Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 14 січня 2021 року

у справі«Гусєв проти України»

за заявою № 25531/12

Щодо порушення прав позивача в цивільному провадженні при зміні судом правової підстави позову

Фабула справи: Заявник скаржився на надмірну тривалість та несправедливість цивільного провадження у його справі.

У липні 1998 року чотири особи викрали сина Заявника та вимагали викуп у розмірі 350 000 доларів США (USD). Він звернувся за допомогою до місцевої міліції. Співробітники міліції запропонували йому самому знайти гроші та запевнили, що на той момент, коли він віддасть гроші викрадачам, вони їх заарештують і повернуть йому гроші. Вдавшись до різних джерел Заявник назбирав 287 000 доларів США та передав гроші міліції, яка зробила їх інвентаризацію та повернула Заявнику, який потім повинен був передати їх викрадачам під наглядом міліції. Заявник також надав три машини та два гелікоптери для використання під час міліцейської операції. 11 липня 1998 року, за вказівкою викрадачів, Заявник поїхав потягом. Його супроводжували вісім співробітників міліції. У місці, призначеному викрадачами він викинув з потягу сумку, в якій знаходились гроші. Міліцейська операція з арешту викрадачів не вдалася, і викрадачі забрали сумку з грошима, які згодом витратили. 15 липня 1998 року вони звільнили сина Заявника. У 2002 році викрадачів було заарештовано і за рішенням суду засуджено до різних термінів позбавлення волі. Суд, серед іншого, встановив, що викрадачі під час передачі Заявником грошей скористалися необережно та неточно спланованою міліцейською операцією та некоординованими діями міліції під час цієї операції і заволоділи грошима Заявника. Позов про відшкодування збитків, поданий Заявником до міліції та Державного казначейства, був відхилений, суд зазначив, що Заявник може подати позов в рамках цивільного провадження. У березні 2005 року Заявник подав цивільний позов до поліції та Державного казначейства, вимагаючи відшкодування шкоди. В ході провадження позов Заявника був частково задоволений кілька разів, у тому числі двічі судом апеляційної інстанції, який заснував своє рішення на статті 440 Цивільного кодексу 1963 року. Однак відповідні судові рішення були скасовані та справа передана на новий розгляд, оскільки суди не погодились щодо того, чи слід розглядати справу згідно із цивільним або адміністративним законодавством. Врешті-решт, 22 червня 2010 року апеляційний адміністративний суд постановив, що справу слід розглядати відповідно до положень цивільного законодавства. Після цього 17 листопада 2010 року суд задовольнив позов на підставі статей 1166 та 1167 Цивільного кодексу 2003 року. Суд дійшов висновку, що Заявник довів, що міліція виявила бездіяльність та непрофесіоналізм під час підготовки та проведення операції з арешту викрадачів, отже, він мав право на відшкодування збитків з боку держави 2198188,90 українських гривень (гривень) (еквівалент 277 000 доларів США на той час) як відшкодування матеріальної шкоди, та 150 000 гривень (еквівалент 13 886 доларів США) за завдану моральну шкоду, що сплачується Державним казначейством. 21 лютого 2011 року після апеляційної скарги відповідачів суд апеляційної інстанції підтримав фактичні висновки суду першої інстанції. Він також посилався на статтю 440 Цивільного кодексу 1963 року і, крім того, на пункт 1 статті 1177 Цивільного кодексу 2003 року, яка на той час передбачала, що шкода, заподіяна майну особи внаслідок злочину, повинна бути відшкодована державою, якщо особа, яка її вчинила, не була встановлена ​​або була неплатоспроможною. Потім він постановив, що суд першої інстанції не взяв до уваги той факт, що особи, які заволоділи грошима Заявника, були встановлені, що їх неплатоспроможність не була доведена і що причинний зв'язок між діями поліцейських та шкодою, заподіяною винними, відсутня. Відповідно, він дійшов висновку, що суд безпідставно задовольнив позов Заявника; з цієї причини суд скасував рішення від 17 листопада 2010 року та відхилив позов. Дане рішення залишилося без змін після касаційного оскарження.

