двом обвинуваченим до винесення цього вироку запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не обирався. Заявник звернувся з касаційною скаргою, в якій стверджував, що тривалість тримання його під вартою під час досудового слідства з моменту його затримання 26 червня 2002 року до винесення вироку слід було зарахувати до строку відбуття покарання. 19 квітня 2011 року Верховний Суд України загалом залишив вирок без змін. Суд відхилив зазначений аргумент Заявника на тій підставі, що у цій кримінальній справі запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час досудового слідства Заявнику не обирався. 25 січня 2012 року Київський міський суд виніс вирок у справі № 62-2222, що складав 776 сторінок. Суд визнав Заявника винним у вчиненні бандитизму, одинадцяти епізодів вбивства з корисливих мотивів і численних епізодів незаконного позбавлення волі з метою отримання викупу, вимагання, розбою, крадіжки, самовільного присвоєння владних повноважень і звання службової особи, а також незаконному володінні зброєю, які були скоєні у різні дати в період з 1997 до 2002 року. Заявнику обрали покарання у виді довічного позбавлення волі. Дванадцятьом іншим особам також було обрано покарання. У вироку зазначалося, що строк відбуття покарання Заявнику рахувався з 26 червня 2002 року. 23 квітня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив цей вирок без змін.

Заявник стверджував, що умови тримання його під вартою були неприйнятними. Заявник посилався на гострий брак особистого простору (близько 2,5 кв. м на ув’язненого) та погану вентиляцію. Жодних додаткових фактичних відомостей надано не було.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що робить висновки після оцінки всіх доказів, у тому числі умовиводів, які можуть випливати з фактів і доводів сторін. Згідно з його усталеною практикою доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту (див. рішення у справі «Ананьєв та інші проти Росії”, № 42525/07 і 60800/08, пункт 121, від 10 січня 2012 року). Суд пам’ятає про об’єктивні труднощі, які можуть виникнути у заявників в отриманні доказів для обґрунтування своїх скарг на умови тримання під вартою. Однак у таких випадках заявники повинні надати детальний і послідовний опис фактів, на які вони скаржаться. У деяких випадках заявники можуть надати щонайменше певні докази для обґрунтування своїх скарг. Суд вважав доказами, наприклад, письмові показання співкамерників чи, якщо було можливо, фотографії, надані заявниками на підтримку їхніх тверджень (див. наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Голубенко проти України», № 36327/06, пункт 52, від 05 листопада 2013 року з наведеними у ній справами). У випадку надання правдоподібного та досить детального опису стверджуваних та таких, що принижують гідність, умов тримання під вартою, який є достатнім доказом жорстокого поводження, тягар доведення покладається на Уряд держави-відповідача, оскільки лише він має доступ до інформації, яка може підтвердити або спростувати ці твердження (див. рішення у справі «Муршич проти Хорватії», заява № 7334/13, пункт 128, від 20 жовтня 2016 року). Суд встановив порушення статті 3 Конвенції у багатьох інших справах проти України щодо умов тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справі «Сукачов проти України», заява № 14057/17, пункт 135, від 30 січня 2020 року з подальшими посиланнями). Крім того, у багатьох із цих рішень Суд постановив, що проблема щодо умов тримання під вартою в Україні мала структурний характер (див. згадане рішення у справі «Сукачов проти України», пункт 136).

Висновок: Заявник підтримував свою скаргу у загальних формулюваннях. Хоча Заявник стверджував, що головною проблемою була переповненість, він не надав жодних фактичних деталей на підтримку цього твердження. Єдине пов’язане з цим твердження полягало у тому, що кожен ув’язнений мав близько 2,5 кв. м особистого простору. Заявник не уточнив, якої камери це стосувалося, як довго він там тримався, і з якою кількістю осіб, чи було йому надано індивідуальне спальне місце, чи стосувалися його твердження про переповненість однієї чи декількох камер тощо. Його твердження щодо вентиляції так само були нечіткими. У цій справі Заявник не надав навіть мінімального обґрунтування своєї скарги. З цього випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

Констатовані порушення: право на справедливий суд ( п.1 ст.6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження щодо Заявника), скарги щодо заборони катування (ст.3 Конвенції) та принципу ніякого покарання без закону (ст.7 Конвенції) визнані неприйнятними.

Ключові слова: право на справедливий суд, надмірна тривалість кримінального провадження, заборона катування, ніякого покарання без закону, довічне позбавлення волі