Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 05 грудня 2019 року

у справі«HAMBARDZUMYAN проти Арменії»

за заявою № 43478/11

Щодо загальної справедливості судового розгляду в разі визнання недопустимими доказами результатів таємного спостереження

Фабула справи: Заявниця стверджувала, що таємне спостереження за нею було незаконним, оскільки воно ґрунтувалось на ухвалі суду, яка була постановлена всупереч відповідному національному законодавству. Ця ухвала, всупереч вимогам статті 286 Кримінального процесуального кодексу, не містила вказівки на особу, щодо якої слід застосовувати санкціоновані нею заходи таємного спостереження. Матеріали кримінального провадження не містили жодної ухвали суду, якою б було санкціоновано відео- та аудіо спостереження саме за Заявницею. Також не було жодного судового рішення, яким би було дозволено перехоплювати її телефонні розмови. Заявниця скаржилася також на використання доказів, отриманих в результаті таємного спостереження щодо неї.

Заявниця працювала заступником начальника жіночого підрозділу виправної установи. 2 лютого 2010 року одна із ув’язнених (А.С.) повідомила керівника Департаменту по боротьбі з організованою злочинністю поліції (далі - Департамент) про те, що Заявниця вимагала неправомірну вигоду в обмін на переведення до установи виконання покарань відкритого типу. Того ж дня керівник Департаменту звернувся до суду з клопотанням про надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Суд задовольнив клопотання 3 лютого 2010 року. Цього ж дня поліція розпочала здійснювати негласні слідчі (розшукові) дії щодо Заявниці. А.С. зв’язалась із Заявницею телефоном для призначення зустрічі, під час якої Заявниця запитала А.С., чи зможе вона сплатити кошти. Цю розмову перехопила поліція. А.С. та Заявниця зустрілися поблизу будинку останньої і обговорили суму коштів, які мали бути сплачені. Поліція видала А.С. банкноти, оброблені спеціальним хімічним засобом для їх передачі Заявниці. Того ж дня Заявниця отримала кошти від А.С., а їхня розмова під час зустрічі була знову записана на аудіопристрій. В той момент, коли Заявниця отримала кошти, з’явилася поліція та затримала її (одночасно здійснюючи відеозапис). 7 лютого 2010 року Заявниці було пред’явлено обвинувачення в одержанні неправомірної вигоди в особливо великому розмірі. Заявниця заперечувала свою вину, вказавши, що А.С. заборгувала їй ці кошти, і фактично повертала їх. Записи, зроблені в ході негласних слідчих (розшукових) дій, були передані слідчому органу. Пізніше вони були розглянуті експертом криміналістом з питань аудіо- відеотехніки, який склад відповідний висновок. 12 травня 2010 року слідство було завершено. Того ж дня Заявниці та її адвокату було надано доступ до матеріалів кримінального провадження. Цього дня їй стало відомо про ухвалу суду від 3 лютого 2010 року та таємне спостереження, яке проводилось на підставі цієї ухвали. Під час провадження в суді Заявниця подала клопотання про вилучення із доказів аудіозаписів, зроблених в результаті негласних слідчих (розшукових) дій, та відповідного експертного висновку. Вона стверджувала, що ухвала від 3 лютого 2010 року не була конкретною, оскільки не визначала Заявницю особою, щодо якої необхідно здійснити таємне спостереження. Вона стверджувала, що ухвала суду могла стати підставою для спостереження за будь-якою особою. Таким чином, Заявницю було піддано таємному спостереженню без санкції суду, що порушує її права. Вироком від 9 листопада 2010 року суд визнав Заявницю винною та засудив до дев'ятирічного строку позбавлення волі. Обґрунтовуючи вину Заявниці, суд спирався в тому числі на записи, зроблені на підставі ухвали суду від 3 лютого 2010 року, та на розмови між Заявницею та А.С. під час їх зустрічей 3 та 4 лютого 2010 року, а також на експертний висновок експерта-криміналіста з аудіо- відеотехніки. Заявниця подала апеляційну скаргу, в якій наводила аналогічні аргументи стосовно ухвали від 3 лютого 2010 року та стверджувала, що суд не повинен був покладатися на результати таємного спостереження. Апеляційний суд відмовив у задоволенні апеляційної скарги Заявниці. Касаційну скаргу Заявниці було визнано неприйнятною.

Уряд визнав, що відбулося втручання у права Заявниці відповідно до статті 8 Конвенції однак вказав, що таке втручання було виправданим та переслідувало законну мету розслідування та засудження за злочини і було пропорційним цій цілі.