Правове обґрунтування: у рішеннях національних судів повинні бути адекватно зазначені причини, на яких вони ґрунтуються. Ступінь застосування цього обов'язку мотивувати може різнитися залежно від характеру рішення і повинен визначатися з урахуванням обставин справи. Не вимагаючи детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, це зобов’язання передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та однозначної відповіді на аргументи, які є визначальними для результату цього провадження (див. Морейра Феррейра проти Португалії ( № 2), № 19867/12, § 84, ЄСПЛ 2017 (витяги) та подальші посилання, наведені там). Принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є фундаментальними складовими поняття "справедливого судового розгляду" у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожна сторона повинна мати розумну можливість викласти свою позицію за умов, які не ставлять її у суттєво невигідне становище щодо свого опонента чи опонентів (див. Avotiņš проти Латвії, №17502/07, §119 та інші посилання, ЄСПЛ 2016 року, та Регнер проти Чехії, №35289/11, п.146, 19 вересня 2017 року). Більше того, право на змагальність у принципі означає можливість для сторін знати та коментувати всі представлені докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість представити будь-які докази, необхідні для задоволення їх вимог (див. Clinique des Acacias та інші проти Франції, №65399/01, 13 жовтня 2005 року, §36-43). Більше того, суд, який вирішує справу, сам повинен дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він вирішує справу на підставі твердження або заперечення, яке він висловив самостійно (див. Чепек проти Чехії, №9815/10, 5 вересня 2013 року, §§45 та 51-60).

Висновки: хоча національним судам природно визначати правильну правову підставу позову відповідно до національного законодавства, це повинно здійснюватися з дотриманням принципу справедливого судового розгляду, який вимагає надання належних міркувань принаймні щодо питань, що є визначальними для результату справи. Однак у цій справі суд апеляційної інстанції, як видається, фактично прийняв рішення щодо позову, який Заявник не подав, бачачи, що він не вимагав компенсації як потерпілий від злочину на підставі того, що виконавці викрадення були невстановлені або неплатоспроможні - що було підставою для вимагання від держави компенсації в рамках конкретної компенсації потерпілим від злочину, передбаченої статтею 1177 Цивільного кодексу - але подав звичайний деліктний позов проти самої міліції, вимагаючи відшкодування шкоди, завданої в результаті недбалого виконання повноважень. На думку Суду, така далекосяжна перекваліфікація позову, поданого Заявником, вимагала чітких аргументів, щонайменше, щодо співвідношення між положеннями загального деліктного законодавства та положеннями щодо конкретної відповідальності держави згідно зі статтею 1177 Цивільного кодексу. Однак таких міркувань не було надано. Крім того, суд апеляційної інстанції, очевидно, не врахував того факту, що фактичні та юридичні питання, що мали значення відповідно до статті 1177 Цивільного кодексу, сильно відрізнялися від тих, на яких базувався позов Заявника.

Відсутність чітких підстав для перекваліфікації позову Заявника судом апеляційної інстанції - який спочатку двічі задовольнив цей позов - і як наслідок відсутність у Заявника можливості подати відповідні докази та аргументи після перекваліфікації, не може не розглядатися як абсолютно невиправдана та така, що суперечить вимогам статті 6 щодо справедливості цивільного судочинства та принципу змагальності. Узагальнене рішення від 25 липня 2011 року, яким Вищий спеціалізований суд підтримав рішення суду апеляційної інстанції від 21 лютого 2011 року, також не додало жодної ясності, хоча у своїй касаційній скарзі Заявник посилався на неправильне застосування норм матеріального права.

Констатовані порушення: право на справедливий суд через несправедливість цивільного судочинства (п.1 ст.6 Конвенції).

Ключові слова: надмірна тривалість, відшкодування шкоди з боку держави, принцип змагальності, деліктний позов, принцип рівності сторін