Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 21 січня 2021 року

у справі «Шморгунов та інші проти України»

за заявою № 15367/14 та 13 інших

Щодо порушення заборони катування стосовно учасників Євромайдану та відсутності ефективного розслідування даних подій

Фабула справи: заявники скаржились на те, що вони були піддані тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню з боку поліції під час розгону протестуючих у центрі Києва 30 листопада, 1 та 11 грудня 2013 року, 23 січня та 18 лютого 2014 року. Вони заявили, що через це вони зазнали фізичного болю і відчували страх та приниження. Вони стверджували, що жорстоке поводження було частиною організованих та запланованих зусиль влади з метою придушення протестів на Майдані не пропорційними засобами і було спрямоване на покарання та залякування їх за підозру у причетності до протестів. Вони також скаржились на те, що влада не провела ефективного офіційного розслідування відповідних подій.

Приблизно о 4 годині ранку 30 листопада 2013 року заявники були серед мітингувальників, які брали участь у цілодобовому чергування на Майдані Незалежності в Києві. Заявники заявили, що вони були не озброєні. Уряд не заперечував цього і далі заявив у своїх зауваженнях, що протест, про який йде мова, був мирним. Згідно з письмовими поданнями сторін та відеозаписами і фотографіями, наданими заявниками, офіцери "Беркуту" оточували та нападали на протестуючих, включаючи заявників, наносячи удари, використовуючи гумові та пластмасові кийки, сльозогінний газ та електрошокери. Багато учасників акцій протесту, які намагались уникнути насильницького розгону та втекти, включаючи деяких заявників, були схоплені та побиті офіцерами "Беркуту" в районах, прилеглих до Майдану Незалежності. Нібито під час розгону офіцери "Беркуту" також лаялись на протестуючих, зокрема називаючи їх "хохли" (етнічне зневажливе слово, застосоване до українців, в основному вживане російською мовою). Відповідно до тверджень Заявника та інформації, що міститься у відповідних матеріалах розслідування, після того, як розпочався розгін, пан П. Шморгунов намагався покинути район, щоб уникнути побиття невідомими офіцерами "Беркуту". Йому вдалося відійти, і він знаходився приблизно за 100 метрів, коли двоє невідомих офіцерів "Беркуту" кричали йому "Біжи," хохол ", а потім вдарили його по голові, плечах і ногах. У різні дати між 30 листопада та 26 грудня 2013 року всі зацікавлені заявники подали індивідуальні скарги на жорстоке поводження з боку поліції під час розгону протестуючих 30 листопада 2013 року. Заявники були визнані потерпілими, допитані слідчими та надали детальну інформацію про жорстоке поводження, застосоване до них. Отримання травм було підтверджено висновками експертів. Згідно з поданнями Уряду станом на середину грудня 2013 року заявники припинили співпрацю зі слідчими. Зокрема, вони не з'явились на невизначені слідчі дії, на які їх належним чином викликали. Отже, за їх участю не можна було проводити жодних слідчих процедур. У своїх поданнях від 25 листопада 2016 року зацікавлені заявники оскаржили цю інформацію та подали копії офіційних звітів стосовно відповідних слідчих дій та різні стенограми слухань. Деякі з них також подали копії своїх запитів з проханням надати інформацію про будь-який розвиток розслідувань та копії відповідей на ці запити, які повідомляли, що розслідування триває, і що вони будуть належним чином повідомлені, коли їх участь буде визнана необхідною.

