Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 21 січня 2021 року

у справі«Тривканович проти Хорватії»

за заявою № 54916/16

Щодо відшкодування збитків, завданих військовими злочинами, які спричинили смерть особи

Фабула справи: Заявниця скаржилася на відмову національних судів відновити цивільне провадження за нововиявленими обставинами, яке вона порушила проти держави з метою вимагати компенсації за смерть її двох синів.

25 серпня 1991 року кілька членів підрозділу поліції «Вовки» увійшли до будинку сина Заявниці З.Т. Вони забрали його разом з другим сином заявниці Б.Т. та її колишнім чоловіком Н.Т. З тих пір її сини зникли безвісти, тоді як тіло її колишнього чоловіка було знайдено наступного дня у річці Сава. Розтин показав, що його було вбито з вогнепальної зброї. Рішенням суду від 21 листопада 2005 року сини Заявниці були оголошені померлими від 25 серпня 1991 року. 6 вересня 2006 року Заявниця звернулася до суду з цивільним позовом до держави, стверджуючи, що її сини були вбиті членами хорватської поліції та вимагаючи відшкодування збитків. Вона спиралася на відповідне законодавство, що передбачає відповідальність держави за шкоду, заподіяну представниками її збройних сил та поліції під час війни. Рішенням від 2 травня 2007 року, яке залишилося без змін після апеляційного та касаційного оскарження, суд відмовив в задоволенні позовних вимог на тій підставі, що закінчився встановлений законом п’ятирічний строк позовної давності, перебіг якого розпочався з моменту зникнення синів Заявниці. Суди відхилили її аргумент про необхідність застосування більш тривалого строку, оскільки шкода була заподіяна кримінальним правопорушенням. Тим часом було розпочато розслідування щодо вбивств осіб сербської національності в районі Сісака під час війни. Розслідування щодо вбивства колишнього чоловіка Заявниці та зникнення її синів були частиною цих загальних розслідувань. 16 грудня 2011 року прокуратура подала до суду обвинувальний акт щодо В.М. та п. Д.Б., стверджуючи, що вони керували підрозділом, члени якого вчинили низку злочинів проти цивільного населення в період з липня 1991 року по червень 1992 року, в тому числі проти чоловіка та синів Заявниці. Їм інкримінували військові злочини проти цивільного населення. Рішенням суду від 9 грудня 2013 року В.М. був визнаний винним у військових злочинах проти цивільного населення та засуджений до восьми років позбавлення волі. Всім потерпілим, включаючи Заявницю, яка подала цивільний позов про відшкодування шкоди у кримінальному провадженні, було вказано розпочати окреме цивільне провадження проти обвинуваченого. 10 червня 2014 року суд касаційної інстанції залишив у силі засудження В.М. і збільшив покарання до десяти років позбавлення волі. Ці рішення були вручені Заявниці 27 липня 2014 року і 1 серпня 2014 року вона звернулася до суду з клопотанням про відновлення цивільного провадження. Рішенням від 31 березня 2015 року суд відхилив клопотання Заявниці. Він постановив, що рішенням суду В.М. був засуджений за військові злочини проти цивільного населення, не за смерть синів Заявниці, а за їх зникнення. Суд апеляційної інстанції відхилив скаргу Заявниці з аналогічних підстав, додавши, що вона не довела причинно-наслідковий зв'язок між кримінальним правопорушенням, за яке В.М. було засуджено і смертю її синів.

Правове обґрунтування: в низці справ, розглянутих за статтею 2 Конвенції, Суд встановив, що особи, які зникли безвісти після затримання представниками державної влади, вважаються померлими, і що держава, відповідно, несе відповідальність за їх смерть. Такі висновки були зроблені у відповідь на аргументи уряду-відповідача про те, що такі особи все ще живі або не було доведено, що вони загинули від дій представників державноїї влади (див. Тімурташ проти Туреччини, №23531/94, §86, ЄСПЛ 2000-VI, та Аслаханова та інші проти Росії, №2944/06 та 4 інших, § 100, 18 грудня 2012 року). Ця практика має значення в цій справі в контексті скарги Заявниці відповідно до статті 6 Конвенції. Це тому, що відповідальність держави у таких випадках базується не лише на ефективному захисті права на життя, передбаченому статтею 2, який є одним з найбільш фундаментальних положень Конвенції. Він також базується на твердій презумпції причинно-наслідкового зв'язку між затриманням та смертю, яка припускається, коли, як у цих випадках, події, пов'язані зі смертю окремої людини, перебувають, повністю або значною мірою, в межах виключних знань влади. Суд постановив, що в таких ситуаціях тягар доказування можна розглядати як покладання на органи влади надати задовільні та переконливі пояснення (див. Варнава та інші проти Туреччини, №16064/90 та 8 інші, §§173-184, ЄСПЛ 2009 рік; та Салман проти Туреччини, №21986/93, п.100, ЄСПЛ 2000-VII).

Висновки: визначаючи, чи можна рішення національних судів у цій справі розглядати як довільні чи явно необґрунтовані, Суд наголошує, що В.М. був засуджений за низку військових злочинів проти цивільного населення, скоєних членами підрозділів поліції під його командуванням, включаючи зникнення синів Заявниці. Прийти до висновку, що за цих обставин не було причинно-наслідкового зв'язку між злочинною поведінкою В.М. та смертю синів Заявниці, як це зробили національні суди, коли вони відмовили їй у задоволенні клопотання про відновлення провадження у справі, є явно нерозумним з урахуванням прецедентної практики цього Суду за статтею 2 Конвенції. Прийшовши до такого висновку, національні суди фактично встановили недосяжний стандарт доказування для Заявниці, що було особливо неприйнятно з огляду на серйозність відповідних дій.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: право на справедливий суд, перебіг строку позовної давності, оголошення особи померлою, право на життя