Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 червня 2020 року

у справі «М.С. проти Словаччини та України»

за заявою № 17189/11

Щодо обов’язку органів влади ретельно розглянути твердження особи про небезпеку, яка їй загрожує в країні призначення після депортації

Фабула справи: Заявник стверджував, що українські органи влади належним чином не розглянули загрозу, пов’язану з його повернення до Афганістану, у тому числі в контексті розгляду його заяви про надання статусу біженця, і зробили все можливе у межах своїх повноважень для якнайшвидшого видворення його до Афганістану. Вони проігнорували твердження заявника, що в Афганістані він опиниться у небезпеці.

Заявник проживав в Афганістані. Згідно з його твердженням, його батько співпрацював з Управлінням національної безпеки Афганістану. Приблизно в 2005 році після затримання наркоторговців батька вбили невідомі люди, можливо пов’язані з талібами. Після отримання погроз в 2010 році, було організовано виїзд Заявника з країни. У травні 2010 року контрабандисти доставили Заявника до Таджикистану, де він перетнув кордон зі своїм паспортом. Згодом контрабандисти забрали у нього паспорт. Потім Заявник поїхав до Киргизстану, Казахстану, Росії та України. Заявник проживав у м. Київ впродовж трьох місяців. Він мав на меті через Західну Європу дістатися Лондона, де мешкала його сестра та отримати притулок. 23 вересня 2010 року словацька прикордонна поліція затримала Заявника разом із трьома іншими громадянами Афганістану під час незаконного перетину кордону Словаччини. 24 вересня 2010 року було прийнято рішення про видворення Заявника. Також йому заборонили в’їзд до Словаччини на п’ять років. Тієї ж дати Заявника передали українським органам влади та поміщено до пункту тимчасового тримання прикордонної служби у м. Чоп. Згідно з твердженнями Заявника умови утримання його під вартою були незадовільними. 13 жовтня 2010 року суд постановив видворити Заявника за межі України та затримати його до видворення. Він встановив, що Заявник незаконно в’їхав на територію України, не мав коштів для добровільного виїзду та родичів на території України, а також незаконно перетнув кордон зі Словаччиною. Суд зауважив, що заявник не звертався із заявою про надання статусу біженця та не бажав просити притулку в Україні. Згідно з твердженнями Заявника йому не було відомо про розгляд справи, він не мав захисника і не розумів своїх прав під час провадження у суді. Заявнику не було вручено постанову суду та не роз’яснено порядок її оскарження. Тому він пропустив десятиденний строк для оскарження. 23 лютого 2011 року Заявник звернувся із заявою про надання йому статусу біженця в Україні. Обґрунтовуючи свою заяву, він стверджував, що у випадку повернення до Афганістану його «одразу вб’ють». Наказом Міграційної служби України Заявнику було відмовлено, а 14 березня 2011 року його було видворено до м. Кабул. Заявник стверджував, що приблизно через три тижні після видворення до Афганістану невідомі люди шукали його в його будинку і залишили йому лист з погрозами. Його мати організувала його виїзд із м. Кундуз до м. Мазарі-Шаріф і м. Кабул. З того часу він змушений часто змінювати своє місце проживання, остерігаючись людей, які вбили його батька, та постійно їздити між м. Мазарі-Шаріф і м. Кабул.