Правове обґрунтування: обов'язок проводити ефективне офіційне розслідування за аргументованими твердженнями про поводження, що порушує статтю 3, застосоване предаставниками державної влади, твердо встановлений у практиці Суду ( див. Буїд проти Бельгії, №23380/09, §§ 14-23, 28 вересня 2015 року, а також повний виклад принципів Великою палатою див. у справі Ель-Масрі проти колишньої Югославської Республіки Македонії, №39630/09, §§182-85, ЄСПЛ 2012). Для того, щоб бути "ефективним", таке розслідування, як і розслідування за статтею 2, має бути адекватним (див. Рамсахай та інші проти Нідерландів, №52391/99, п.324, ЄСПЛ 2007 II та Мустафа Тунч та Фесіре Тунч проти Туреччини, №24014/05, п.172, 14 квітня 2015 року). Це означає, що воно повинно бути спроможним призвести до встановлення фактів та до встановлення того, чи застосовувана сила була виправданою чи не виправданою в даних обставинах, а також виявлення та - за необхідності - покарання винних осіб (див. Асенов та інші проти Болгарії, 28 жовтня 1998 року, §102, доповіді 1998 VIII; Лабіта проти Італії, №26772/95, п.131, ЄСПЛ 2000 IV; Джуліані та Гаджо проти Італії, №23458/02, § 301, ЄСПЛ 2011 (витяги); та Мустафа Тунч та Фесіре Тунч, цитовані вище, п.172). Основною метою розслідування за статтею 3 Конвенції є забезпечення ефективного виконання національних законів, що забороняють катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження та покарання у справах, що стосуються представників державної влади або органів, а також забезпечення притягнення їх до відповідальності за жорстоке поводження (див. Ахмет Йозкан та інші проти Туреччини, №21689/93, п. 358, 6 квітня 2004 року). Конвенція вимагає лише проведення "розслідування, яке може призвести до покарання винних" (див. "Егмез проти Кіпру", №30873/96, п.70, ЄСПЛ 2000-XII). Тим не менше, результат розслідування та подальшого кримінального провадження, включаючи призначену санкцію, а також вжиті дисциплінарні заходи, мають вирішальне значення. Життєво важливо забезпечити, щоб не підривався стримуючий ефект судової системи та значення ролі, яку вона повинна виконувати у запобіганні порушенням заборони жорстокого поводження (див. Гефген проти Німеччини, №22978/05, §121, ЄСПЛ 2010).

Суд повторює, що стаття 3 Конвенції закріплює одну з найбільш фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона абсолютно забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, незалежно від поведінки жертви (див. Лабіта, згадане вище, §119). Щодо особи, яка позбавлена ​​свободи або, в цілому, стикається з працівниками правоохоронних органів, будь-яке застосування фізичної сили, яке не було суворо необхідним внаслідок її власної поведінки, принижує людську гідність і є порушенням права, викладеного у статті 3 (див. Буйід, згадане вище, §§100-01, та Сарібекян та Балян проти Азербайджану, №35746/11, п.81, 30 січня 2020 року). Що стосується застосування фізичної сили під час арешту, стаття 3 не забороняє застосовувати силу для здійснення законного арешту (див. Анненков та інші проти Росії, №31475/10, п.79, 25 липня 2017 року). Однак така сила може бути використана лише у разі необхідності та не повинна бути надмірною (див. Іван Васильєв проти Болгарії, №48130/99, п.63, 12 квітня 2007 року).

Висновки: серйозні недоліки того, як органи влади відреагували на вимогу про проведення ефективного офіційного розслідування, та той факт, що після більш ніж шести років обставини, що стосуються ймовірного жорстокого поводження із заявниками, не були встановлені, а ті, хто ймовірно використовував надмірну силу щодо них досі не виявлені, достатньо для того, щоб Суд встановив, що дотепер не проводилось ефективного розслідування скарг заявників на жорстоке поводження з боку поліції.

В ході офіційних розслідувань слідчі знайшли достатні підстави вважати, що протест 30 листопада 2013 року був мирним; що більшість учасників акцій протесту, включаючи десять даних заявників, мало чи зовсім не чинили опору поліції; що сила була застосована поліцією проти них незаконно; та що розгін здійснювався за незаконними вказівками високопосадовців, як засіб стримування та придушення протестів Майдану. Той факт, що поліція відверто використовувала силу для розгону навіть початкових мирних демонстрацій, ще більше демонструється великою кількістю наявних відео- та фотоматеріалів, що демонструють сцени подій. Оскільки наявні матеріали стосуються конкретно десяти заявників, Суд не знаходить доказів чи інформації, які б свідчили про те, що застосування поліцією фізичної сили проти них було суворо необхідним внаслідок їх поведінки. Їм ніколи не було пред'явлено звинувачень щодо подій 30 листопада 2013 року. Також у наявних матеріалах немає доказів чи інформації, які б свідчили про те, що сила застосовувалася проти них відповідно до національного законодавства. На цьому тлі та беручи до уваги той факт, що десять зацікавлених заявників зазнали побиття, в тому числі гумовими та / або пластиковими кийками, яке було здійснено публічно і в деяких випадках супроводжувалося словесними знущаннями, Суд вважає, що вони зазнавали жорстокого поводження, що суперечить статті 3 Конвенції.

Незважаючи на те, що тілесні ушкодження деяких заявників були серйозними, на підставі наявних доказів Суд не вважає, що жорстоке поводження, якому вони піддавалися, мало такий характер і тяжкість, що характеризувалося як катування.

Констатовані порушення: заборона катування (ст.3 Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (п.1 ст.5 Конвенції), свобода зібрань та об’єднань (ст.11 Конвенції).

Ключові слова: право на свободу та особисту недоторканність, свобода зібрань та об’єднань, тортури, жорстоке поводження, Майдан