Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 02 червня 2020 року

у справі «А і В проти Румунії»

за заявами № 48442/16 і №48831/16

Щодо обов’язку особи співпрацювати з органами влади в разі організації щодо неї заходів захисту свідків

Фабула справи: заявники скаржилися на організацію програми захисту свідків, яка, як вони стверджували, була неефективною.

28 серпня 2015 року заявники були оголошені «свідками, яким погрожували», після заяв, які вони зробили в прокуратуру у справі про корупцію за участю вищих посадових осіб; зокрема, прокуратура вважала, що заявникам "загрожує небезпека, оскільки існує обґрунтована підозра в тому, що їх життя або фізична цілісність можуть бути під загрозою". Безпосередній захист було організовано Головним управлінням поліції за допомогою Служби оперативної розвідки та місцевого відділку поліції. Група Служби оперативної розвідки негайно розпочала роботу із захисту заявників, а з лютого 2016 року для цього була призначена інша група. Національне управління із захисту свідків провело зустріч із заявниками та пояснило умови програми, до приєднання якої вони погодились у грудні 2015 року. Далі було проведено обговорення протоколів захисту, які має використовувати Головне управління поліції, в яких, зокрема, були вказані обов’язки офіцерів поліції та заявників, які заявники відмовились підписувати. В червні 2016 року прокуратура звернулась до Вищого касаційного суду з клопотанням про припинення заходів із захисту та виключення заявників з програми захисту свідків, оскільки вони більше не перебувають в небезпеці, однак цей суд відхилив клопотання в серпні 2016 році. Зрештою, заявників було офіційно включено до програми захисту свідків, що здійснювалась Національним управлінням із захисту свідків у січні 2017 року, при чому такий захист забезпечувала поліція. Заявники цього ж місяця підписали протоколи, в яких просили це управління змінити їхню особу, перевезти за кордон та надати фінансову підтримку, проте у березні 2017 року їхні прохання були відхилені. Зі слів заявників, заходи поліції з їхнього захисту не були ефективними. До прикладу, офіцери поліції визнали, що в них немає жодних інструкцій щодо свого завдання, яке, як вони стверджували, було першим у своєму роді. В також мав суперечки з поліцією, оскільки був незадоволений організацією свого захисту, і декілька разів був оштрафований за це. Під час дії програми захисту заявникам погрожували: дві кулі були залишені на порозі житла, а колеса їх автомобіля було пошкоджено. Заявники скаржились на свій захист, проте такі скарги було відхилено. Заявники відмовились від пропозиції про переїзд на території Румунії. Повністю ігноруючи рішення та їх зобов’язання виконувати протоколи захисту, заявники вирішили в односторонньому порядку змінити місце проживання і покинули територію Румунії в 2017 році. Цей акт на практиці фактично припинив їх захист і потенційно піддав їх серйозному ризику для життя та фізичної цілісності. Однак, незважаючи на додаткові труднощі, викликані новою ситуацією, створеною діями заявників, органи влади не відкликали захист, а підтримували контакт із заявниками за кордоном і продовжували надавати їм фінансову підтримку.

Правове обґрунтування: перше речення пункту 1 статті 2 зобов’язує державу не лише утримуватися від навмисного та незаконного позбавлення життя, а й вживати відповідних заходів для захисту життя осіб які перебувають під його юрисдикцією. Стаття 2 Конвенції може також передбачати, за певних чітко визначених обставин, позитивне зобов'язання органів влади вживати превентивних оперативних заходів для захисту особи, життю якої загрожує злочинні дії іншої особи (див. RR та інші проти Угорщина, №19400/11, п.28, 4 грудня 2012 року, Maiorano та інші проти Італії, №28634/06, пп.103–104, 15 грудня 2009 року з подальшими посиланнями). Таке зобов’язання повинно тлумачитися таким чином, щоб не покладати на органи влади неможливого або непропорційного навантаження. Відповідно, не кожен заявлений ризик для життя може спричинити для влади виконання вимоги Конвенції щодо вжиття оперативних заходів для запобігання реалізації цього ризику. Суд також зазначає, що стаття 2 Конвенції може вступити в дію, навіть якщо особа, право якої на життя було нібито порушено, не померла. У справі RR та інші проти Угорщини (цитована вище, §§ 26‑32) Суд вважав, що вилучення чотирьох із п’яти заявників із системи захисту свідків в Угорщині являло собою порушення позитивного зобов’язання держави щодо захисту права на життя, навіть якщо вони не втратили життя, оскільки існував реальний і безпосередній ризик (відомий національним органам влади) для життя цих осіб, що вимагало захисту в рамках схеми захисту свідків. Констатуючи неспроможність уряду переконливо показати, що дана небезпека перестала існувати, та не адекватність заходів, вжитих для захисту життя заявників після їх усунення із схеми захисту свідків, Суд дійшов висновку, що дії угорських органів влади не відповідали вимогам статті 2 Конвенції (див. також Selahattin Demirtaş проти Туреччини, №15028/09, §§30‑31, 23 червня 2015 року, з подальшими посиланнями).

