Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 10 грудня 2019 року

у справі «KAVALA проти Туреччини»

за заявою № 28749/18

Щодо досягнення підозрою мінімального рівня розумності як підстава для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою

Фабула справи: Заявник скаржився на досудове ув'язнення, яке він вважав свавільним. Він стверджував, що не було доказів, що обґрунтовували б підозру у вчиненні кримінального правопорушення, яке вимагало його попереднього ув'язнення.

Заявник, підприємець, є захисником прав людини в Туреччині. Він брав участь у створенні численних неурядових організацій («НУО») та громадських рухів, які працюють у сферах прав людини, культури, соціальних досліджень, історичного примирення та охорони навколишнього середовища. Деякі проекти НУО, організовані у співпраці з турецькими місцевими органами влади, отримали підтримку багатьох міжнародних мистецьких фондів та Європейського Союзу. Заявника було заарештовано у Стамбулі 18 жовтня 2017 року. Його підозрювали у вчиненні двох злочинів, передбачених статтею 312 (спроба повалення уряду) та статтею 309 (спроба повалення конституційного ладу) Кримінального кодексу. Обвинувачення проти Заявника були пов'язані з подіями в парку Гезі, які сталися в травні та вересні 2013 року та замахом на державний переворот 15 липня 2016 року. Заявник стверджував, що докази, представлені урядом для обґрунтування його попереднього ув'язнення, були поверховими та непослідовними. Заявник звернув увагу Суду на той факт, що обвинувальний акт щодо звинувачення, передбаченого статтею 312 Кримінального кодексу, був поданий через шістнадцять місяців після його поміщення під варту. Він вважав, що ця затримка є додатковою ілюстрацією відсутності надійних доказів, здатних виправдати його затримання. Він також підкреслив, що на сьогодні ще не було подано жодного обвинувального акту щодо звинувачення, передбаченого статтею 309 Кримінального кодексу, після його тримання під вартою жодних доказів, які могли б обґрунтувати обвинувачення, не було отримано. Він стверджував, що єдиними доказами, поданими проти нього, були стенограми його телефонних розмов, і ті були отримані з порушенням відповідного законодавства. Його нібито "інтенсивні контакти" з H.J.B., якого слідчі органи розглядали як одного з підбурювачів замаху на переворот, стали основними доказами, що були покладені в основу обвинувачення, а також замаху на переворот. Однак, хоча він і знав цю особу з 2000 року, він заперечував такі контакти з ним та обмін дзвінками в тому числі. Заявник стверджував, що це твердження ґрунтувалося на тому, що його мобільний телефон та телефон H.J.B. випромінювали сигнали з тієї ж базової станції приймача. Фактично ця станція охоплювала великий центральний район, в якому знаходилось багато готелів та його офіс. Саме цей елемент був недостатнім для обґрунтування аргументу обвинувачення, тим більше, що, як показали матеріали справи, його мобільний телефон прослуховувався у відповідний час, і тому слідчі органи могли отримати прямі докази, що вони дійсно мали такі інтенсивні контакти.

Правове обґрунтування: особа може бути затримана відповідно до пункту 1 (с) статті 5 Конвенції лише в рамках кримінального провадження з метою направлення її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення (див. Єціус проти Литви, №34578/97, §50, ЄСПЛ 2000 - IX). Для того, щоб арешт за обґрунтованою підозрою був виправданий відповідно до пункту 1 (с) статті 5 не потрібно, щоб поліція отримала достатньо доказів для пред'явлення обвинувачення або для арешту, або під час перебування заявника під вартою (див. Броган та інші проти Сполученого Королівства, 29 листопада 1988 року, §53, серія A № 145-B). Також не потрібно, щоб особі, яку затримали, в кінцевому рахунку було пред'явлено обвинувачення або вона постала перед судом. Об'єктом затримання для допиту є подальше розслідування кримінальної справи шляхом підтвердження або зняття підозр, які є підставою для затримання. Таким чином, факти, які викликають підозру, не повинні бути такого рівня, як ті, які необхідні для обґрунтування обвинувального вироку або навіть притягнення до відповідальності, що настає на наступному етапі процесу кримінального розслідування (див. Мюррей проти Сполученого Королівства, 28 жовтня 1994 року, §55, серія A № 300-A). Слова "обґрунтована підозра" означають наявність фактів чи відомостей, які б задовольняли об'єктивного спостерігача, що ця особа, можливо, вчинила правопорушення. Однак те, що може бути визнано "розумним", залежатиме від усіх обставин (див. Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства, 30 серпня 1990 року, §32, серія A № 182; див. також Ільгар Мамедов проти Азербайджану, № 15172/13, §88, 22 травня 2014 року та Расул Джафаров проти Азербайджану, №69981/14, п.117-118, 17 березня 2016 року). Окрім фактичної сторони, існування «обґрунтованої підозри» у значенні пункту 1 (с) статті 5 вимагає, щоб факти, на які посилаються, можна було вважати такими, що підпадають під один із розділів, що описують злочинну поведінку у Кримінальному кодексі. Таким чином, явно не могло бути «обгрунтованої підозри», якби діяння чи факти, які висунуто проти затриманої особи, не були злочином на момент їх вчинення (див. Канджов проти Болгарії, №68294/01, §57, 6 листопада 2008 року; Маммадлі проти Азербайджану, №47145/14, §52, 19 квітня 2018 року).

Висновок: подані докази є недостатніми для підтвердження висновку про наявність обґрунтованої підозри щодо Заявника під час його первісного затримання. Крім того, не було продемонстровано, що докази, додані до матеріалів справи після арешту Заявника та протягом усього періоду його тривалого тримання під вартою, що підпадають під дію даної справи, становили факти або відомості, що викликають підозру, яка виправдовує і початкове, і подальше затримання Заявника. Відповідно, не було достатньо продемонстровано, що Заявника було позбавлено волі на підставі "обґрунтованої підозри" в тому, що він вчинив кримінальне правопорушення. Зокрема, з огляду на характер обвинувачення проти нього, Суд зауважує, що органи влади не в змозі довести, що початкове та продовжуване ув'язнення Заявника було виправдане обґрунтованими підозрами на основі об'єктивної оцінки відповідних діянь. Він також зазначає, що заходи були засновані не лише на фактах, які не можуть бути розумно розцінені як поведінка, криміналізована відповідно до внутрішнього законодавства, а також на фактах, які були значною мірою пов'язані з реалізацією прав, закріплених у Конвенції. Сам факт, що такі діяння були включені до обвинувального акту як складові елементи злочину, сам по собі зменшує обґрунтованість підозр. При цьому підозра проти нього не досягала необхідного мінімального рівня розумності. Незважаючи на те, що вони були застосовані під судовим контролем, оскаржувані заходи, таким чином, грунтувалися на простій підозрі. Отже, Суд приходить до висновку, що в цій справі було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції через відсутність обґрунтованих підозр у вчиненні Заявником правопорушення.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.п.1, 4 ст.5 Конвенції), межі застосування обмежень прав (ст.18 Конвенції разом з п.1 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: право на свободу та особисту недоторканність, межі застосування обмежень прав, обґрунтована підозра, затримання, спроба повалення конституційного ладу