Правове обґрунтування: видворення іноземця Договірною державою може призвести до порушення питання за статтею 3 Конвенції, і, таким чином, стосуватися відповідальності цієї держави за Конвенцією, якщо буде доведено наявність суттєвих підстав вважати, що у випадку депортації у країні призначення відповідній особі загрожуватиме поводження, заборонене статтею 3 Конвенції. За таких обставин зі статті 3 Конвенції випливає обов’язок не видавати відповідну особу такій державі (див. рішення у справі «Ф.Г. проти Швеції», №43611/11, п.111, від 23 березня 2016 року). У справах про видворення осіб, які шукають притулку, Суд не розглядає фактичні заяви про надання притулку або не перевіряє, як держави виконують свої зобов’язання за Женевською конвенцією щодо статусу біженців. Головним питанням для нього є наявність ефективних гарантій, які захищають заявника від свавільного прямого чи опосередкованого видворення до країни, з якої він утік. Відповідно до статті 1 Конвенції основна відповідальність за забезпечення та дотримання гарантованих прав і свобод покладається на національні органи влади. Таким чином, механізм подання скарги до Суду є субсидіарним щодо національних систем захисту прав людини. Цей субсидіарний характер сформульовано у статті 13 та пункті 1 статті 35 Конвенції. Суд має переконатися, що оцінка, здійснена органами влади Договірної держави, була належною та достатньо підтвердженою як національними документами, так і документами з інших надійних та об’єктивних джерел, таких як, наприклад, інші Договірні або треті держави, установи ООН та авторитетні неурядові організації (там само, пункт 117). Стосовно тягаря доведення, то в принципі заявник повинен надати докази, здатні довести існування вагомих підстав вважати, що у випадку здійснення оскаржуваного заходу йому загрожуватиме поводження, заборонене статтею 3 Конвенції, і якщо такі докази були надані, Уряд мусить розвіяти будь-які сумніви, які у зв’язку з цим виникли. Для визначення, чи існує загроза жорстокого поводження, Суд має дослідити передбачувані наслідки видачі заявника до запитуючої країни з огляду на загальну ситуацію там та його особисті обставини. Якщо доступні джерела описують загальну ситуацію, то конкретні висловлювання заявника в кожній окремій справі мають підтверджуватися іншими доказами. У справах, в яких заявник стверджує, що є членом групи, яка систематично піддається практиці жорстокого поводження, Суд вважає, що захист статті 3 Конвенції починає діяти, коли заявник у випадку необхідності підтверджує на підставі зазначених джерел наявність обґрунтованих причин вважати, що така практика існує, а він входить до складу відповідної групи (там само, пункт 120). У зв’язку з абсолютним характером гарантованого права стаття 3 Конвенції застосовується не лише у випадку небезпеки, яку можуть становити державні органи влади, але й у випадку, коли небезпеку становлять окремі особи або групи осіб, які не є державними службовцями. Проте має бути доведено, що загроза є реальною, а органи влади приймаючої держави не можуть усунути цю загрозу, забезпечивши відповідний захист (див. згадане рішення у справі «Джей.K. та інші проти Швеції», №59166/12, 23 серпня 2016 року). Також має значення можливість отримання заявником захисту або його переселення всередині країни походження. Стаття 3 Конвенції не перешкоджає Договірним державам враховувати існування «альтернативи пошуку притулку всередині країни» під час своєї оцінки твердження особи, що повернення до країни походження реально загрожуватиме їй тим, що її буде піддано поводженню, забороненому цим положенням (там само, пункт 81). Проте посилання на існування альтернативи пошуку притулку всередині країни не впливає на відповідальність Договірної держави, яка здійснює видворення, гарантувати, що заявник не зазнає поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції, внаслідок її рішення про видворення. Тому передумовами врахування альтернативи пошуку притулку всередині країни має бути наявність певних гарантій: особа, яка буде вислана, повинна мати можливість переїхати у відповідний регіон, бути прийнятою там і мати можливість поселитися там. Недотримання цієї передумови може порушити питання за статтею 3 Конвенції (там само, пункт 82).

Висновки: Заявник стверджував, що належав до групи, а саме до членів сім’ї представників органів влади, яким згідно з відповідною інформацією про країну в Афганістані могла загрожувати небезпека. Отже, українські органи влади були зобов’язані розглянути його твердження та з’ясувати, чи буде Заявник підданий серйозній загрозі у випадку видворення до Афганістану. Проте замість того, аби здійснити детальний аналіз стверджуваного побоювання Заявника, що він міг стати жертвою переслідування, обласний орган міграційної служби зосередився на формальних підставах для відмови у наданні статусу біженця. У будь-якому випадку обласний орган міграційної служби прямо не розглянув, чи загрожувало Заявнику поводження, заборонене статтями 2 та 3 Конвенції у випадку повернення до Афганістану, що було єдиним важливим питанням, яке мали поставити органи державної влади відповідно до Конвенції. Якби українські органи влади здійснили належну оцінку заяви Заявника про надання статусу біженця, вони цілком могли дійти висновку, що його версія про загрозу жорстокого поводження з ним в Афганістані була непереконливою, наприклад, у зв’язку з тим, що Заявник не стверджував про відсутність у нього можливості знайти альтернативний притулок всередині країни, що він зрештою успішно зробив, або через те, що його версія подій не викликала у них довіри. Згодом такий висновок підтвердився б тим, що фактично Заявник досі не зазнавав жодного жорстокого поводження в Афганістані. Проте саме національні органи влади мали перевірити обґрунтованість тверджень Заявника.

Отже, Україна порушила процесуальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що перед поверненням Заявника українські органи влади не розглянули у спосіб, сумісний з вимогами практики Суду, твердження Заявника про побоювання стати в Афганістані жертвою переслідування.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції в процесуальному аспекті), право на свободу та особисту недоторканність (п.п.2, 4 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: заборона катування, право на свободу та особисту недоторканність, видворення, статус біженця, надання притулку