Висновки: застосовуючи правила захисту свідків до справи заявників, органи влади чітко або/і неявно визнали, що існує ризик для їх життя, фізичної цілісності або особистої свободи у значенні відповідних правових положень. Встановивши, що на той час, коли органи влади знали або повинні були знати, що існує реальний і безпосередній ризик для життя заявників, залишається встановити, чи зробили вони все, що можна було розумно очікувати від них, щоб уникнути цього. Суд стурбований тим, що питання такої важливості та невідкладності не було вирішене владою протягом таких тривалих періодів часу, що становили загалом більше одного року та чотирьох місяців, починаючи з 28 серпня 2015 року, коли вперше було виявлено ризик до 17 січня 2017 року, коли заявники були офіційно включені до програми. При цьому заявники не залишались без захисту протягом цього часу, навіть якщо цей захист, принаймні на початку, був переважно імпровізованим, за відсутності нормативних актів, які набули чинності лише 1 липня 2016 року. Проте неминучі недоліки були виправлені владою. Більше того, за цей час прямого нападу на заявників не сталося. Незважаючи на оперативну реакцію влади на виправлення виявлених помилок, Суд визнає, що вони, мабуть, сприяли ескалації конфліктів та недовіри між заявниками та поліцією. Однак вони не виправдовують провокаційної поведінки заявників та неодноразового ігнорування їх власних обов'язків щодо захисту. Національне законодавство покладає на захищених свідків обов'язок співпрацювати з владою та утримуватися від будь-яких дій, які можуть загрожувати безпеці місії. Ці обов'язки були чітко викладені в протоколах захисту, на які зрештою заявники дали свою згоду. Невиконання зобов’язань, взятих на себе підписанням протоколів, може призвести до виключення з програми. Тому можна констатувати, що заявники повністю усвідомлювали свій обов'язок співпрацювати з органами влади. Однак на практиці заявники неодноразово не виконували своїх зобов'язань та порушували протоколи захисту. Вони не співпрацювали і дуже часто виявляли неадекватну поведінку щодо працівників міліції. Вони доклали значних зусиль, щоб уникнути заходів захисту та перешкодити роботі офіцерів, призначених для їх захисту. Заявники також висували недосяжні вимоги до органів влади щодо обов'язку знайти їм нову роботу та відмовлялися йти на компроміси. Більше того, заявники через свою присутність у соціальних мережах та на телебаченні ризикували скомпрометувати їх статус захищеного свідка. Суд виражає вдячність органам влади за їх зусилля продовжувати захист, незважаючи на відсутність співпраці з боку заявників, замість того, щоб вивести їх із програми захисту свідків - варіант, передбачений законом. Їх готовність забезпечити захист заявників та знайти альтернативні рішення не ослабла, незважаючи на відсутність зі сторони заявників співпраці, порушення правил та провокаційну поведінку. Органи влади зробили те, що можна було розумно очікувати від них, щоб захистити заявників від ймовірного ризику для їх життя.

Констатовані порушення: відсутність порушення права на життя (ст.2 Конвенції).

Ключові слова: право на життя, ризик для життя та фізичної цілісності, корупція, превентивні оперативні заходи.