Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 03 вересня 2020 року

у справі «Левчук проти України»

за заявою № 17496/19

Щодо виселення як ефективного засобу захисту від домашнього насильства

Фабула справи: Заявниця скаржилася, що відмова національних судів виселити її колишнього чоловіка піддала її та її дітей постійному ризику залякування та насильства.

У 2006 році Заявниця та О.Л. уклали шлюб. Від шлюбу у 2007 році в них народилось троє дітей, у зв’язку з чим місцева рада забезпечила їх соціальним житлом (квартирою). Стосунки подружжя погіршились, О.Л. зловживав алкогольними напоями, ініціював сварки, залякував та погрожував Заявниці і дітям, часом вдавався до фізичного насильства. Шлюб було розірвано у 2015 році; Заявниця отримала опіку над дітьми. О.Л. продовжував мешкати з ними разом у квартирі. Залякування та насильство продовжувались, Заявниця неодноразово зверталася до правоохоронних органів. Соціальна служба у справах сім`ї, дітей та молоді у своєму висновку вказувала на сильну схвильованість дітей. О.Л. були пред’явлені обвинувачення, проте його не було визнано винним у вчиненні домашнього насильства. Оскільки ситуація не покращувалась, Заявниця у 2016 році звернулася до суду із позовом за статтею 116 Житлового кодексу, яка передбачала можливість виселення без надання іншого жилого приміщення за систематичну неналежну поведінку. Зрештою, національні суди її позов у 2018 році залишили без задоволення. Хоча і було встановлено, що О.Л. «потребував зміни свого ставлення», проте суди не встановили, що його неналежна поведінка була систематичною і не вбачали підстав для вжиття такого крайнього заходу, як виселення. Заявниця та її діти продовжували проживати в квартирі разом із О.Л. У 2019 році Заявниця звернулася до суду із позовом про позбавлення О.Л. батьківських прав, оскільки він нехтував своїми батьківськими обов’язками й ухилявся від сплати коштів на утримання своїх дітей. Розгляд цієї справи триває.

Правове обґрунтування: згідно з Конвенцією органи державної влади мають позитивний обов’язок запровадити та застосовувати належну нормативно-правову базу, що надаватиме ефективний захист від актів домашнього насильства (див. Беваква і С. проти Болгарії, № 71127/01, п.65, 12 червня 2008 року; А. проти Хорватії, № 55164/08, п.60, 14 жовтня 2010 року, Хайдуова проти Словаччини, №2660/03, п.46, 30 листопада 2010 року). Якщо особа висуває небезпідставну скаргу щодо повторюваних актів домашнього насильства над нею чи інших видів знущання, якими б незначними не були окремі епізоди, національні органи влади зобов’язані оцінити ситуацію загалом, у тому числі й загрозу продовження аналогічних подій (див. Ірина Смірнова проти України, № 1870/05, п.п.71 і 89, 13 жовтня 2016 року). Серед іншого, ця оцінка має належним чином враховувати особливу вразливість потерпілих – які часто емоційно, економічно чи іншим чином залежать від своїх нападників, а також психологічний ефект, який може мати загроза повторного знущання, залякування та насильства на повсякденне життя потерпілого (див. згадані вище Хайдуова проти Словаччини, п.46 та Ірина Смірнова проти України). Якщо встановлено, що конкретна особа була постійним об’єктом знущань, і є вірогідність продовження жорстокого поводження, окрім реагування на конкретні інциденти, органи державної влади повинні вжити належні заходи загального характеру для протидії основній проблемі та запобіганню майбутньому жорстокому поводженню (див. Джорджевіч проти Хорватії, №41526/10, пункти 92 і 93 та 147 – 149, ЄСПЛ 2012 та згадане рішення у справі Ірина Смірнова проти України).

Виселення є крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла, гарантованого статтею 8 Конвенції (див. Кривіцька та Кривицький проти України, №30856/03, п.41, 2 грудня 2010 року). Однак Суд також зазначав, що втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8 Конвенції, може бути необхідним для захисту здоров’я та прав інших (див. згадані рішення у справах «Опуз проти Туреччини», №33401/02, п.144, 9 червня 2009 року; Єремія проти Республіки Молдова, №3564/11, п.52, та Володіна проти Росії, №41261/17, п.86, 9 липня 2019 року). До того ж у контексті статті 2 Конвенції Суд зазначав, що у справах про домашнє насильство права нападників не можуть переважити права потерпілих, зокрема, на фізичну та психічну недоторканність (див. згадане вище Опуз проти Туреччини).

