Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 грудня 2020 року

у справі«Лушкін та інші проти Росії»

за заявою № 29775/14

Щодо вимог пропорційності при прийнятті судом рішення про виселення особи, яка втратила право користування житлом

Фабула справи: Заявники скаржились на те, що рішення суду про виселення порушили їх право на повагу до житла.

З кінця 1980-х років заявники проживають у службових приміщеннях у закритому містечку (населеному пункті, де застосовуються обмеження на проїзд або проживання) в Мурманській області, де пан Л. та пан Н. служили в армії. Наприкінці 1990-х вони вийшли на пенсію і більше не мали права жити в закритому місті. У 2006 році заявники були включені до державної програми переселення жителів закритих адміністративних утворень в інші регіони. Уряд зобов'язався фінансувати будівництво житла, право власності на яке буде передано учасникам урядової програми. Реалізацію програми здійснювали муніципалітети закритих міст. У липні 2006 року М., голова муніципалітету закритого міста, уклав угоду з приватною компанією на будівництво житлового будинку в Ленінградській області. Муніципалітет зобов'язався фінансувати будівництво дванадцяти квартир, а компанія зобов'язалася побудувати та ввести в експлуатацію ці квартири до другого кварталу 2007 року та передати їх муніципалітету до 30 вересня 2007 року.. У березні 2007 року М. було звільнено з посади. У червні 2007 року заявники підписали з муніципалітетом угоду, згідно з якою, муніципалітет наділив заявників правом щодо будівельної компанії отримати право власності на квартири в житловому будинку ( далі - "нові квартири") згідно з переданою їм угодою 2006 року. В обмін на це заявники зобов’язались звільнити свої квартири у закритому місті ( далі - “старі квартири”) до 31 грудня 2007 року. У 2008 році перший і другий заявники, а в 2009 році третій і четвертий заявники прийняли нові квартири від компанії та підписали документи, що підтверджують отримання житла. Однак органи державної реєстрації відмовились реєструвати права власності заявників на нові квартири на тій підставі, що житловий будинок був самовільним будівництвом. У 2009 та 2011 роках суд задовольнив позови заявників про визнання їхніх прав власності на нові квартири, встановивши, що будинок не є самовільним будівництвом і придатний для проживання. 26 серпня 2011 року суд визнав М. винним у зловживанні службовим становищем. Зокрема, він встановив, що М. підписав угоду з будівельною компанією, не організувавши тендер, незважаючи на те, що компанія не отримала жодного дозволу на будівництво, і не брала участь у тендері. В результаті його незаконних дій права потерпілих, включаючи заявників - і, зокрема, їх право на повагу до житла - були порушені, оскільки їм було неможливо звільнити свої старі квартири та переїхати до своїх нових квартири. За словами заявників, їм було дозволено ознайомитися з матеріалами кримінальної справи у лютому 2014 року. У квітні 2013 року муніципалітет звернувся до двох окремих судів проти першого та другого заявників та проти третього та четвертого заявників, вимагаючи їх виселення із службового житла. Муніципалітет стверджував, що заявники стали власниками нових квартир і тому зобов'язані звільнити свої старі квартири. Заявників просили суд дозволити їм продовжувати проживати у старих квартирах до завершення будівельних робіт в новому житловому будинку. Рішенням суду було зобов’язано заявників виселитися із займаного житла. Після оскарження дане рішення було залишено без змін.

Правове обґрунтування: оцінка необхідності втручання у справи, що стосуються втрати житла для сприяння суспільним інтересам, включає не лише питання по суті, але й питання щодо процедури: чи був процес прийняття рішення таким, щоб забезпечити належну повагу до інтересів особи, захищених статтею 8 Конвенції (див. Коннорс проти Сполученого Королівства, №66746/01, §83, 27 травня 2004 року, та Попов та інші проти Росії, №44560/11, §43, 27 листопада 2018 року). Оскільки втрата житла є найекстремальнішою формою втручання у право на повагу до житла, будь-яка особа, якій загрожує втручання такого масштабу, в принципі, повинна мати право на пропорційність міри, визначеної незалежним судом у світлі відповідних принципів, передбачених статтею 8 Конвенції, незважаючи на те, що згідно з національним законодавством право цієї особи на користування житлом припинилося (див. МакКанн проти Сполученого Королівства, №19009/04, § 50, ЄСПЛ 2008, та Чосич проти Хорватії, №28261/06, §22, 15 січня 2009 року). Зокрема, там, де заявники наводили відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні їх детально розглянути та надати адекватні доводи (див. Йорданова та інші проти Болгарії, №25446/06, §118, 24 квітня 2012 року).

Висновки: заявники порушили питання свого права на повагу до житла перед національними судами та виклали аргументи, що ставлять під сумнів пропорційність їх виселення. Суть їх аргументації перед національними судами полягала в тому, що в їх ситуації, незважаючи на те, що вони отримали свідоцтва про право власності на нові квартири, ці квартири були непридатними для проживання, і вони не могли звільнити свої старі квартири до того, як новозбудований житловий будинок буде введений в експлуатацію. У процесі виселення національні суди не врівноважили інтереси муніципалітету з правом заявників на повагу до свого житла. З цього випливає, що через недолік у процесі прийняття рішень у цій справі було порушено статтю 8 Конвенції.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст.8 Конвенції).

Ключові слова: право на повагу до приватного і сімейного життя, службове житло, самовільне будівництво, зловживання службовим становищем.