Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 червня 2020 року

у справі «Сафонов і Сафонова проти України»

за заявою № 24391/10

Щодо неприпустимості відмови уповноваженого органу зареєструвати право власності на підставі рішення суду

Фабула справи: Заявники скаржились щодо невиконання рішень суду від 4 листопада 2009 року та 16 лютого 2010 року, які стосувалися реєстрації їх майнових прав на квартиру та відсутність ефективних засобів правового захисту у цьому відношенні.

У червні 2001 року заявники порушили справу в суді проти міської ради (далі - Рада), намагаючись визнати "придатною для проживання" будівлю (колишній гуртожиток), в якій вони мешкали з 1982 року в місті Ялта і яка, за їх словами, не належала нікому. Вони також просили суд зобов'язати Раду передати будівлю у комунальну власність та видати їм документ, що дозволяє їм проживати в ній (ордер на квартиру). 19 вересня 2001 року суд задовольнив цей позов, 18 лютого 2002 року суд апеляційної інстанції залишив дане рішення без змін. Міський виконавчий комітет (далі - Комітет) ухвалив рішення про дозвіл заявникам проживати у квартирі у згаданій будівлі. 5 жовтня 2004 року, відповідно до рішення того ж Комітету, заявники та їх син стали власниками квартири, і їм були видані відповідні свідоцтва. 6 жовтня 2004 року бюро технічної інвентаризації ("Бюро інвентаризації") зареєструвало права власності заявників на квартиру. 7 вересня 2005 року Рада вилучила будівлю з комунальної власності, оскільки квартири були приватизовані їх мешканцями та передала будівлю у спільну приватну власність заявників та власників інших квартир будинку. Компанія «Санаторій ім.Кірова Лтд» («Компанія 1») звернулася до суду з проханням відновити провадження у справі та переглянути рішення від 19 вересня 2001 року за нововиявленими обставинами, оскільки вона є власником будівлі. В ході тривалого судового розгляду 15 жовтня 2007 року суд апеляційної інстанції частково задовольнив позов Компанії 1, визнав недійсними документи заявників щодо права власності на квартиру та наказав Бюро інвентаризації зареєструвати Компанію 1 як власника будівлі. Заявники оскаржили дане рішення, однак компанія 1 зареєструвала свої майнові права на будівлю і продала її Компанії «Топаз-К Лтд» («компанія 2»). 4 листопада 2009 року суд скасував виконання даного рішення та зобов’язав Бюро інвентаризації зареєструвати майнові права заявників на квартиру. Це рішення набрало законної сили 12 листопада 2009 року, але залишилось невиконаним. 16 вересня 2009 року Компанія 2 продала будівлю компанії “Selbilliar Ltd” (“Компанія 3”). Бюро інвентаризації повідомило заявників, що неможливо виконати вищезазначене рішення та зареєструвати їх право власності на квартиру, оскільки ця квартира, як і інші в будинку, вже була зареєстрована як власність Компанії 3 на підставі договору купівлі-продажу. Невстановленої дати заявники порушили адміністративне провадження в суді, оскаржуючи те, що Бюро інвентаризації не відновило їх реєстрацію власниками квартири. 16 лютого 2010 року суд визнав право власності заявників і зобов'язав Бюро інвентаризації поновити реєстрацію їхніх майнових прав на квартиру. При цьому суд зазначив, що Компанія 3 була зареєстрована як власник будівлі, але не квартири, яка була окремим об'єктом нерухомого майна, що належить заявникам. 22 листопада 2010 року суд апеляційної інстанції залишив у силі це рішення, яке, таким чином, стало остаточним, але залишилось невиконаним. Компанія 2 порушила судовий процес проти Компанії 1, вимагаючи підтвердження договору купівлі-продажу та визнання своїх майнових прав на будівлю. Даний позов був задоволений і 11 вересня 2009 року Бюро інвентаризації зареєструвало Компанію 2 як власника будівлі. 3 березня 2010 року Компанія 3, яка викупила будівлю у Компанії 2, продала її компанії «High Tech Group Ltd» («Компанія 4»), яка зареєструвала право власності на будівлю в Державному реєстрі. 7 червня 2010 року суд припинив провадження у справі, оскільки компанії 1 та 2 припинили своє існування. У березні 2010 року заявники подали позов до суду проти Компаній 2-4 та Інвентаризаційного бюро, вимагаючи визнати недійсними договори купівлі-продажу, підтвердження їх майнові права на квартиру, повернення будівлі Компанією 4 та компенсації моральної шкоди. Дана справа перебуває на розгляді в суді касаційної інстанції.

