Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 лютого 2021 року

у справі «Budak проти Туреччини»

за заявою № 69762/12

Щодо неприпустимості використання основних доказів, отриманих без застосування необхідних процесуальних гарантій

Фабула справи: Заявник скаржився на незаконне проведення обшуку його будинку, а також на несправедливість кримінального провадження у зв'язку з використанням ймовірно незаконних доказів, отриманих під час цього обшуку з метою його засудження.

К.Ş., який був заарештований і допитаний поліцією за підозрою в тому, що він є членом нелегальної терористичної організації, впізнав Заявника серед інших осіб, пред’явлених йому фотографій, як особу, яка допомагала йому в діяльності в даній організації. 7 березня 2007 року в Ізмірі кількома невстановленими особами було спалено громадський пасажирський автобус. Слідчим суддею був наданий дозвіл на перехоплення та запис мобільних телефонних розмов декількох осіб, включаючи Заявника, в зв’язку з підозрою, що вони діяли від імені нелегальної організації Робоча партія Курдистану / Народний конгрес Курдистану, набирали для неї нових членів та організовували незаконні демонстрації та напади із застосуванням коктейлей Молотова. 18 березня 2007 року Управління безпеки Ізміру подало запит до прокуратури про проведення обшуків у будинках певних осіб, включаючи Заявника, з огляду на отриману інформацію, яка свідчить, що ці особи планували напад на 21 березня 2007 року під час святкування Невруза за вказівками нелегальної організації. Суддею був виданий відповідний ордер на обшук будинків тринадцяти осіб, включаючи будинок, в якому Заявник проживав зі своїми батьками. О 6:30 годині 20 березня 2007 року поліцейські провели обшук у будинку Заявника у присутності лише його батька. Заявника не було. Співробітники знайшли та вилучили листівки, аркуш паперу із заголовком “Звіт про хід роботи”, тощо. У цьому документі автор зізнався, що кинув коктейлі Молотова в громадський пасажирський автобус 7 березня 2007 року. Того ж дня Заявника було взято під варту. В ході досудового розслідування Заявник не визнав себе винним. Згідно обвинувального акту, поданого до суду Заявник обвинувачувався у причетності до незаконної організації та несанкціонованому зберіганні та використанні вибухових речовин. Під час розгляду кримінального провадження в суді Заявник стверджував, що знайдені документи були не його. На його думку, їх підкинула до його будинку поліція. Він та його адвокат неодноразово заявляли, що обшук будинку Заявника, проведений за відсутності двох свідків, як цього вимагає стаття 119 § 4 Кримінально-процесуального кодексу, був незаконним, і що докази, отримані в результаті, повинні бути виключені з матеріалів справи. У той же час вони також оскаржили приналежність документів, знайдених під час обшуку, аргументуючи це тим, що вони ні написані Заявником, ні ним підписані; отже, це були прості роздруківки, які міг скласти кожен. Суд першої інстанції не надав відповіді на жодне з цих тверджень захисту та засудив Заявника за членство в терористичній організації та заподіяння шкоди в результаті нападу на громадський пасажирський автобус з коктейлями Молотова до покарання у вигляді позбавлення волі на строк двадцять п'ять років та чотири місяці. Що стосується злочину щодо членства в терористичній організації, суд першої інстанції спирався на два докази: (i) заяви К.Ş. та ідентифікації Заявника за фотографією, та (ii) документи, знайдені та вилучені під час обшуку в будинку Заявника. Скарга Заявника на дане рішення залишилася без задоволення.

Правове обґрунтування: хоча стаття 6 гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів як таких, що в першу чергу є предметом регулювання відповідно до національного законодавства (див. Шенк проти Швейцарії, 12 липня 1988 року, § 45, Серія A № 140; Тейшейра де Кастро проти Португалії, 9 червня 1998 року, § 34, Звіти 1998 ‑ IV; Джалло проти Німеччини, №54810/00, §§ 94-96, ЄСПЛ 2006-IX). Питання, на яке слід відповісти, полягає в тому, чи було провадження у цілому, включаючи спосіб отримання доказів, справедливим. Визначаючи, чи було провадження у цілому справедливим, слід враховувати, чи дотримано право на захист. Слід встановити, зокрема, чи було надано заявникові можливість оскаржити справжність доказів та виступити проти їх використання (див. Szilagyi проти Румунії, №30164/04, 17 грудня 2013 року). Крім того, слід враховувати якість доказів, включаючи те, чи обставини, за яких вони були отримані, ставлять під сумнів їх надійність або точність (див. Lisica проти Хорватії, №20100/06, п.49, 25 лютого 2010 року). Відповідно до усталеної практики Суду, що відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, рішення судів та трибуналів повинні адекватно вказувати причини, на яких вони базуються (див. Морейра Феррейра проти Португалії (ст.2), згадане вище, § 84). Не вимагаючи детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, це зобов’язання передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та однозначної відповіді на аргументи, які є визначальними для результату цього провадження (див. Руїс Торія проти Іспанії, 9 грудня 1994 року, §§ 29-30, Серія A, № 303-A). Вивчаючи справедливість кримінального провадження, Суд також постановив, що, ігноруючи конкретний, відповідний та важливий аргумент, висунутий обвинуваченим, національні суди не виконують своїх зобов'язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. Zhang проти України, №6970/15, §61, 13 листопада 2018 року, Нечипорук та Йонкало проти України, №42310/04, п.280, 21 квітня 2011 року).

Висновки: докази, знайдені під час обшуку, та докази, надані К.Ş. зіграли центральну роль у засудженні Заявника. Суд вже встановив порушення статті 8 Конвенції на тій підставі, що обшук будинку Заявника проводився у спосіб, який не відповідає законодавству, оскільки він здійснювався за відсутності двох свідків. Відсутність аргументованої відповіді національних судів на обґрунтовану заяву про те, що певний доказ отримано з порушенням законодавчих вимог або прав і свобод, захищених Конвенцією та протоколами до неї, в принципі, є несумісними з вимогами справедливого судового розгляду, зокрема, коли докази мали вирішальне значення для засудження. Суд першої інстанції не продемонстрував, що він належним чином розглянув та ефективно відповів на конкретні, доречні та важливі заперечення Заявника щодо незаконності обшуку, а також прийнятності, достовірності та правдивості основних доказів. Що ще важливіше, суд першої інстанції не виконав свого обов'язку застосувати відповідні процесуальні гарантії, закріплені в Конституції та Кримінально-процесуальному кодексі щодо незаконності доказів, що змусило його прийняти рішення про прийнятність оскаржуваних доказів. На думку Суду, цей процесуальний недолік особливо вплинув на загальну справедливість кримінального провадження проти Заявника, зважаючи на вагу, яка надається, згідно зі статтею 53 Конвенції, не застосуванню національними судами посиленого захисту, який забезпечується національними правовими положеннями, включаючи Конституцію, щодо прийнятності та законності основних доказів.

З огляду на вищевикладене, Суд не може дійти висновку, що аргументи захисту Заявника, що стосуються законності, допустимості, достовірності та правдивості основних доказів, не отримали відповідну оцінку від національних судів, які, схоже, обійшли стороною ефективні процесуальні гарантії, не навівши причин, які могли б показати, що вони їх належним чином розглядали. Таким чином, використання основних доказів, знайдених під час обшуку в будинку Заявника без застосування необхідних процесуальних гарантій, призвело до несправедливого кримінального провадження.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції), право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на повагу до приватного і сімейного життя, право на справедливий суд, допустимість доказів, незаконний обшук