Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 10 грудня 2020 року

у справі «Шиксайтов проти Словаччини»

за заявами №№ 56751/16, 33762/17

Щодо підстав, які виправдовують затримання особи з метою екстрадиції

Фабула справи: Заявник скаржився на незаконність його тимчасового арешту у Словаччині та подальшого затримання з метою екстрадиції до Росії, хоча раніше він отримав статус біженця у Швеції та порушення його права вимагати компенсацію.

12 липня 2007 року суд міста Грозного (Чеченська Республіка) видав міжнародний ордер на арешт Заявника у зв’язку з його кримінальним переслідуванням за терористичні акти, які він нібито вчинив у 2004 році в Грозному як член збройної групи і якому, в разі засудження загрожує довічне ув’язнення. У 2010–2011 роках Заявника було піддано процедурі екстрадиції в Україні, але він втік до Швеції. 6 грудня 2011 року він отримав притулок у Швеції на підставі своїх політичних поглядів та право на постійне проживання. 15 січня 2015 року, коли він прямував до України, Заявник був затриманий словацькою прикордонною поліцією як особа, яка фігурує в списку розшукуваних осіб Інтерполу; потім його доставили до відділення прикордонної поліції. Він був заарештований наступного дня на підставі міжнародного ордера на арешт. Під час повідомлення прокурором причин затримання, Заявник заперечував вчинення будь-якого злочину в Росії, стверджуючи, що його переслідували через діяльність його брата в Чечні. У відповідь на його заяву про надання йому притулку у Швеції прокурор зазначив, що обставини, що призвели до надання притулку Заявнику, перевіряються. 17 січня 2015 року прокурор подав до суду заяву про попереднє ув'язнення Заявника для початку попереднього розслідування щодо його можливої ​​екстрадиції, враховуючи те, що політика надання притулку не була стандартизована ЄС. 19 січня 2015 року суд заслухав Заявника, який повторив, що йому було надано притулок у Швеції. Суд задовольнив заяву прокурора, оскільки визнав, що необхідно забезпечити присутність Заявника на словацькій території доти, доки держава, яка вимагає екстрадиції, не подала запит на цю екстрадицію. Апеляційна та касаційна скарги Заявника залишилися без задоволення. 8 вересня 2016 року суд вирішив, що екстрадиція Заявника до Росії є допустимою. Після того, як Заявник подав скаргу, дане рішення було скасоване. Основним мотивом стало те, що, отримавши притулок у Швеції, Заявник користувався захистом біженців на території всіх держав ЄС, незважаючи на те, що шведські органи не знали про кримінальне обвинувачення, яке йому було пред'явлено в Росія. Цим самим рішенням суд постановив звільнити Заявника з-під варти до екстрадиції в Швецію. 4 листопада 2016 року прикордонна поліція розпорядилася про адміністративне видворення Заявника до Швеції, яке відбулося 1 грудня 2016 року.

Правове обґрунтування: пункт 1 (f) статті 5 Конвенції не вимагає, щоб затримання особи, щодо якої здійснюються дії з метою екстрадиції, обґрунтовано вважалося необхідним - наприклад, для запобігання вчиненню особою злочину або переховуванню. У зв’язку з цим пункт 1 (f) статті 5 забезпечує інший рівень захисту від пункту 1 (c) статті 5: все, що вимагається згідно з підпунктом (f), це те, що „вживаються дії з метою депортації або екстрадиції”. Тому для цілей пункту 1 (f) статті 5 не має значення, чи може рішення про видачу бути виправданим національним законодавством або Конвенцією (див. Уміров проти Росії, №17455/11, §135, 18 вересня 2012 року). Позбавлення волі також повинно бути "законним". Там, де йдеться про “законність” тримання під вартою, включаючи питання про те, чи було дотримано “процедуру, встановлену законом”, Конвенція по суті посилається на національне законодавство та встановлює обов’язок відповідати матеріальним та процесуальним нормам національного законодавства. Однак відповідність національному законодавству недостатня: пункт 1 статті 5 вимагає, крім того, щоб будь-яке позбавлення волі повинно відповідати меті захисту особи від свавілля. Основоположним принципом є те, що жодне довільне затримання не може бути сумісним із пунктом 1 статті 5, а поняття "свавілля" у пункті 1 статті 5 поширюється за межі невідповідності національному законодавству, так що позбавлення волі може бути законним з точки зору внутрішнього законодавства, але все одно є свавільним і, отже, суперечить Конвенції. Щоб уникнути зазначеного свавільного характеру, затримання відповідно до пункту 1 (f) статті 5 повинно здійснюватися добросовісно; воно повинно бути тісно пов’язане з підставою для затримання, на яку покладається уряд; місце та умови утримання повинні бути відповідними; а тривалість тримання під вартою не повинна перевищувати обґрунтовано необхідної для переслідуваної мети (див. А. та інші проти Сполученого Королівства [ВП], №3455/05, п.164, ЄСПЛ 2009 року, з подальшими посиланнями). Позбавлення волі згідно зі статтею 5 §1(f) буде прийнятним лише доти, поки триває процедура екстрадиції. Якщо таке провадження не проводитиметься з належною ретельністю, затримання перестане бути допустимим відповідно до пункту 1(f) статті 5 (див. Сааді проти Сполученого Королівства [ВП], №13229/03, §§72-74, ЄСПЛ 2008). Відповідно, Суд встановив порушення цього положення у випадках, коли заявник був затриманий, незважаючи на існування встановлених обставин, що перешкоджали екстрадиції чи висланню згідно з національним законодавством - наприклад, коли національне законодавство не дозволяло депортацію до рішення про надання притулку (див. RU проти Греції, №2237/08, §§88-96, 7 червня 2011 року, та Aхмад проти Греції, №50520/09, §§142-144, 25 вересня 2012 року), або де екстрадиція була виключена через національність заявника (див. Гарабаєв проти Росії, №38411/02, п. 89, 7 червня 2007 року, і Гаркавий проти України, №25978/07, п.70 та 75, 18 лютого 2010 року) або внаслідок наявності статусу біженця у заявника (Емінбейлі проти Росії, №42443/02, пп.7, 17 та 48, 26 лютого 2009 року).

Висновки: загальне тримання Заявника під вартою з огляду на його екстрадицію тривало з 15 січня 2015 року по 2 листопада 2016 року, тобто рік, дев'ять місяців та вісімнадцять днів. Основним питанням у цій справі є те, чи можна стверджувати, що вживались заходи щодо екстрадиції Заявника впродовж усього періоду його тримання під вартою, а отже, чи було це виправдано відповідно до пункту 1 статті 5 (f) ) Конвенції. Суд наголошує, що затримання «з метою екстрадиції» може бути виправданим лише доти, поки екстрадиція триває і існує справжня перспектива її виконання. Уряд-відповідач не зміг довести, що органи влади діяли активно та старанно, збираючи всю необхідну інформацію та вирішуючи юридичні виклики, порушені у цій справі. Ніщо не заважало судам прийняти остаточне рішення щодо допустимості видачі Заявника набагато раніше, ніж це було насправді. Підстави для тримання Заявника під вартою не залишились чинними протягом усього відповідного періоду (рік, дев'ять місяців та вісімнадцять днів), і органи влади не провели провадження з належною ретельністю.

Констатовані порушення: право на свободу і особисту недоторканність (п.п.1 та 5 ст.5 Конвенції).

Ключові слова: право на свободу і особисту недоторканність, тримання під вартою, статус біженця, міжнародний ордер на арешт