Висновки: у цій справі Заявниця надала достовірні твердження, що протягом тривалого періоду часу вона зазнавала фізичного насильства, залякування та отримувала погрози від колишнього чоловіка О.Л., з яким досі спільно проживає у квартирі. Ці події вплинули на її фізичну та моральну недоторканість, і тому вони стосуються сфери приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції. Стаття 116 Житлового кодексу України в принципі була ефективним засобом юридичного захисту у зв’язку зі скаргою Заявниці з точки зору Конвенції. У контексті провадження про виселення, порушеного на підставі зазначеного положення законодавства, національні суди, які розглядали твердження Заявниці, що в О.Л. періодично ставалися спалахи насильства під час суперечок удома, були зобов’язані оцінити достовірність її тверджень і ризик вчинення насильства у майбутньому, якщо сторони залишаться проживати під одним дахом. З наявних у Суду матеріалів не вбачається, що апеляційний суд чи Верховний Суд здійснили комплексну оцінку цих елементів. Коли національні органи влади розглядають достовірні твердження про домашнє насильство, вони мають оцінити ситуацію в цілому, у тому числі ризик вчинення насильства у майбутньому. Як випливає із документів соціальних працівників і працівників міліції, О.Л. неодноразово ухилявся від спроб обговорити з ним ситуацію для досягнення належного врегулювання проблеми та запобігання ризику подальших спалахів насильства. Не вбачається, що апеляційний суд взяв це до уваги і спробував проаналізувати, чи існував ризик повторного вчинення насильства. По суті апеляційний суд послався на той факт, що О.Л. ніколи не притягувався до відповідальності, не спробувавши проаналізувати основні причини такої ситуації, у тому числі випадки, коли органи державної влади не реагували на повідомлення про інциденти або коли заявниця відмовлялася від своїх скарг щодо дій, які могли становити серйозний злочин. Через специфіку домашнього насильства випадки, коли потерпілі відмовляються від своїм скарг, є поширеним явищем. Суд вважає, що така відмова не має звільняти національні органи влади від обов’язку оцінювати тяжкість ситуації з метою пошуку належного її врегулювання. До того ж автоматичне посилання на факт, що стверджувані потерпілі відмовилися від своєї скарги без здійснення всебічного аналізу ризиків, з якими вони продовжують жити, є несумісним із обов’язком держав враховувати вразливість потерпілих від домашнього насильства під час виконання своїх позитивних обов’язків у цій сфері за статтями 3 та 8 Конвенції. Як вбачається з матеріалів справи, О.Л. і Заявниці було надано спірну соціальну квартиру у зв’язку з народженням їхніх доньок. Після розлучення лише Заявниця отримала право на опікування дітьми. О.Л., зі свого боку, часто не сплачував аліменти на утримання дітей, а шкільні та соціальні працівники зазначили, що він був емоційно відсторонений від їхнього виховання. Повідомлялося, що діти, які неодноразово ставали свідками його сварок із Заявницею, зазнали серйозного стресу. З рішення апеляційного суду не вбачається, що він розглянув вплив цих обставин на правомірність незмінної зацікавленості О.Л. у збереженні найму соціального житла або проаналізував, як його агресивна поведінка стосовно Заявниці впливала на забезпечення найкращих інтересів дітей. У свою чергу Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу Заявниці на рішення апеляційного суду, схваливши його аналіз.

Залишивши без задоволення позов Заявниці про виселення О.Л. на підставі статті 116 Житлового кодексу України, яка, як пояснив Уряд, в принципі була належним законодавчим способом врегулювання її справи, національні судові органи не провели всебічний аналіз ситуації та загрози психологічного та фізичного насильства, з яким могли зіткнутися Заявниця та її діти у майбутньому. Суд також зазначає, що провадження тривало понад два роки у трьох інстанціях, протягом яких Заявниці та її дітям загрожував ризик подальшого насильства. Тому не було забезпечено справедливий баланс між усіма відповідними конкуруючими приватними інтересами. Реакція цивільних судів на позов Заявниці про виселення її колишнього чоловіка не відповідала позитивному обов’язку держави забезпечити Заявниці ефективний захист від домашнього насильства.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: право на повагу до приватного і сімейного життя, фізична та психічна недоторканність, позбавлення батьківських прав, залякування, соціальне житло