Правове обґрунтування: хоча стаття 6 гарантує право на справедливий суд, вона не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів як таких, що в першу чергу є питанням регулювання відповідного національного законодавства (див. Schenk проти Швейцарії, 12 липня 1988 року, §45, Series A №140; Teixeira de Castro проти Португалії, 9 червня 1998 року, §34, Reports of Judgments and Decisions 1998-IV; Jalloh проти Німеччини, №54810/00, §§94-96, ЄСПЛ 2006-IX; та Moreira Ferreira проти Португалії (№ 2), №19867/12, § 83, 11 липня 2017 року). Питання, на яке треба відповісти, полягає в тому, чи було провадження в цілому, включаючи спосіб отримання доказів, справедливим. Це передбачає розгляд питання щодо «незаконності», і, якщо також йдеться про порушення іншого права Конвенції, щодо характеру виявленого порушення (див. Биков проти Росії, №4378/02, §89, 10 березня 2009 року; Lee Davies проти Бельгії, №18704/05, §41, 28 липня 2009 року; та Prade проти Німеччини, № 7215/10, §33, 3 березня 2016 року). Визначаючи, чи було провадження в цілому справедливим, слід також враховувати, чи дотримуються права сторони захисту. Необхідно, зокрема, встановити, чи була надана заявникові можливість оскаржити допустимість доказів та протидіяти її використанню (див. Szilagyi проти Румунії, №30164/04, 17 грудня 2013 року). Крім того, слід враховувати якість доказів, включаючи, наявність сумнівів щодо їх надійності та точності через обставини їх отримання (див. серед іншого, згадане вище рішення у справі Бикова, § 90 та Lisica проти Хорватії, №20100/06, §49, 25 лютого 2010 року). Хоча питання справедливості не обов’язково підіймається там, де отримані докази не підтверджуються іншими матеріалами, слід зазначити, що у випадках, де докази є дуже переконливими і немає ризику їх недостовірності, потреба у підтвердженні таких доказів є відповідною (див. згадані вище рішення у справах Lee Davies, §42; Биков, згадано вище, §90; та Bašić проти Хорватії, №22251/13, §48, 25 жовтня 2016 року). Крім того, при визначенні провадження справедливим в цілому, може бути врахована вага суспільного інтересу щодо розслідування та покарання за конкретний злочин, який розглядається, на противагу врахуванню індивідуального інтересу дотримання законності у зібранні доказів (див. згадані вище рішення у справах Jalloh, §97, та Prade, згадано вище, §35). Що стосується, зокрема, розгляду природи виявленого порушення Конвенції, Суд зауважує, що в кількох випадках Суд встановив порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з використанням прихованих прослуховуючих пристроїв, оскільки таке втручання не було здійснено «згідно із законом». Тим не менш, визнання судом таких доказів в обставинах конкретної справи не вступало в конфлікт із вимогами справедливості, гарантованими пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. Khan проти Сполученого Королівства, №35394/97, §44, ЄСПЛ 2000-V; P.G. та J.H. проти Сполученого Королівства, №44787/98, §86, ЄСПЛ 2001-IX, §§ 25-28; Bykov, §§ 94-105).

Висновок: Заявниця мала ефективну можливість оскаржити допустимість доказів і протидіяти їх використанню. Вона зробила це під час судового розгляду в суді та в своїх апеляційній та касаційній скаргах. Безумовно, суд дуже невиразно відповідав на аргументи Заявниці, лише заявляючи, що її твердження про процесуальні порушення не підтверджені. Однак у своєму рішенні суд апеляційної інстанції розглядав аргументи Заявниці по суті та наводив причини свого рішення підтримати висновки суду першої інстанції щодо оспорюваних доказів. Отже, той факт, що спроби Заявниці виключити оскаржувані записи із доказів були невдалими, не має значення для висновку про те, що Заявниця мала можливість оскаржити їх допустимість та протидіяти їх використанню. Крім того, Суд зазначає, що оскаржувані докази були не єдиними доказами, на яких ґрунтувався обвинувальний вирок. За цих обставин Суд вважає, що використання в судовому розгляді щодо Заявниці матеріалів, отриманих в результаті таємного спостереження за Заявницею, не суперечило вимогам справедливості.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (п.1 ст.8 Конвенції), відсутнє порушення права на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на повагу до приватного і сімейного життя, право на справедливий суд, одержання неправомірної вигоди, негласні слідчі (розшукові) дії