Правове обґрунтування: відповідно до широкої судової практики Суду, виконання рішення суду повинно розглядатися як невід'ємна частина "судового розгляду" для цілей статті 6 (див. Hornsby проти Греції, 19 березня 1997 року, §40, Звіти про судові рішення та рішення 1997-II) і що необґрунтовано тривала затримка з боку національних органів влади щодо виконання рішення, винесеного стосовно них, як загальне правило, є порушенням положення (див. Юрій Миколайович Іванов проти України, №40450/04, §§53-54, 15 жовтня 2009 року). Суд також зазначає, що у справі «Бурмич та інші проти України», №46852/13 та інші, § 215, 12 жовтня 2017 року, він відокремив категорію - справи проти України стосовно невиконання рішень суду - зі свого списку справ та передав їх на розгляд Комітету міністрів Ради Європи. Ці справи стосувались грошових боргів, які залишились невиконаними через низку факторів, що розкривають структурні проблеми, що зберігаються в Україні (див. Юрій Миколайович Іванов, згадане вище, §84). Однак, на відміну від цих справ, дана справа стосується невиконання державним органом судових рішень, що зобов'язують його здійснити адміністративну реєстрацію, яке не пов'язане з вищезазначеними системними проблемами і, отже, вимагає даного розгляду. Виконання судових рішень, які включають ухвали немайнового характеру, іноді може зайняти більше часу, ніж справа щодо виплати грошових коштів, присуджених за рішенням суду (див. Тонюк проти України, №6948/07, §§38 та 40, 1 червня 2017 року, та посилання).

Висновки: у цій справі Суд не знаходить жодного факту чи аргументу, які б виправдовували невиконання остаточних рішень суду від 4 листопада 2009 року та 16 лютого 2010 року протягом понад чотирьох років. Щодо аргументів Уряду про те, що виконання рішень від 4 листопада 2009 року та 16 лютого 2010 року призвело б до порушення майнових прав компаній 3 або 4, Суд відхиляє їх з наступних причин. 20 січня 2010 року Бюро інвентаризації повідомило заявників, що не може виконати рішення від 4 листопада 2009 року та зареєструвати їх права власності на квартиру, оскільки вона вже була зареєстрована як власність Компанії 3. Однак у подальшому остаточному рішенні від 16 лютого 2010 року суд неодноразово зобов'язував Бюро інвентаризації зареєструвати майнові права заявників на квартиру. Він зазначив, що Компанія 3 була зареєстрована як власник будівлі, але не квартири, яка була окремим об'єктом нерухомого майна та належала заявникам. Нарешті, матеріали справи не містять жодного документа Бюро інвентаризації, який би повідомляв заявників про те, що воно не має змоги виконати судові рішення через нібито порушення прав Компанії 4. Вони також не містять жодного дійсного рішення суду, що підтверджує право власності Компанії 4 на квартиру. Таким чином, Суд не бачить, як примусове виконання рішень від 4 листопада 2009 року та 16 лютого 2010 року порушило б права Компанії 4.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту, пов’язане із вищезазначеною скаргою щодо права на справедливий суд (ст.13 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, право на ефективний засіб юридичного захисту, комунальна власність, приватна власність, перегляд за нововиявленими обставинами